Літні білі дороги. І тихий місяць.
Я йду вершиною пагорба. Цвіркуни плачуть. Легкий вітер дихає мені в потилицю. На мені біла сорочка. Під нею моє тіло. В ньому серце. А в серці Єпіфанія… Ибо аз есьмь грешен. І тяжко зрадливий у шлюбі.
Там, за білим цвітом куща бузини, жде мене Єпіфанія.
Її очі – сховище крижаного. І жінки всіх видів зітхають при її появі. Мріють вони хоча б на день стати такою ж, як вона, ця бездонна повійниця.
І ось зараз вона виходить мені назустріч. Як на стежину війни. На її, тепер блідому під місяцем обличчі хитається тінь. Вона зачепила гілку. І право її плоті з-під темної тканини її плаття проступає. Зухвало. Таке ж темне, як і наша пристрасть.
Все її тридцятирічне життя складалося з магіїї та драматизму. Тільки-но народжену, її підкидали в пологові будинки. Потім удочеряли. Потім били. Труїли. Топили. Пропускали крізь лікарні. І відмовлялись.
— Світ, в якому панує насилля, неправда і несправедливість, – просто царство зла. І не може він довго існувати, – мовила вона в нашу першу весну. І ми схльостнулися з нею. На першій, тоді ще кволій траві.
Ініціатором буйства двох тіл була вона. Завжди. І зараз вона опліта мою голову, шию, спину, сідниці, стегна своїми руками. Їх у неї немов у індійської Лакшмі – вісім. Так здається мені. І ноги мої пустіють. Голова відкидається. І перемогу святкує вона. Стогне, наче їсть її земля, а не вона гризе її трави.
О, як шаленію я від її тіла. Я стискаю його, несамовито. Воно синіє під моїми ціпкими пальцями. Я цілую її груди. Такі бліді і великі. І нічого не існує у цім світі місячного сяйва для мене. Хіба що смерть. Від її рук. Чи від її коханців. Все одно… Адже я прийшов з епохи, яка давно вже минула. І йду в безодню між поколіннями. І страшенно самотній…
— Не журись, – каже мені вона. – Це все через наше місто проклятих.
— Ти так гадаєш?
— Це місто, де все в минулому. Недопалок.
Відбиття голого віття повзає по гардинах. Гнучке та потворне. А на дроті огорожі виблискують звислі краплі вечірнього дощу. Останні усмішки бабиного літа .
Тої осені мені стало жахливо самотньо. Як тунгуському метеоріту. Я дивився у завіконня. На місто.
Заплющивши очі, я думав про Єпіфанію. Не в змозі підібрати слова. І раптом – напівбогиня, напівмадона. Аж щелепи звело. Ось воно.
І вона прошелестіла тугим платтям. Через мій мозок. І не витримав я. І розплющив очі. І пошкодував. Видіння щезло. Реальний світ став жалюгідним. І тільки місто минулого. В завіконній осені…
Єпіфанія вийшла заміж. Ще літом. За рудого, як лисячий хвіст, прусака. З міста-побратиму… Вона. Ця довгих стогонів майстерниця. Своїх та моїх.
Вона виїхала. І почасти вмерла…
Вона цілувала мене повільно. В ніч напередодні весілля. Вона випивала все моє нещастя. Я згасав. Я вмирав. Але жив.
— Звабити чи спокусити жінку, – шепотіла вона, – не важко. Важко розкрити її. Все приміром так, як навчитися бренькати на гітарі може кожен. Та змусити її співати… О, це далеко не кожному вдається.
Тоді, кажучи це, вона випросталася. У весь свій стрункий зріст. На лазуровій під місячним світлом траві. Її атласні груди пішли сосками на сторони.
— Не з освідчень складається любов. Але із сліз та недоказаних слів. Якщо хочеш, з обіймів. – Вона простягла до мене лозу своїх рук. – Обніми мене. Я буду плакати…
Вони виїхали. Навіть не зігравши весілля.
