05.59 …
06.00. Гучна мелодія будильника сповіщає про те, що вже час відривати свою голову ( і не тільки її) від ліжка та починати новий день.
Вставати не хочеться. Сонний організм ніяк не бажає іти на співпрацю з мозком, а в голові одна за одною прокидаються думки.
«Прокидайся!»
«М..м..м…»
«Треба вставати!»
«Ще рано. Навіть сонце і те спить.»
«Яке тобі діло до сонця? Воно встає, коли йому потрібно, а тобі слід встати негайно, бо знову запізнишся.
Будеш тоді кліпати своїми гарними блакитними очима декану, пояснюючи чому ти знову запізнилась на пару.»
«Так спати хочеться… Ще б кілька хвилин..»
«Вставай!!! Знаю я твої «кілька хвилин», які швидко змінюються на «ой, не встигаю»!
Підйом!!!»
«Стоп! – нарешті ввімкнулося раціональне мислення – Що це я вже сама з собою розмовляю! – і, гірко зітхнувши, додало – Ну, все! Здравствуй, шизофренія!
Прокидаюсь. Як завжди плентаюсь на кухню в пошуках чудодійного напою, що забирає з царства Морфея і дарує бадьорість ( він ще в народі називається кавою).
Ось він, мій порятунок! Заливаю окропом дві ложки кави з трьома ложками цукру і намагаюсь ввімкнутись в життя. З дзеркала на мене дивиться дивна заспана істота, з чорними від вчорашньої туші очима, заплутаним волоссям та червоною чашкою в руках.
«Доброго ранку, монстрику!» - посміхаюсь я своєму відображенню, про себе відмічаючи, що «добрий ранок» починається коли прокидаєшся о дев’ятій, а не о шостій годині.
07.00. ЗАПІЗНЮЮСЬ!
Десь в душі зарозуміле друге «Я» лукаво посміхається: « Я ж казала вставай раніше!»
Одночасно фарбуючи вії, одягаючи куртку та вимикаючи в кімнаті світло, вилітаю на осінню вулицю.
ДОЩ. Моя парасолька спокійно спить на полиці удома, в той час коли її господарка мокне під краплинами сірої води… Але, як відомо, повертатися погана прикмета, особливо коли ти і так запізнюєшся.
Тому мчусь на зупинку, незважаючи на дощ, промокле взуття і те, що весь мій ранковий макіяж зрадницьки стікає з очей чорними струйками, а я з мокрою головою та чорними плямами під очима стаю схожа на панду-недоростка.
Нарешті автобусна зупинка.
«Ось зараз під’їде автобус і всі мої ранкові муки закінчаться.»
«Не тут-то було!» - фиркнув на мене брудом проїжджаючий автомобіль.
Чомусь згадалася фраза про те, що людей на багатих та бідних розділяють бризки від проїхавшого транспорту, але з мого ротика вирвалися зовсім інші слова. В рамках цензури писати їх я, звичайно, не буду, скажу лише, що якби в цю хвилину мене почула шкільна вчителька етики, стара діва Елеонора Іванівна, то мабуть би вже померла на місці від сердечного нападу.
Зрештою заходжу ( вірніше проштовхуюсь, ввалююсь, залізаю, як це буває в час пік у нашому громадському транспорті) в автобус і, ловлячи на собі здивовані погляди пасажирів, з сумом розумію, що майже запізнилась на пару.
На якійсь зупинці заходить дивний хлопчина. Споглядаючи мене, брудну та спаскуджену дощем, він запитує:
- Слухай, а ти що одна із тих?
- З кого? - запитую я знервовано, ніби хлопець винен у всіх моїх проблемах.
- Ну тих…як їх… Готів, чи що? Ну ті, що фарбують чорним очі, носять все темне…
Точно, ти – гот! - радісно заявив хлопчина, немов від цього відкриття комусь на світі стало легше жити.
- Ні, я – бомж! - холодно відповіла я. Люди в автобусі починають повільно відсуватись від моєї «бомжацької» персони. А це, я вам скажу, є досить непогано , коли їдеш у переповненому транспорті.
