Широко відкривши величезні металеві двері, парк вітав усіх охочих доторкнутися до нескінченного життя, до тривожної любові, що спалахувала, мов полум'я свічки, малюючи в свідомості маревні візерунки й образи, заграючи зі світлом і тінню.
Приймав він усіх бажаючих - молодих і старих, байдужих і зачарованих. А люди, що потрапляли в його урочисте царство, опинялися в іншому, казковому світі, де панували вічні цінності, а бажання жити брало гору над звичною людською поміркованістю.
Загадково посміхаючись веселим сонцем, парк дарував людям аромат справжньої свободи і радості. І люди вдихали, вдихали, вдихали його… Він зачаровував відвідувачів протяжним співом вітру, що стрімко носився десь високо-високо вгорі. Дарував таку жадану прохолоду. Шелестів, граючи зеленим листям, нашіптував якусь стару, забуту мелодію… І та чарівна мелодія, потрапляючи у серце людини, в саму його глибінь - пробуджувала оті дикі, природні інстинкти і бажання, що є втрачені нами. Вони спалахували вмить, і горіли, горіли, горіли… глибоко в душі, огортаючи її червоним, несамовитим полум'ям. І той магічний шепіт розтікався, линув, наповнював сенсом життя і повертав його до доскональної первинності…
Парк був надто старий, тому бачив і відчував вже не одну сотню років, і мудрості його приходили послухати сотні людей. Вони прагнули отримати ту могутню, незламну силу життя, якою відав старий.
Були у парка й діти - велетні-дерева, тендітні пам'ятники, яри й озера. Ці мовчазні, урочисті створіння жили у суцільній гармонії і злагоді. У мирі і спокої… Парк любив їх понад усе, а його старе серце не могло натішитися ними.
Так проходили дні його життя.
Людей тягнуло в парк. Вони йшли, заходили у нього, ходили по його стародавнім алеям, милувалися, топталися, фотографувалися, захоплювалися, сміялися… Нудилися… Задивлялися.
Так проходили дні їх життя.
А тихими вечорами, коли люди залишали парк у пошуках житла і їжі, він мав спокій і відпочинок. І безліч його друзів - веселих птахів - зліталися на його велетенські дерева і наперебій розповідали йому про ті події, що зустрічали на своєму шляху. Парк уважно слухав збуджений спів друзів і тихо засинав… А вони ще довго гомоніли, ховаючись в його гіллі.
2.
Серед німих і відчужених статуй та пам'ятників стояла вона, Глорія, сумно посміхаючись своїм понурим сусідам. Талановитий скульптор, скориставшись даром від самого Бога, створив її на славу. На втіху рідним та зівакам. Глорія у всій своїй граційності й природній красі, з ледь відчутим таємним сумом і німим питанням у кам'яних очах, тонко відображеним майстерною рукою скульптора, дивилася у очі тим, хто наважувався підійти до неї. Це був її німий діалог…
Її плечі трохи схилилися, напевно, від ваги непорозуміннь і печалі, а ліва рука роблячи марну спробу дотягнутися до життя, просто склонилася до кам'яного серця. Тендітні пальці відчували його холодну порожнечу. Нарешті зрозумівши, що всі зусилля звільнитися від кам'яної оболочки марні, Глорія скорилася долі.
Але дуже-дуже рідко, опівночі, вже зовсім в несилі стерпіти гіркоту кам'яного ув'язнення, що з такою мертвою байдужістю скувало її груди, Глорія починала благати у далекого Місяця, що б той звільнив її. Хоча б на одну лише мить! Вона з вірою чекала доки Місяць вийде із-за хмар і посміхнеться до неї блідою, доброю посмішкою. То був їх знак. Знак, що дарував Глорії знову відчути усю магічну гамму людських почуттів.
І ось, коли Місяць посміхнувшись до Глорії, знову ховався за хмарами, і на парк сходила непроглядна темрява, а цілковиту тишу порушував тільки самотній скрип сосен, чи якийсь нічний птах голосно спалахував крилами у пітьмі, Глорія виходила зі свого кам'яного обрамлення. Їй ставало так легко, так приємно, що не в змозі втриматись від спокуси, вона починала танцювати. І танець її був наповнений і печаллю, і болем, і самотністю. В ньому було все… В цих рухах вона нарешті знаходила свободу і, немов би, скидала усю тугу, увесь тягар.