Вона тікала.
Від себе.
Від батьківщини.
Від убогості та нескінченного все знищуючого начала міста мертвих. Країни минулого.
Я її не осуджував.
Я її проклинав.
Бо не міг ані забути, ані простити її.
А за вікном низько стелилися хмари.
А зустрів я її давно і несподівано. Хоча, несподівано зустрічаються всі. І було це біля ріки…
Вона, тоді ще дівчина шістнадцяти років, купалася, а я у заростях чагарнику ловив рибу. Стрункий і тоненький, як очеретина, її стан, ледве прикритий смугастим бікіні, відірвав мене від поплавця-пір’їни. І все частіше дививсь я на неї, що входила та виходила з вод ріки, як Афродіта. Вже неуважні погляди на поплавець були механічними, коли той почав сіпатися своєю довгою, червоним пофарбованою голівкою. Клюнуло. Голівка то підіймалась, то занурювалась, то схилялася вбік, то стирчала сторчма. Я захопився цим спогляданням і прогавив підсічку.
В кущах шерехнулося. Серце моє стрепенулося.
Кров вдарила мені в голову.
В двох кроках від мене оголювалася вона.
Вона зняла спершу плавки. І білі сідниці вдарили по очах моїх. У горлі виріс клубок. Вона повісила строкатий трикутник на гілку. Та хитнулася повільно. Зняла бюстгальтер. І з нього звільнилися два величезних антонівських яблука білих грудей.
Я відчув навіть їх аромат. І заворушилася в моєму тілі жага, затремтіли кінці пальців рук.
Не вагаючись вона витискала тканину. Стояла до мене обличчям. І обличчя це було невидним від підборіддя до очей за віттям. Та очі здавалися зеленими настільки, що їх зелені вистачило б на дві пари такихож бездонних. Ці очі мене не бачили. А я задихався. Але стояв тихо. Нерухомо.
Я відчув поштовх у спину. В голові вдарив молот. Я випав з себе і зі сховища і згріб її в обійми. Руки мої трусилися, а я шепотів: “Не бійся мене, я тебе не скривджу, не бійся!” Тоді вона втратила свідомість.
Ми часто згадували з нею ту зустріч. І сміялися. Ми знаходили в ній безодню гумору, як, зрештою, в усьому, що стає минулим…
А нині місто дивилося мені у вічі. Звідусіль. Багатоповерховими монстрами із брудними звалищами. Дивилося пречудово. Сьогоденною безпритульністю та приреченою пам’яттю.
А німецькі вилизані штраси, де перед кожним охайним будиночком міщанина акуратно припарковані машини, не збуджують мене… Хіба що Єпіфанія. З ніким не поміченою тугою її очей. Єпіфанія теж чужа подобі узгоджених міст. Вона дика. Як і моя кров. Що не хоче вчитися користоватися волею.
— У чому полягає сьогоднішня проблема? – горлав на моїй кухні вже добре напідпитку архітектор Рєчкін. – Та в суцільній навалі порожнечі! На звірячо темне та самолюбне життя, – він вдарив по столу. Дзенькнув посуд. – Та сама ідея міста – це виникла у найвищчому ступені порожнеча. І заповнити її нема чим.
І знов згадав я Єпіфанію.
І збагнув я. Єпіфанія мені гірше смерті. Бо вона – тенета. І серце її – сильце. І руки її – пута. І вловлений я нею… І все мені нові хмари услід за дощем. І місто наше, і все, що навкруг мене, – марнота. А вона – мій сенс, моє сонце, мій вітер, – не зі мною. Ось порожнеча, яку нічим мені не заповнити…
І пив я того вечора. До блювоти. І довго вночі вив і, скрегочучи зубами, плакав, обіймаючи унітаз. А за мною ходила тінню моя дружина. І благала не пити більше. Адже вона мене либить.