- Як бомж?! - здивовані хлопчачі очі так округлились, що, здається, ще пару секунд і вони просто вискочать.
- Ось так… Живу на смітнику в картонній коробці. – важко зітхнула я- Це ,знаєш , досить незручно, особливо під час дощу. Дім мокне, стеля падає…
- То може хоч клейонку поверх застелити? – включається в нашу розмову сивий дядечко. – Чи з дерева навіс збудувати…
- Бідна дитина! –бабуся сплескує руками – А як же ти взимку? Може тобі грошей дати?
- Ні, дякую. Ми, бомжі, хоч бідний, але гордий народ! – і, піднявши голову, я як новоспечена королева знедоленого та відважного народу бомжів, гордо виходжу на своїй зупинці.
Залишається лише дві хвилини, щоб привести свій вигляд в більш-менш пристойний стан і зайти до аудиторії.
Встигну!
08.05. Не встигла.
І що я собі думала? Щоб почистити одяг, взуття, розплутати та розчесати скуйовджене волосся, змити з обличчя свій «бойовий роз малюнок», загалом хоч трішки стати схожою на нормальну людську істоту, а не персонажа дитячих страшилок, знадобилося цілих сім хвилин. Лекція, як і очікувалось, почалась без мене. Та це не означає, що вона без мене закінчиться.
Повільно відчиняю двері, прокрадаюсь в середину і…
- А… Як завжди спізнюєшся. – дорікає мені викладач філософії, боже створіннячко Аліна Дмитрівна. Їй всього 28 років, викладає лише другий рік, приїхала до нас з Києва, хоч нам інколи здається, що вона прибула з середньовіччя - епохи дам, лицарів та романтики. – А ми тут розглядаємо проблему мислення… От скажи, Аню, як на твою думку, чи можна навчити людину мислити?
- Можна і зайця навчити на губній гармошці грати, було б лише бажання. – відповіла я, пробираючись на своє місце.
- Знову запізнилась. – зітхнула моя сусідка по парті, кароока Поліна. – Коли ж ти вже за розум візьмешся?
- Як тільки він з’явиться, так і візьмусь! – оптимістично пообіцяла я.
- І від чого він там з’явиться? - обізвався грубий бас нашого старости Ігоря – Від сирості, чи що?
Я повернулась на 152 градуси і ласкавим голосом прощебетала:
- Ігорюню, ще один твій «вдалий» жарт і ти станеш прекрасним танцюристом!
- Чого? – не зрозумів той.
- Та тому що тобі нічого не буде заважати!
Пояснювати далі цій інфузорії, що конкретно це означає я не стала, хай сам помислить на дозвіллі.
- Заспокойся! – штовхає мою руку подруга – Хочеш щоб тебе вигнали? Запізнилась, то сиди тихо!
На відміну від мене Поля була зразковою студенткою. Бездоганно вивчені завдання та дисциплінованість робили її однією з кращих, а добрий характер та лагідний голос змушували мене іноді поглядати на її спину, чи не виросли там часом крильця.
- Тихо так тихо – погодилась я, намагаючись вмоститись якомога зручніше.
- Що ти робиш?
- Збираюся додивитись свій ранковий сон. Ну, Поля, сама подумай: навіщо в професії дизайнера філософія? А здоровий сон потрібен кожній людині.
З цим переконанням і під солодкий голос Аліни Дмитрівни я заснула.
Не пам’ятаю, що саме вигнало мене з царства сну: дзвінок чи голос моєї подруги, але прокинувшись зрозуміла: пара закінчилась, і слава Богу!
На перерві я по інерції пішла за ріг інституту, який тутешні студенти давно охрестили курильнею.
- Анько! – відразу чую голос мого брата по розуму і друга по життю Сашка – Де це ти була?
- На лекції! – сонним голосом відповіла я.
- Ти?! На лекції?! – здивування мого друга було настільки сильним, що, напевне, якби я сказала, що прилетіла з іншої планети, то цей факт мого позаземного походження не так би здивував Саню, як моя поява на першій парі.
