Сонце було в зеніті і немилосердно припікало, ніби хотіло висушити калюжі, які то-там, то-тут, виблискували на лісовій дорозі. Від жари і вологи в повітрі перемішались всі запахи, в ніздрях лоскотало і над усім лісом висіла липка насолода. Навіть птахи притихли - було парко.
По середині дороги, не минаючи жодної калюжі, йшло двоє хлопчаків. Штани в хлопців були високо закачані і вони з задоволенням вихлюпували залишки води з невеликих калюжок. На плечі в білявого, трохи вищого на зріст хлопця, теліпався такий же полатаний, як і його сорочка кіш. Звичайнісінький плетений з лози кіш, в якого була відсутня одна ручка і днище засноване алюмінієвим дротом. Інший був рудоволосий, ніс і щоки в нього рясніли ластовинням. Обоє були загорілі, чуприни на сонці так вигоріли, що здалеку розрізнити по кольору волосся їх було неможливо. Хлопчаки голосно розмовляли між собою, при цьому сильно жестикулюючи.
- Я одного разу, коли ти пас череду, отакенного в’юнила впіймав. Чистий тобі вуж.
- Ще скажи, що в нього очі як яблука були.
- Не кепкуй, Васильку, правда, ось такий, - менший хлопчак розвів руками показуючи розміри рибини, при цьому ластовиння на його носі дуже смішно заворушилось. – А жирнючий який!
- Певно, так я тобі й повірив. Таких в’юнів з роду - віку в нашій копанці не водилось.
- Ну може трохи менший, але все рівно, я такого ще не бачив. Насилу на сковорідку вліз , та ще й з годину підстрибував.
- Таки сам і вліз.
- Ой , Васильку, не сміши мене. Ти так і любиш все перекрутити ,- рудоволосий широко посміхнувся, виставивши двоє здоровенних, широких як лопати, зубів.
- Зараз покажеш своє місце. Може й справді щось путяще там впіймаємо.
Рибалки наближались до невеликого порослого осокою болітця, що з’явилось за поворотом лісової дороги. Посередині зарослого осокою долу, виднілось дзеркало відкритої води.
- Он там, під тими кущами я його й впіймав. Спочатку аж злякався і якби не Мішка Карась, то мабуть сам би і не втримав.
- Добре, добре. Я майже вже тобі повірив. Роздягайся, будеш мені наганяти!
Хлопці зупинились біля озерця, яке вони називали копанкою і вибравшись на острівець біля самої води, почали роздягатись. Василько перший поліз у воду, захопивши з собою своє не хитре рибальське знаряддя.
- Колю, наганяй від того боку! - скомандував рибалка своєму золотавому приятелю. Сам взяв коша і почав бороздити мул в напрямі куща.
- Підіймай, підіймай! – не терпілось Миколці. Та крім одного тритона, кількох пуголовків та здоровенної жаби, що дурнувато вирячилась на друзів, в коші нічого не було.
- Давай під той спробуй , там точно є.
Хлопці ще декілька разів робили рейди через всю копанку – та все марно. Нарешті Василько стомився:
- На, ще ти спробуй, а я буду наганяти.
Коля рішуче взявся за саморобну снасть і став з силою розгрібати воду. Він затяг під самітній кущ осоки.
-Давай, швидше піднімай! – викрикував Василько з берега. І не встигли останні краплі стекти з днища коша, як там затріпотіло щось блискуце і дивне. Це був сріблястий карась – гордість місцевих риболовів. Хлопцям аж дух перехопило.
-Ух, ти! Ну й красивий. Дивись, Миколко, на сонці аж переливається. Тримай, а то ще вискочить! - хлопці довго вовтузились, поки нарешті впихнули трепетливу рибину до банки. Вони полягали навколо скляної банки і довго з захопленням розглядали свій спійманий скарб.
- Я ж казав тобі, що тут всяка дивина водиться, - Миколку аж розпирало від задоволення.
- Ніби золота, поглянь, на сонці луска грає, - у Василька очі світилися радістю.
- Запустимо в акваріум, будемо кормити і виростимо от-такену.
Рибка збільшена банкою здавалась в два рази більшою і ніби справді хотіла вирости.
- Але й велика, ніби справжня акула, - Миколка підняв банку і розглядав рибину проти сонця.