Німі пам'ятники і дерева, сковані ніччю, замріяно споглядали її божественний танець. І на деяких з них з'являлися гіркі сльози чи то від горя, чи від радості за недовге Глорине щастя.
А потім, посеред глибокої ночі, їй ставало холодно. Від псевдо-життя, від мороку. Від холоду. Її сині, живі очі пильно вдивлялися у небо, таке ж бездонне, як її печаль. Вона чекала на Місяця. Останній, розігнавши вітром надокучливі хмари, починав обіймати своїм жовтим теплом тендітне створіння, що тремтіло. І це була мить щастя. Мить життя, що тривала до світанку. Але в цю мить і Глорія, і Місяць забували про неминучий прихід Дня, з його слугою Сонцем, який відразу вбивав усю красу ночі, її шарм та мрії…
Ближче до світанку, Глорія, попрощавшись з Місяцем, лягала на вологу землю, біля свого пам'ятника, і залишок того життя, яким ще володіла, проводила у гарячих мареннях і роздумах…
3.
У кімнаті було тихо. Напівтемно. Чоловік сидів у кріслі, неподалік від вікна, споглядаючи залишки вогню догораючого вечора. Колись давно він отримував неймовірну насолоду, ось так сидіти у цілковитій тиші і ловити звуки, що їх спричиняють живі люди, які знаходяться десь поруч із ним. Вони мешкають тут, зовсім близько, а разом із тим так недосяжно і далеко. Вони живуть в іншому світі, чужому і невідомому для нього. Часто до його вух доносяться звуки їхнього життя: збуджені крики їх дітей, що граються на дитячому майданчику, голоси матерів, закликаючих дітей йти додому; гуркіт автомобілів; стукіт молотків і безліч інших звуків, що виробляють люди у процесі життя…
А потім він слухав шум дощу, який щойно прокинувся. Він любив його ніжну мову. А мова та лагідно, але вперто нашіптувала йому про неї, про одиноку дівчину, приречену на самотність серед мертвого парку. Одного разу він був одним із тих зівак, що живуть, розкидаючи погляди. Але печаль дівчини-статуї сірою змією заповзла в його серце. Так само тихо і спроквола. З тих пір він носить її в собі, носить її неіснуючі очі, наповнені бездонною блакиттю.
Він жадав її. Він сумував і маявся нею. Він чекав на неї… Він божеволів.
Батьки назвали її Глорією. Більше він нічого не знав про неї. Та хіба тепер це мало бодай якийсь сенс? Ця думка не давала йому жити, а сон зрадливо втікав від нього. Натомість приходила тривога, і неспокій вселявся в нього. І тими нескінченно-довгими, глибокими ночами він уявляв, що танцює з нею наодинці, серед того парку, що шепоче божевільні речі, що надихає…
Інколи, як на душі ставало нестерпно боляче, а серце зрадливо хотіло вистрибнути, не в силах стримати потік почуттів, він йшов до неї. Сюди, у цей магічний парк. А розбещеність тутешньої природи тільки підкреслювала його шляхетну стриманість. Парк, ніби пишався своєю участю і відчував себе немов стара, поважна церква. Мовляв, я стільки всього бачила, стільки відчула, і тепер ви всі маєте віддавати мені шану. І це було так.
4.
А невдовзі після цього, вкриваючи дерева і будинки пухнастим снігом, на землю прийшла зима. І люди, довгими вечорами, слухаючи її північний спів, завертаючись поглибже у теплі ковдри, чекали на її завершення. Здавалося тільки діти могли розгледіли в зимі щось приємне. Не помічаючи її суворого обличчя, вони забавлялися її снігом, її холодом, її візерунками на вікнах. Вони раділи. Раділа й вона.
Все частіше і частіше в сплячому зимовому парку окрім чорного вороння, що зграями обліпило побілілі дерева, можна було побачити чоловіка, який довго прогулювався спорожнілими алеями, залишаючи за собою низку самотніх слідів. А сліди ті вели до статуї дівчини, яку колись називали Глорією. Біля її підніжжя чоловік проводив короткі зимові дні, марно вдивляючись в нерухомі очі. І хоча в них не було видно ані життя, ані світла, - він відчував її. Відчував її тепло. В її очах не було нічого крім печалі.