Він голосно зареготав, а згодом, трохи заспокоївшись, з сумом зауважив:
- Отже, апокаліпсис близько! – і добродушно протягнув мені пачку сигарет.
- Кинула. – коротко відповіла я на його щедрий жест.
- Все! Кінець світу неминучий! Рятуйся хто може! – іронізував Олександр. – І як це ти вирішила кинути курити?
- Просто. Зі шкідливими звичками потрібно боротися. Від цього куріння одна тільки шкода.
- З нашою екологією навіть дихати шкідливо. – затягнувшись, заперечував друг. – От скажи мені, як може бути шкідлива одна маленька сигаретка?
- Ну, по-перше, куріння призводить до серцево-судинних захворювань – почала я згадувати всі написи, які бачила на пачках власних сигарет. – По-друге, куріння призводить до імпотенції. По-третє, курці помирають рано. По-четверте, куріння під час вагітності шкодить дитині. І, нарешті, ця звичка шкодить тим, хто оточує курця.
Сашко не здавався:
- По-перше, серцево-судинні захворювання розвиваються і без допомоги сигарет. Другої, та й четвертої поки що, причини тобі можна не боятися, чи я чогось не знаю?.. – і, отримавши дружній удар в плече, продовжив – Твій доказ №3: «курці помирають рано», а хто в наш час довго живе?
От бачиш, немає тут ніякої шкідливості!
- Але ж і користі немає.
Пролунав дзвоник.
- Ну, я побігла! У мене зараз література. – припинила я суперечку –Цікаво, хто взагалі вигадав ці загальні предмети? Розстріляла б!
Літературу в нас вела Євдокія Пилипівна. Ніхто з нас не знав ( та, якщо відверто, і не хотів знати) скільки їй років, але по вигляду цієї бабці можна було з упевненістю сказати, що вона не лише пережила Сталіна з Леніним разом узятих, а ще й, напевно, воювала з самим Наполеоном…
Отже ця бабуся, непідвладна ні часу, ні віковому маразму, дуже не любила коли студенти запізнювались до неї на пару, то ж і вигадувала для них різні завдання. Цього разу її жертвою пощастило стати мені.
- Ага…Графських!...- задоволено протягнула моє прізвище викладач. – Знову запізнилась! Ну що ж, до дошки!
Я покірно виконала прохання.
- Так… Що ж тобі такого вигадати, щоб ти не відповіла?
« Запитай скільки тобі років.» - з’явилася думка, але відразу була задушена здоровим глуздом, розуміючи, що її оприлюднення потягне за собою візит до декана.
- Придумала! – нарешті промовила місцева Дуня Маклауд – Розкажи нам вірш будь-якого сучасного автора на тему кохання.
Мозок почав згадувати... Один в’їдливий вірш проник до моєї свідомості та рішуче заявив своє право на існування. Я відкинула його і моя пам'ять продовжила пошук.
Так як зналась я на сучасній поезії принаймні так само як і на популяції чорнолапих їжачків, то згадати щось було вкрай важко. Тому коли до мене знову повернувся нав’язливий вірш, я зітхнувши, видала:
Я забуваю, що було.
Викреслюю з життя сторінку.
Вже все минуло, відгуло,
Хоч досі ще на серці гірко.
Та я забула, що було.
Для мене вже тебе нема,
І вже не буду я твоєю.
Хай буду скривджена, сама…
Але із гордістю своєю.
Для мене вже тебе нема.
Я розлюблю тебе, повір.
Я серце розлюбити змушу.
Кохання – ніби дикий звір,
Що швидко роздирає душу.
Я розлюблю тебе, повір.
Ти не помітиш моїх сліз,
Під усмішкою їх сховаю.
Твоє кохання – темний ліс,
З якого вихід я шукаю.
Клянусь, не бачитимеш сліз.
Не буду я збирати знов
Уламки зрадженого серця.
Я убиваю цю любов,
Що спогадом колись озветься.
Я проклинаю цю любов.
- Браво! Хороший вірш! – сплеснула руками Євдокія Пилипівна. – Ви пам’ятаєте автора?