- Коля, ти ще завтра всім розкажи, що в Лосьовому болоті акулу впіймав, - не витримав Василько. – Хочеш, щоб з нас усі хлопці сміялися. Давай краще далі ловити.
На цей раз щастя всміхнулось Василькові, в його коші звивались, разом з тритоном, два товстих в’юни. Радості риболовів не було меж. Вони так захопились, що не помітили, як на пагорбі, біля копанки з’явився ще один рибак. Він мовчки присів коло банки і довго роздивлявся сріблястого карася.
- Олексо, що ти там припав коло нашої банки? – тільки тепер помітив зайду Василько.
- Дивлюся , а „шо” не „мона”? – шморгнув носом хлопець. Хоча на дворі була літня спека, під носом в нього висіла булька. Він здавався старшим за друзів-риболовів, та весь він був якийсь підозрілий: загострене лице, помітно відтопирені вуха і злодійкуватий погляд, все вказувало – задумав він щось не добре.
- Знову цей сопливий Олекса. Не люблю я його, завжди прив’яжеться до нас – прошепотів товаришу Василько.
- Давай надаємо йому по шиї, - і собі насупився Миколка.
Олекса тим часом взяв банку у руки і став дивитись на карася крізь воду. Булька знов викотилась в нього з носа і хлопцю довелось шморгнути. Рибалок аж пересмикнуло.
- Постав! Налови собі, а тоді роздивляйся! - не витримав Миколка. Василько покинув коша серед копанки, і стиснувши руки в кулаки, побрів на непроханого гостя.
- Ще соплі напускай в банку. Постав, тобі сказали! - Василь уже підходив до берега.
- Ха! Мені ця рибина сподобалась. Я візьму її собі, - тільки осока зашелестіла за Олексою. Цього ніби вітром здуло.
- Стій, зараза, віддай нашу рибку!
Та було вже пізно, кущі зімкнулись за втікачем. Хлопці, було, кинулись за злодієм, але тільки зняли хмару водяного пилу. Поки вони видряпались з води на берег, їхній кривдник був уже далеченько. Хлопці побігли навздогін, та марно. Як не намагались друзі перейняти втікача, його довгі ноги зробили свою справу. Наздогнати Олексу було неможливо і рибалки, засапавшись, втратили всяку надію повернути свій скарб. Миколка, ще пробіг по шляху до повороту, а там сів і заплакав. До нього підійшов знесилений і похнюплений Василько.
- Ну й гадина. Треба йому було зразу надавати по шиї, а не розпатякувати.
- Що розпатякув-в-вати? Ти ж бачив, як він шмигонув. Я не вспів і рота роззявити, - Миколка ще сильніше захлипав. - Думаєш, мені рибки не шкода, а ти ще мене винуєш. Ти, що мав догнати Капловуха, то до мене чіпл-л-л- ляєшся...
- Ну перестань рюмсати, як баба, нам треба якось провчити цього сопливця.
- Давай знайдемо його і вріжемо, - розвіз сльози по лиці Миколка.
- Не погана думка, але для цього його треба спочатку догнати.. Та мабуть він уже подався до Грека, а там ми Сопливця не дістанемо.
- Еге, він зараз ходить за Греком, як приблудний собака. Знає, що коло Грека його ніхто не зачепить. Мабуть і рибку нашу туди поніс. Коли він з Греком, ми Капловуху нічого не зробимо. Грека навіть Мишко Карась не поборе. Він носить кільце в вусі, як справжній стиляга, а Сашку якого синяка поставив, коли той спробував покепкувати з його, ще й плюється крізь зуби далі всіх. Ніхто з хлопців так не вміє. Його всі трохи бояться, - в Миколки від безнадії знову виступили сльози. - Тепер ніхто нам не повірить, що це ми впіймали карася.
- Колю, не розкисай. Пам’ятаєш, я тобі розповідав про Тома Соєра. Він із своїм другом Геком заблукали в печері, уявляєш, і то не розгубилися. Вибрались живісінькими і відомстили індійцю Джо, хоча він був страшний вбивця, а не якийсь там клаповухий сопливець. Вони то точно ніколи не плакали. Давай, Миколко, поклянемось, що ніколи ні за яких обставин не будемо плакати і розкисати, бо плач то жіноча справа, а ми ж чоловіки, - Василько заспокоював друга, а сам був ладний розплакатись.
