- Ти хто?
- Ніхто.
- Ніхто взагалі, чи вже ніхто, чи, може, лише збираєшся стати ніким?
- Ніхто. Нею була, нею є і нею перестану зараз бути, якщо ти не заважатимеш мені.
- Від чого ти рятуєшся?
- Від себе.
- Ти боїшся того, що ти могла б зробити, чи того, що могли б зробити з тобою?
- Я боюся не зробити того, у чому ти мені заважаєш.
- Чому?
- Що чому?
- Чому ти робиш це? Чому ти одна вночі на цьому мості стоїш, перелізши через перила і дивишся униз?
- Занадто багато питань чому... Чому? Та я й сама тебе спитати хочу: чому ти один вночі на цьому мості стоїш тут біля мене і говориш зі мною?
- А ти як думаєш, чому?
- Може, я смішно виглядаю? А, може, тобі просто цікаво, як це, коли помирають люди? А, може, ти мій янгол-охоронець, прийшов попрощатися зі мною? Ну, прощай...
- А-а. полегше. Не відпускай рук. Поговори зі мною. Мені треба, щось хтось зі мною просто побалакав.
- Про що?
- Про зірки. Правда, їх багато? Кажуть, що в кожного є своя зірка, і коли вона гасне, то закінчуються дні людини. А моя так і не гасне... Я часто сюди приходжу, тоді, коли здається, що життя вже зупинилося. То ти мені тепер нагадуєш мене, бо я теж так перелізаю через перила і лише чекаю, щоб вітер сильніше подув, а моя зірка погасне на небі, але вона так і не гасне, а вітер сильно не віє, і я змушений приходити сюди наступної ночі. А сьогодні ти звідкілясь узялася. Чому ти сюди прийшла?
- Чекаю, коли зірка впаде.
- Чому?
- Я не бачу того, що може бути далі, заради чого прокидатися щоранку, вмиватись, йти в університет. У мене є минуле, я живу теперішньою хвилиною, але не бачу я майбутнього. Я не хочу перетворитись на механічну машину споживання їжі.
- А чому саме тут?
- Саме тут все починалося.
- Що?
- Яскраве, справжнє життя. Тут воно й повинно закінчитись.
- Ти знаєш, що це за місце?
- ...
- Це міст закоханих. Ти колись кохала?
- Не знаю. Тепер я уже нічого не знаю.
- У мене теж тут колись все починалось.
- Що?
- Життя.
- Чому ж ти хочеш його закінчити?
- Все має початок і кінець. Я хочу поставити крапку. Але те, що між початком і кінцем, назавжди залишиться в мені...
- Ти бачиш оці хустинки? Їх зав`язують, коли кохають, ними ніби закріплюють ті почуття, що є, на віки... вічні...
- Ти коли-небудь зав`язувала?
- Одного разу.
- І?
- Не допомогло. Я зв`язала лише себе цією любов`ю, а він так і лишився чужим.
- Жаль, що темно, що я не бачу твого обличчя. Яке воно мало б бути? Ти плачеш?
- Ні! Це просто зайва волога...
- Чому ти плачеш?
- Я не знаю, що робити. У мене було рішення, але ти завадив... А давай зробимо це разом? А? буде веселіше. Тут все починалось, хай воно й завершиться тут.
- Давай... Я тільки перелізу... Давай руку... На три... Стоп! У тебе пальці тремтять. Ти боїшся?
- Боюсь.
- Чого?
- Не зробити цього.
- Чому ти хочеш цього?
- А ти чому?
- Я хочу разом з собою погубити свій біль.
- Тебе тіло болить?
- Ні.
- Душа?
- Серце.
- ...
- Вона мені його розбила.
- Хто вона?
- Все починалось тут. Минулого літа. Була неділя й було тепло. Я йшов через цей міст з друзями, а вона назустріч, теж не сама. Знаєш, як у пісні: я оглянувся за нею, але, на жаль, вона не зробила того ж.
- У мене теж все починалось тут. Він теж не оглянувся, хоча мені здавалось, що я відчуваю чийсь погляд на собі. Коли я оглянулась, він йшов далі...Віддаляючись від мене.
- Що це таке, коли пронзає серце, мов стрілою, коли дні і ночі перестають існувати, а лік йде лише від миті до миті, коли ти побачиш її? Це було мов доля... Вона навчалась недалеко від мене, ми часто їздили в одному автобусі. Іноді я стояв годинами, вичікуючи, коли вона вийде з корпусу, за нею зачиняться великі важкі двері, вона попрямує до метро, а за нею буду йти я...
- Мені здавалось, що це точно доля! Той, кого я бачила тоді, у саду, у кого закохалась з першого погляду і кого вже навіть не мріяла зустріти в цьому тримільйонному місті, виявився зовсім поряд! Я не знаю, навчався він чи працював, але я часто бачила його на вулиці, ми їздили в одному транспорті. Часто, коли я спускалася в метро, здавалось, що відчуваю його дух, що він точно десь тут, але оглядалася і не бачила нікого, крім десятка незнайомих лиць. Мені здавалось, що він був усюди, у кожному кроці, ковтку повітря, у кожному подуві вітру й блиску сонця...
- Тобі зручно, може, краще переліземо назад? От так... Сідай... А, може, краще лягти?
- Щоб дивитися на зорі?
- Щоб дивитися на зорі, якби їх було видно. Надто темно...
- А чому ти не познайомився з нею? Админ попросил разместить здесть рекламу русский инцест .
- Боявся. Вона розбивала мене на частини. Вона забирала в мене здатність говорити, вибивала землю з-під ніг. Кілька разів в метро я хотів до неї дотягнутися, повернути її до себе, сказати хоч щось... але потік безумних людей відносив її все далі, і я знов залишався ні з чим... Це смішно? Чому ти смієшся?
- Я плачу. Ти нагадуєш мені мене. У нас багато спільного. Я теж боялася його. Я дивилася на те, який він, як він посміхається, ходить, як поводить себе з іншими, і кожен раз виникала дурна думка, що надто хороший він для мене. Коли він проходив поряд, я вигадувала тисячу способів, щоб сказати йому бодай щось, але всі спроби були провальними. Чи треба жити далі, коли в тебе нема світла твого життя?
- Я жив.
- Але ж ти приходив щоночі сюди!
- Я приходив. Але продовжував жити далі, бо знову згадував те, що завтра чекатиму її, буду йти за нею у метро. І, можливо, в один момент, коли я протягну до неї руку, шалений потік людей не віднесе її від мене.
- Чому ж ти тут?
- Я дещо відчув.
- Що? Я повинен був сюди прийти.
- Чому?
- Мене щось кликало... Може, це щось хотіло, щоб я прийшов сюди і врятував тебе?
- Ти – посланий мені небом...Дивися, сонце сходить! Обернись до мене, я хочу подивитсь в очі того, хто мене врятував...
- Зараз... це ж ти!!!!
- Це ти...
- Як же довго я тебе чекав!
2007 р.
