Ми сиділи з Вітасиком у холодку, під розлогою вербою, й не зводили очей з поплавків. Риболовля – свята чоловіча справа. Та й Мурка вже замучила: няв та няв. Тільки ступну на поріг, а вона видирається у вітальні на тумбу і дивиться благально в очі, мало не плаче. Сьогодні я їй пообіцяв принести хоч пару карасиків. І ось рибалю.
У Вітасика інша причина: батьки посварилися, а він втік з дому. Каже, що посварилися через нього.
– Вони вирішили спілкуватися зі мною за новою системою – «вчити життю». Експериментують, – бурчить під носа Вітасик.
– Ну, і як воно? – вдаю зацікавленість. Не терплю, коли дорослі сваряться.
– Як-як, ніяк. Я їх сам спровокував. Сказав, що вони думають, що ніколи не помиляються. Що зліплені з успіхів і чеснот. Ніколи не робили ніяких дурниць. «Не курили й не гуляли, одиниць не заробляли…» Тільки й знають повчати.
– Далеко заїхав.
– Угу. З того часу вони мене майже не зачіпають. Але стало ще гірше. Розумієш, коли доросла людина тобі каже, що зробила дурницю, не знаєш, що й думати. Стає шкода цю людину. А вона ж для тебе була прикладом, тому зовсім погано.
Я здивовано глянув на Вітасика. Батьки в нього – шановані люди, татко працює в конструкторському бюро на заводі, мама – вчителька початкових класів. Як на мене, вони занадто панькаються з Вітасиком. Ось він і не витримав. Але уявити, що його батьки говорять про якісь дурниці, я навіть не міг.
– Тепер у нас ось таке спілкування: запитую у татка про одну річ з фізики, а він мені розповідає, як у школі прогуляв урок. Я йому кажу, що мені не до шкільних спогадів, а він розповідає, що йому ніхто не міг допомогти, він не вирішив задачі, а потім придурився хворим і прогуляв урок. Це що, приклад для мене?
– Ну що ж, хоч тобі признався.
– Якби ж він тільки у цьому й признався… А то якось розповів, що перед уроками хімії вони з друзями завжди купували пиріжки, котлети й різну там їжу. Сідали утрьох за останнім столом, ділилися по-братськи й наминали! Навіть колись смажену рибу принесли! І тепер від слова хімія у нього сталий рефлекс, як у собаки Павлова: слину ковтає.
– А хімічка що?
– У них був хімік, якому було не до них. Класний хімік, але на той час у нього були якісь проблеми у сім’ї. Розводився, чи щось таке. Він був «весь у собі».
– Ото ще. Нічого не бачив?
– Ні, не бачив! Столи ж там з передньою стінкою.
– Ну, це все дитячі дрібниці. Хімік сам винен.
– Мамка ні сіло ні впало згадала, як у п’ятому класі почала страшенно криво писати букви – і під лінією, і над. А ти ж знаєш, який в неї правильний почерк. Каже, що це були прояви стресу, бо вона боялася нової вчительки.
– Буває…
– А ще розповіла, що у них був фізик, який завжди був весь у крейді. Ото пише, пише, тоді в конспект загляне, руки об піджака витре, пальця послинить, візьметься за підборіддя… Його на перервах вся учительська витирала й витрушувала.
– Ха! Уявляю, клас!
– Отож і мамка «ха-ха» з подружкою, коли він над ними завис з білим обличчям і білими губами. Позаїдався… А подружка лягла зо сміху на парту, і в неї тріснула ззаду на спідничці «блискавка», так що й собачка десь відлетіла… Тоді вони обидві мало не вмерли зо сміху. А фізик не зрозумів і вигнав обох з класу. Мамка казала, що їм було дуже соромно, і потім було соромно вибачатися.
– Ха-ха-ха! А спідницю…ха-ха-ха! Спідницю не згубила?
– Не знаю, – посміхнувся й Вітасик.
– А я люблю, коли мої згадують щось прикольне.
– Так якби ж прикольне, а то тільки й завантажують мене своїми недоліками. Сідаємо їсти, а старий починає розповідати, як він вчився правильно тримати виделку. У їдальні наштрикував на виделку шматок огірка й промазав. Огірок полетів комусь з дівчат на коліна… Дуже смішно.
А оце сьогодні за столом згадав, як вперше запросив маму до кафе і пив з нею алкогольні коктейлі. Мама на нього скоса глянула й сказала, що їй треба йому дещо сказати. Вони вийшли у кімнату на розборки, і я почув, як вони сваряться. Такого ще не було! Може, вони інколи й сваряться, але пошепки. На щастя. А тут чую, мама вголос каже, що він помилився. Що ніякі алкогольні коктейлі вона з ним не пила. Що алкогольні коктейлі, він, напевно, пив не з нею…
А тато голосно шепоче: – Люба, може, я й помилився, але заради нього… – І валить все на мене.
Я пирхнув у кулак і закашлявся.
– Мама сказала, що він переграє зі своїми одкровеннями. А татко вже голосніше шепоче, що він не може знайти життєві негативні приклади і вже все позабував… Мама каже: – А забув, то не вигадуй…
Одним словом, я «змотав вудки» з дому. Гукнув, що піду з тобою на річку. Нехай згадують без мене, хто з ким колись ходив у кафе.
Вітасик витягнув свого опариша і сердито поплював на нього. Запищала мобілка. Мама Вітасика стурбовано питала, де саме він ловить рибу.
– Скоро буду, – зітхнув мій друг. – Не турбуйся, ма, – додав він заспокійливо, наче дорослий до малої дитини. – Ось бачиш, не мають через мене спокою і мені його не дають, – завершив він розповідь про своїх батьків.
Я кивнув на знак згоди і подумав, що Вітасик їх дуже любить.
На поплавки можна було й не дивитися – не клює. Ще трохи посидимо, а тоді спробуємо печерувати. Хоч малька вловлю, бо Мурка й на поріг не пустить.