Микола шморгав носом:
- Я ж той, не плачу, просто образа бере. Ми так старались, в акваріум хотіли пустити...- він знову витер рукою очі.
- То ти клянешся, чи знову рюмсатимеш?
- Певно, що клянусь.
- А землю їстимеш?
- Звичайно, бо що ж то за клятва, коли землю не їдять. Ось тут не погана, жирнюча. - Миколка розгорнув мох і набрав у жменю чорної липкої землі.
Василько не чекав, що друг так швидко погодиться їсти землю.
- Може чим запити візьмемо?
- Бери, бери, набирай! - рішуче наполягав Микола.
Василько зрозумів, що відступати вже пізно. Він починав жалкувати, що подав цю ідею: - Може в іншому місті наберемо, якась вона тут не їстівна?
- А ти, що хотів щоб , як тістечка була? Тоді б усі те і робили, що клялись кожен день. Бери ось тут нормальна.
Василько скривився і відколупнув грудку.
- Клянусь ніколи не рюмсати, як дівчисько, а відомстити сопливцю -Олексі, - він підніс до рота грудку та в останню хвилину затримав руку.
- Може ти, Миколко, перший поклянешся?
- Гаразд, - Миколка одним махом набив собі рота і почав напружено жувати. Та земля враз у роті перетворилась на якесь глейке місиво. Вона зовсім не жувалась, хрумтіла на зубах, ніби протестувала, і не хотіла потрапляти Миколці в живіт. Очі в нього широко відкрились і почали вилазити з орбіт. Він хотів щось сказати, та тільки розкрив, чорного як ніч, рота.
Василько покотився зо сміху на дорогу.
- Ну ти й дав. Ти, що цілу лопату зжер? Візьми, пальцем виколупай трохи.
Миколці ж було не до сміху, йому в вухах так тріщало, що аж іскри стрибали в очах.
- Гм, гм, - він тільки мугикав. Перше бажання було все виплюнути з рота, та він не міг це зробити, бо по-перше клявся ж, а по-друге, просто не міг виплюнути (рот був повністю напханий глиною).
- Чекай, води зараз дам, - Василько зрозумів, що сміх тут вже не доречний. Він схопив свого картуза і побіг до невеличкої калюжки, які були кругом обабіч дороги. Вода тут була чиста і було видно аж до дна нечисленних мешканців. Там спокійнісінько плавало декілька пуголовків і зграйка комариних личинок. При появі Василька, вони кинулись врізнобіч, та декілька все ж втрапили до картуза. Хлопець швидко підставив долоню під картуза, намагаючись затримати воду, яка цівкою збігала прямісінько з піпсика шапки. Він підбіг до Миколи і направив залишки води прямо хлопцеві до рота. Земля в роті трохи розм’якшилась і Миколка зумів виплюнути, а рештки проковтнути.
- Я ж казав треба щось запити пошукати, а ти скоріш їсти.
Миколка з під лоба дивився на товариша. В роті у нього хрустіло і живіт неприємно порізував. Він був готовий відлупцювати товариша,
- Ти, що ж не будеш клястись.
Василько зрозумів відтягувати процедуру далі може бути шкідливо, і для їхньої дружби, і для його обличчя. Миколка хоч і був молодший за Василька на рік, та був хлопчик не слабкий, коренастий і як заюшиться, то міг добре нам’яти боки кривднику.
- Звичайно, що клянусь, дай тільки воду наберу, - Василько побрів до калюжки, по дорозі відщипнувши шматочок від і так невеличкої грудки, яку тримав у руці. Зачерпнув води і кинув до рота грудку. Та вона ніби зачарована не хотіла потрапляти до горла. Очі в хлопця почервоніли, жили на шиї надулись. Він підніс над головою картуза з водою і почав пити. Земля поволі потекла разом з водою до середини. Миколка в цей час стояв за спиною друга і ретельно виколупував пальцем залишки глини з рота, уважно слідкуючи, щоб Василько часом не з махлював.
- Мені тут, поки ми клялись, не погана ідея прийшла як Олексу з Греком в дурні пошити, - Василько виполіскував зуби вже прямо з калюжі. Здивовані пуголовки вилупились на нього з-під невеликих кущиків мички, що росли посеред водойми.