- Ні, - коротко відповіла я, намагаючись приховати тремтячий голос. – не пам’ятаю.
- Чому ти не сказала, що це ти написала вірша? – запитала Поля, коли я, нарешті, сіла на місце.
- Менше знають, краще спатимуть. – віджартувавшись відвернула до вікна свої вологі очі.
Дощ не припинявся.
Мій мобільний телефон сповістив, що надійшло нове СМС від коханого.
Читаю: «Сонечко, нам потрібно серйозно поговорити…»
Когось би таке повідомлення налякало і змусило подумки перебирати всі варіанти цієї серйозної розмови. Але я добре знала свого Олексія. Мій хлопець був одним із тих, хто серйозно ставиться до всього: від глобальних катастроф і до вибору шкарпеток. Для нього все потребує логічного пояснення, а я надаю перевагу тим речам, які не піддаються мозку.
Не знаю як ми знайшли один одного. Мабуть, протилежності таки притягуються.
Відправляю: «Добре. Давай в 15.00 на нашому місці.»
Відповідь: «ОК. Цілую.»
Хочу зазначити, що час до трьох годин дня тягнувся дууууже повільно.
Я вже встигла виспатись на лекціях, обговорити всі останні новини, вступити в жорстку дискусію зі старшокурсником Йосьою (справжнє ім’я нікому не відоме) на тему: «Чи є життя на Марсі?», знову нагрубити нашому підлабузнику-старості (а потім я ще дивуюсь, чому на мене злий весь деканат!) і намокнути під дощем…
День сьогодні взагалі паскудний. Ну нічого… Може хоч зустріч з Олексієм змінить ситуацію. Напевно, для цього й існують кохані люди – щоб підтримати тебе, коли ти засмучений, і радіти, коли щасливий. Якби там не було, я його кохаю… Хоч ніколи не говорила цього. Але сьогодні скажу! Обов’язково! Більше того, навіть прийду вчасно на зустріч!
15.07. Хто б сумнівався, ЗАПІЗНЮЮСЬ!
Лечу з усіх сил в парк, на наше з ним місце. Мозок видає примарну надію: «А може він ще не прийшов?» і сам розуміє яке безглузде це припущення. Олексійчик вчиться на хірурга, тож точність та педантичність можна назвати його другим та третім ім’ям.
Ще здалеку бачу силует коханого.
Моя ліва нога починає свербіти, а це, я знаю, поганий знак. Настільки поганий та перевірений, що можна сумніватися в доведених речах: що Земля крутиться навколо Сонця, що небо блакитне, а трава зелена, що квадрат суми катетів дорівнює квадрату гіпотенузи, але в цій прикметі – ніколи!
Як би там не було, і що б там у мене не свербіло, а вірити в погане не хотілося. Тому я тихо підійшла до коханого і, закривши його очі своїми долоньками, весело вигукнула: «Вгадай хто!»
Льошик взяв мене за руки і повернувшись тихо сказав: «Нам треба серйозно поговорити.». в голосі було стільки серйозності та рішучості, що я зрозуміла: розмова дійсно буде серйозною. Не про шкарпетки, не про плани на вихідні…це буде щось тяжке для нього і болюче для мене.
Всієї розмови не пам’ятаю, але суть була ясна: він мене кидає. В усіх варіантах цього слова. Складалося таке відчуття, що мене дійсно кинули, при чому десь з висоти сьомого поверху, і так і залишили розпластану на асфальті зі своїм болем та недоладним коханням…
Пам’ятаю уривки його фраз: «Я розумію все, що ти до мене відчуваєш, але…», « Не хочу бути останнім покидьком та я так більше не можу! Ти живеш за своїми правилами, зневажаючи думкою світу. А я так не можу.», «Просто я не бачу сенсу в наших відносинах», «…Тож щоб потім не було нестерпно боляче»…
«Кому? Кому щоб не було потім боляче?» - промайнула думка. Хоча, слід зазначити, боляче не було. Олексій був дійсно хорошим хірургом і тому, вириваючи і шматуючи моє серце, не забув про анестезію.