Тоді він починав розповідати їй про життя, якого сам не відав. Розповідав їй про кохання, якого сам не знав… Можливо то була сповідь, можливо їх таємничий діалог. Але в ті хвилини, він сам походив на якийсь пам'ятник, щоправда досить незграбний і жалюгідний.
І діалог, сповнений пристрасті та зізнання у коханні, продовжувався…
У такі хвилини чоловік прагнув перетворитися на камінь, і так само непричетно й гордо височіти над алеями життя. Але то були лише мрії, і через деякий час він знову йшов, лишаючи за собою сліди. Йшов у місто. А там його чекало житло.
5.
Серед ночі, залишивши свій кам'яний дім, Глорія прогулювалася темними алеями парку. В такі хвилини пробудження їй пригадувалися відверті розмови дивного незнайомця, його погляди, його голос. Так, зараз вона усе розуміла. Їй навіть не вірилося у можливість такого кохання. Але, відчуваючи схоже почуття до дивака, що проводив цілі дні біля її німого зображення, вона не могла не відчути взаємності. І це незрозуміле почуття заполонило її. Вона втратила вже і той, ледь живий спокій, що отримувала від нічних перевтілень.
Тепер Глорія вже не розуміла, нащо їй потрібна ця нічна свобода, адже без незнайомця, що приходить до неї щодня, усе це враз втрачало сенс.
Це було надто болісно і нестерпно! Нестерпно до нестями. Її добрий парк, її тиха родина обернулися на простору в'язницю. Тут оселилася її кам'яна нерухома плоть, а поруч із нею, у шалених мареннях оживала її душа. Їй було тісно.
А Місяць хоча і став її справжнім рятівником і другом, вже не міг задовольнити тих почуттів, що з'явилися в її серці. Бувало сидить вона, як завжди, загорнута в його теплому промінні, а думи носяться десь далеко-далеко, у тих незнаних краях, де не здіймається над нею шедевр талановитого скульптора.
Глорині очі дивилися на власну статую, що відтінялася при світлі Місяця. Вона не бачила у ній нічого вартого уваги, нічого цікавого і величного. Тільки відображення своєї плоті і краси, з мертво-сірим відтінком каменя. Просто статуя. Мертва і німа.
" Скульптор з'єднав нас, - думала Глорія, - в одне жахливо-гарне створіння."
У розпачі вона благала Місяця, не гріти її більше, не обіймати. Кам'яне обрамлення - до кінця. Навіки. Таким було її рішення.
Місяць, відчуваючи, що прив'язався до бідного створіння надто сильно, не міг так просто припинити її існування. Йому стало шкода бідну дівчину, і навіть страшно, що він вже ніколи не побачить її, танцюючу вночі, не отримає насолоди від її тихих розмов. Він любив її. Мовчки і віддано.
Однієї ночі, не в силах більше дивитися на страждання Глорії, Місяць вирішив провести її до житла незнайомця і подарувати їй повну свободу. До світанку. А побачивши безмежну радість в її очах, його радості не було краю.
6.
Безсонна ніч не мала краю. Він лежав в нагрітому ліжку, а очі порожньо дивилися у стелю. В темній кімнаті було тихо. Увесь дім, все місто спало. Уява малювала маревні картини, де у фантастичній мозаїці обнялися минуле з майбутнім. Він знав, що сьогодення там не має. Воно втекло разом із сном. У відчайдушних спробах він намагався зібрати до купи ті шматочки, фрагменти життя, - усе було марно! Попри усі зусилля, вони розсипалося на мільйони піщинок, залишаючи його руки ні з чим. Залишаючи його серце порожньо стукати… Без неї життя не мало сенсу. Життя не було.
7.
А потім з'явилася вона, Глорія. Так просто увійшла до його кімнати і схилилася над ліжком.
Він знав, що це - вона. Він навіть не сумнівався, адже скільки часу, скільки безкінечних ночей провів чекаючи на неї. І ось вона тут, в його кімнаті. Частинка його марення. Його коханий гість.
Глорія протягнула йому свої бліді руки, і їх тіла злилися у божевільному танці…
8.
А на світанку він прокинувся. Холодне світло линуло у вікно. На дворі починався новий день.
Той танець він пам'ятатиме вічно. І потім, наприкінці життя, він танцюватиме його один.