- Знаєш, Васильку, ти зараз схожий на нашу свиню, коли мама випускає її за хлів попастись, тоді у неї рило таке ж як у тебе.
- А ти, думаєш кращий, поглянь ось сюди в калюжу.
Миколка нахилився, а Василько, тим часом, хлюпнув на товариша водою. Миколка в відповідь штовхнув друга і вони почали борюкатись і весело хлюпатись водою.
- Ну, що ж пішли забирати свої речі, а по дорозі додому ти розповіси мені про свій план.
Вони вернулись до копанки, зібрали свою одежу. Василько склав її в мокрий кіш, закинув за плече і хлопці пішли по дорозі в село, про щось гаряче розмовляючи і жестикулюючи. Час-від-часу на дорозі лунав дзвінкий сміх.
А в горі над ними заливався жайворон і сонце пригрівало так лагідно і тепло, що здавалось на землі не має ніде кращого місця ніж тут і немає ніякої образи
Біля села хлопці уже з вискоком бігали по калюжах.
- Що, горе-рибаки, знову одних жаб наловили ? А задаються як. Пхе ! – з-за тину, який огортав своїми кривими, перекошеними жердинами, хату на краю села, виглядало русокосе дівчисько. Руки в неї були по лікті вимазані в грязюку, з якої вона тільки-но ліпила пиріжки і відірвалась від своєї важливої справи, як тільки помітила на дорозі наших рибалок. Платтячко в неї було коротеньке і трохи малувате, при тому теж добряче перемазане глиною. Тільки дві косички стирчали, якось по бойовому, догори. Один із бантів був розв’язаний і мав сліди від грізної руки, що певно поправляла зачіску. Дівчинка примружила одне око і витерла руки об боки свого вбрання.
- Бачу, бачу! Навіть похвалитись вам нічим. Тільки язиками можете, які ви вправні рибалки. А он Олекса якого карася впіймав. Всі хлопці за ним бігли і роздивлялись. Я й сама бачила, якийсь золотий, чи то срібний.
-Я тобі зараз, як покажу і твоєму Олексі. Вмить твої косички повисмикую, от тоді покепкуєш - Миколко хлюпнув ногою з калюжі прямо на дівчисько.
- Мамо !!! – заверещала дівчина і кинулась до хати. – А на мене хлопці грязюкою кидаються.
Друзі зупинились, бо трохи побоювались її матері. Через мить дівчина вже визирала з другої сторони тину і показувало хлопцям здоровенного, як лопата язика.
- Е-е-е! Жаб’ячі рибаки, задаваки і хвальки! -
Миколка знову ринувся в бій.
- Покинь, Колю, - схватив його за руку Василько. - Ти що не знаєш цієї Надійки? Її хлібом не корми, а дай повиказуватись. А знаєш нам ця куцохвоста сорока, ще в пригоді стане. Вона нам допоможе посміятись над Греком і його посіпакою.
- Та ну тебе. Вона ж про твою ідею, зразу по всьому світу рознесе і Грек перший за нас знатиме. Я краще її підстережу і „вклею”, та пиріжки її болотні розтопчу.
- Не зв’язуйсь! Слухай, що я придумав.
Він почав нашіптувати Миколці щось на вухо. Так, нашіптуючи один одному, друзі попрямували далі по дорозі.
- Е-е-е!!! У-у-у!!! Рибаки - дураки! – не вгавала Надійка, боязко визираючи з-за плоту. Та хлопці ніби не чули її виказок , вони гаряче щось обговорювали, повертаючи за ріг вулиці.
На другий день рано-вранці, як тільки сонечко прокинулось і почало ліниво розігрівати верхівця дерев, а баба Варка виганяла свою білу, з чорними плямами корову „Зірку”, до череди, хлопці уже прямували по дорозі до пагорба, що височів біля самого лісу.
- От як вони не клюнуть, тільки дарма так рано вставали. Ще б поспати годинки дві, - бурмотів позіхаючи Миколка.
- Клюнуть. Я Грека добре знаю, та й сопливець ласий до грошей. Ще й як клюнуть, - Василькові очі аж світились. – Ще подивимось хто з кого покепкує. А тоді ми й Олексі дамо на пиріжки. Більше не буде нас зачіпати.