Всередині все заніміло. Болю не було, та я знала ,що мине година, дві, і вона обов’язково з’явиться, заполонить усе тіло і змусить страждати. З часом рани загояться, лише шрами інколи нагадуватимуть про все це…
Неминучість того, що біль треба буде відчути і пережити з жахом відбилася в свідомості.
Тим часом Олексій продовжував свою промову: « Ти не подумай, справа не в тобі. Просто ми ж такі різні! Я не хочу робити тобі боляче, повір, більше всього я хочу щоб ти була щасливою…»
І ось такий благородний і чесний, він розповідає про турботу, щастя, його душевні муки…
А в моїй голові крутиться лише одна думка: « Куди ж кращу вдарити? В морду чи дихало?». Врешті-решт розумію, що цим тільки підсумую все сказане про мою «емоційність».
«Все сказав?» - перебила я монолог уже колишнього хлопця. Видно він очікував на іншу реакцію, але ні крику, ні сліз не було. Навіщо витрачати сили на те, що виявилося нікому не потрібним?
«Так от, дякую тобі! - спокійно продовжила я, помічаючи як брова Олексія нервово поповзла вгору ( перший вияв його здивування) – Давно хотіла про це поговорити, але все якось не вистачало сміливості… Дійсно, ми зовсім різні. Не пара ми з тобою! Дякую, що сам почав розмову. – і, зітхнувши з полегшенням ( все-таки три роки в драматичному гуртку не пройшли марно!), додала – Ну, тоді все! Бувай!»
Гордо розвернувшись на 180 градусів я пішла по алеї, залишивши свого «благородного лицаря» в стані шоку.
Людина, яка ще п’ять хвилин назад розпиналась про моє щастя, зараз скрипіла зубами від мого радісного вигляду. Все-таки мій словесний удар був набагато болючішим, ніж міг бути фізичний. Я обрала мішенню його гординю і не промахнулась.
Я ішла подалі від людей. Наплювавши на свої ж ранкові переконання купила пачку сигарет і навіть намагалася курити під невпинним дощем… Анестезія потихеньку вивітрювалась, тому здоровий глузд поволі почав все розуміти, плечі зігнулись під тиском нової проблеми, рана в серці боліла.
Раптово я спіткнулась і підбор на моєму лівому чобітку зрадницьки зламався. Це було останньою краплею. Сівши на мокрий бордюр я голосно заплакала. Так зазвичай плачуть маленькі дітки, ображені та залишені самі.
- Чому сумуєш, красуне? – почула я через деякий час – Не плач, дівчинко! Тут і так води повно – спробував розважити мене якийсь майже сивий чоловік. – А тут ще й ти зі своїми сльозами! Скоро в місті буде скільки води, що муситимемо як ті венеціанці плавати на… - так і не зумівши згадати ту єдину літеру, яка відрізняє венеціанську гондолу від засобу контрацепції, закінчив - … на човнах!
Я посміхнулась:
- Дякую Вам!
І, проводячи чолов’ягу поглядом, подумала: «Дійсно, сльози – лише вода. А навіщо безглуздо лити воду?»
Тому, взявши в одну руку свій підбор, в іншу – мокру і вже майже схожу на ганчірку сумку, пішла на зупинку.
Сівши в автобус я притиснулась розгарячілим чолом до вікна, цим самим одночасно роблячи дві справи: охолоджуючи власну голову і лякаючи своїм виглядом перехожих.
- Привіт, бомже! – раптом почула знайомий голос. Поряд зі мною сидів хлопчина, який ще зранку сприймав мене як гота.
- Привіт! – бачити людей не хотілося, а розмовляти тим паче. –Краще відсядь. У мене воші. – брехала я.
- Нічого, я в шапці. – розвіяв мої наміри малий – Слухай, а ти часом не знаєш де можна підзаробити грошенят? Тільки чесним шляхом!
- А навіщо тобі гроші? – зацікавилась я – Програв комусь, чи що?
- Та ні, на відеогру не вистачає. – сумно зітхнув мій новий товариш.