Друзі ніби ненароком зупинились біля Надійчиної хати і заходились шкрябати лопати. Василько весь час скоса позирав у бік тину, поки там не мигнули знайомі косички.
- Не вірю я, що там скарб є, - зумисне голосно почав Василько.
- Не вір, а дід мій розказував, що там цілу скриню золота закопали.
Хлопці помітили; біля тину захитались високі мальви. Вони переморгнулись.
- Тихіше ти, а то почує Надійка і видасть нашу таємницю, - друзі настромили свою торбину з усяким дріб’язком на держак лопати і подались у бік пагорба.
Із-за тину висунувсь задертий ніс і два здоровенних синіх очиська, ще довго спостерігали за шукачами скарбу, що поволі віддалялись в куряві дороги.
Хлопці дістались до горба, видряпались на вершину і всілись на росяній траві.
Цей пагорб існував ще з незапам’ятних часів. Звідки він виник ніхто не знав: одні казали, що то залишки насипної фортеці, коли боронились від татар, інші, що то насипний курган і під ним поховано якогось вельми знатного вельможу. Але місцеві пастухи використовували його, як спостережний пункт за коровами які так і норовили пробратись у шкоду: посіви озимини, що зеленіли за пасовищем. Друзі окинули оком чудовий краєвид, який відкривався їм з пагорба, дістали по скибці з маслом і прийнялись снідати.
- Ти думаєш вона все почула? - все хвилювався Миколка.
- А, ти, що не бачив, як вона в шпарину плота визирала? Не бійся все йде по плану. Давай дожовуй, і почнемо копати.
Хлопці взялись дружно за лопати і через декілька хвилин траншея в коліна була готова. Потім, вони ще в декількох місцях зробили такі ж розкопки.
- Ну досить, - Василько витер спітніле чоло. - Думаю вони нашу роботу закінчать. Не вспіє сонце сісти, як Грек з сопливцем прокопаються на ту сторону Землі.
Миколка посміхнувся: - А як ти думаєш, що дійсно на тій стороні Землі? Там, що люди вверх ногами ходять?
- Звісно, для них ми теж ніби на голові ходимо. Та я по глобусі дивився, якби прокопатись, то попали б прямо в океан.
- От добре, хоч би водички солоної посьорбали.
Друзі розсміялись, взяли свою торбину, лопати і попрямували до села.
Вони вже минали крайню хату, коли за плотом промайнуло вже знайоме нам хитре личко.
- Куди це ви так рано ходили, город копати, чи що?
- А тобі, що? - огризнувся Микола, - Краще підкажи, де нам лома взяти?
- Навіщо це вам лом? - питанням відповіла Надійка.
- Не твоє діло, - хлопець, ще за вчорашнє не міг простити дівчисько.
- Ну той самі шукайте свій лом. Мені яке діло.
Василько зрозумів, що Миколка може зірвати їх так детально розроблений план і відштовхнув друга, який весь настовбурчився.
- А ось це ти бачила? – хлопець витяг з торбини здоровенну ковану ручку.
- Ну й що?
- Поклянись, що нікому не скажеш.
Очі в дівчинки загорілись, вона страх як любила всілякі таємниці, а тут вже точно пахло якоюсь загадкою.
- Клянусь! – без запинки відказала Надійка.
- Може не треба? Вона ж усе розпатякає, – насупився Миколка.
- Та ні я їй вірю, – трохи не впевнено зіграв Василь, та на щастя Надійка так була заінтригована, що нічого не помітила.
- Ось! - він протягнув руку і розжав кулак. Посеред долоні лежала, покрита росою від поту, здоровенна старовинна срібна монета. Хлопці її добряче начистили і монета аж виблискувала на сонці.
- Дай-но гляну! - очі в Надійки заблищали.
- Ще чого, здалеку подивись. А це ручка від скрині. Ми хотіли дістати скриню, та тільки ручку відірвали. Там повно таких монет. Без лома нам її не дістати, – хлопці стали поквапом ховати свій скарб до торбини. Василько засунув монету глибоко до кишені.
- Ти тільки дивись нікому не патякай, а то ось цього скоштуєш, – Миколка згорнув кулак і підніс під самісінького Надійнішого носа.
- Треба мені дуже. Зазнайки, шукайте самі свого лома, в мене немає.
Та не встигли хлопці завернути за ріг, як за Надійкою прохололи п’ятки, вона понесла по селу новину.
- О, тепер бачу, що клюнуло, – від задоволення потирав руки Миколка.
- Не кажи гоп...Давай почекаємо, а зараз треба хутчій повернути монету до татової колекції, а то мені добряче влетить. Та й ти до бабусиної скрині ручку приладнай, – змовники прискорили ходу і скоро розійшлись по домівках.
Через пів години у напрямку пагорба уже прямувала інша команда. Було їх двоє і споряджені були, як справжні скарбошукачі. Попереду горбився під тяженним ломом уже знайомий нам Олекса. Він раз-по-раз шморгав носом і з захопленням щось розповідав кремезному парубійку з наголо побритою головою і татуюванням на лівому плечі. Через плече бритого парубка був перекинутий рюкзак, з якого стирчала саперна лопата. Хлопець недовірливо похитував головою, слухаючи тріскотню довготелесого Олекси.
- Може брехня все це, де тут той скарб взявся?
- Надійка тобі не збреше. Сама чула, як вони вранці говорили про золото. А потім ще й хвалились монетами. Справжня золота, - вона не збреше.
- Тяжка скриня, аж ручку відірвали, тому по лома вернулись.
Вони наблизились до пагорба.
- Я ж казав! Дивись, як все зрите. Таки найшли, ці пічкурі, скарб. Я за ними весь час підглядаю, вони завжди щось путяще знаходять.
- А де ж скриня ні в одній ямі не видно?
- Певно назад землею присипали. Давай копати.
Вони вхопили лома, лопати і заходились рити. Піт градом заливав їм очі. Сонце повернуло з полудня і сильно припікало, та горе-скарбошукачі не помічали втоми і часу. Весь горб був, ніби, вкритий кротячими норами. Найбільше старався Олекса, він копав справжнісінькі траншеї. Ніколи ще він не працював так інтенсивно і так багато. Декілька разів йому здавалось, що він таки натрапив на довгоочікувану скриню з грішми, та кожен раз виявлялось, що то, або шматки заліза, або бита цегла. День уже підходив до кінця, а на пагорбі стали збиратись глядачі. Вони здивовано дивились на роботу шукачів скарбу.
Хлопці посходились, хто з пасовища, а хто прийшов прямо з села.
- Не натомились хлопці, може допомогти? – не видержав Василько і дружний регіт перебив його слова.
- Дід Спиридон давно казав, щоб розкопали пагорба, та все не находилось охочих, а тут диви самі визвались, – вставив Мишко Карась. Узлісся знову відбило хвилю дитячого сміху і ехо повторило його декілька разів.
- Чого поприходили? Це наше місце. Ми перші його знайшли, – Олекса ще нічого не розумів і продовжував копати. Але Грек весь почервонів від люті і сорому. Його ще ніхто так не обдурював і не принижував, він готовий був кинутись на кривдників, та сили були явно не на його користь. Весь його авторитет, який він так довго здобував серед сільських однолітків, за для якого і в вухо затягнув сережку, робив татуювання і всякі стиляжні хитрощі, лопнув тут, як мильна бульбашка. Всі хто ще вчора дивився на нього, як на ватажка, тепер просто кепкували з хлопця, а як про нього будуть говорити в селі. І хто його провів? Ці двоє „шпанюків”. Такої ганьби він не зазнавав давно. Всю свою лють Грек спрямував на, нічого нерозуміючого, Олексу.
- Ах ти брехло! Сопливий шкет! – Грек вискочив з траншеї і став гамселити сопливця.
- Це не я, це Надійка! – Олекса вовтузився, силкуючись вирватись, та удари сипались на нього градом.
- Може і мені йому добавити? – поглянув на Василька Миколка.
- Думаю поки йому хватить. І тепер сопливому надовго відпаде охота до чужих карасів.
Осміяні горе-скарбошукачі продовжували шарпатись: Олекса виривався і верещав на все горло, а Грек наздоганяв його і знову лупцював. Хлопцям це все набридло і вони ватагою попрямували до села. В центрі були Василько і Миколка, вони розповідали, перебиваючи один одного про свій геніальний план, а громада перебивала розповідь гучним сміхом.
А коли всі розбрелись, біля села, Василько підійшов до товариша.
- А про скарб ми ще подумаємо. Є тут у мене одна думка.