Раптом мій животик озвався, нагадуючи про той факт, що весь день я нічого не їла.
- Що, голодна? – запитав хлопчина.
- Угу…
- На, тримай. – і протягнув мені шоколадний батончик. – Бери, бери! Я такі все-одно не їм.
То ти не знаєш де можна заробити?
Ех, були б у мене 10 гривень!
- Не в грошах щастя! – посміхаюся я.
- Ага, а в їх кількості! – жартує хлопчина, споглядаючи мої чобітки.
- Ні, - хитаю головою в знак заперечення – не в їх кількості! Щастя – в можливості мати те, що тобі потрібно.
- А ти філософ! – лагідно посміхається хлопча, дивлячись як мій ротик знищує батончик. – А що, прикольно! Бомжик- філософ! Типу Сковорода!
- От тільки Сковороду ображати не треба! – серйозно сказала я – Це по-перше. А по-друге, купи собі відеогру!
З цими словами я поклала в кишеню мого товариша 10 гривень. Здивований хлопчина подивився мені в очі.
- Де…де ти їх взяла?.. Ти ж…
- А ти точно нікому не розповіси? – пошепки запитала моя бомжацька величність. У відповідь хлопець кивнув головою. – Гаразд… Я… Убила людину! Убила, з’їла, а одяг і гроші забрала собі!
Ось і моя зупинка! Ну, бувай здоровий! – і мовивши це, вийшла в вечірню пітьму.
Дощ нарешті припинився.
Шкандибаючи на одну ногу і у вигляді, якому б позаздрив навіть Мерлін Менсон, я дійшла додому.
Десь півгодини лежала, слухаючи жалісливі пісні про нещасливе кохання. Потім вирішила перемістити свій біль в матеріальний вияв, тому зібрала докупи всі його подарунки. Але знищити листівки з віршами Олексія рука не піднімалась, про гарненьких плюшевих зайченят не могло бути й мови. Тому роль цапа-відбувайла дісталась валентинці, на якій точним, акуратним почерком Олексія (геть не схожого на почерк лікарів) було виведено:
Среди подлости и предательства,
Среди гор барахла казенного
Есть приятное обстоятельство-
Я ЛЮБЛЮ ТЕБЯ! Это здорово.
Рватись валентинка аж ніяк не хотіла, тому, запаливши сірник і під власний спів: « Гори, гори ясно…», я піднесла полум’я до червоного картонного серця. Виявилося любов не горить, точніше горить, але дуже погано. А при спробі змити її в раковині – ще й не тоне.
То ж, облишивши цю безнадійну справу, ігноруючи часті стуки в двері та телефонні дзвінки (Друзі… Куди ж від них сховаєшся!), я пішла дивитись телевізор.
Загалом, це був звичайний день. Звичайнісінький день мого божевільного життя. І ситуація з Олексієм була болючою, образливою, але…звичайною.
За чотири роки наших відносин він кинув мене три рази, я його – п’ять. Ні я, ні він не розділяємо погляди один одного. Я не розумію його вчинків, він – моїх. Але, як відомо, наше серце робить вибір з причин, яких і само зрозуміти не може, ось тому нас і тягне один до одного. Це ніби магніти, глибоко зашиті в два серця.
Можливо я божевільна ( цікаво, а в коханні взагалі є хтось розумний?), можливо по мені вже плаче величезними сльозами гальмівна сорочка, але моє серце точно знає, що одного дня Олексій повернеться в моє життя… З плюшевим зайцем, квітами і усвідомленням того, що я йому потрібна.
Це розуміє серце, а мозок активно реагує на зміни в моєму житті: « Отже ми занадто різні! Я для нього надто емоційна!» - починає протест власна гординя: « Нічого-нічого! Ти ще пошкодуєш! Я стану ідеальною, і ти зрозумієш, що втратив! Йолоп!
Я позбавлюся всіх своїх недоліків! Для початку перестану запізнюватись!
Отже, завтра встаю раніше!»
І, поставивши будильник на 05.59., я з гордістю лягаю спати.
