Чоловік йде стежкою попід полем. Йому років за сорок, вище середнього зросту, дебелий, з великою головою і довгими ногами. Йде легко, не дивлячись на великий наплічник за спиною. Видно, що як треба, міг би і бігти. Доходить до кінця поля, занурюється в лісосмугу, з якої виходити не поспішає. Спочатку дивиться щось на мапі, потім на село, що розкинулося уздовж невеличкої річки. Дивиться в бінокль, наче перебирає хатки цього села.
- О, а ось і він. – каже чоловік сам собі. Ховає мапу, ховає бінокль, скидає наплічник, ховає його в кущах. З собою бере лише невеличку торбу через плече. І з нею прямує до села.
Вже далеко за обід, гонять з лугів сільську череду. Заморені корови потрохи мукають, пастухи пострілюють батогами і в'яло лаються, коли якась з корів лишає череду і лізе з дороги, щоб схопити якоїсь зелені, наче за день не нахапалася. Чоловік йде за чередою, на вході з села сходить зі шляху і йде вузенькою стежкою, що в'ється по бережку річки. До тої стежки доходять городи. Чоловік йде кілька хвилин, поки не зупиняється біля одного з городів, на якому порається Жорж Бураченко, сільський вчитель. Він сапає картоплю. Картоплі в нього небагато, справжня крапля у порівнянні з сусідськими океанами.
Чоловік стоїть на стежині, дивиться на Жоржа і посміхається. Так проходить хвилина чи дві, Жорж знай собі все чиргикає сапкою, а чоловік все дивиться. Потім кахикає. Жорж піднімає голову.
- Привіт Жорже. – каже чоловік і йде до нього. Жорж з подиву аж сапачку кидає. І стоїть, наче кінь сплутаний. Чоловік сміється. – Чи не впізнаєш чи не радий?
- Костю!
- Ну нарешті!
Біжать один до одного, обнімаються. Жорж помітно менше прибульця, як втрачається у його обіймах.
- Як ти тут опинився? – питає щиро здивований Жорж.
- Та ось був в Сумах по справах, машина зламалася. В майстерні сказали, що дві доби потрібно, поки деталі з Харкова підвезуть. Я ось і подумав, чому б це до Жоржа не заглянути.
- Це ти молодець! Молодець! Я так радий тебе бачити. – Жорж крутить головою і посміхається. Він так розчулився від цієї несподіванки, що у нього аж сльози виступили.
- А ти тут по городу пораєшся. Може допомогти?
- Та ні, що ти! Ой, чого ми стоїмо? Пішли в хату! – Жорє соромиться, що ось такий незграбний, людина аж з Москви в гості приїхала, а він відразу до хати запросити не додумався.
- Та може тобі ще доробити тут потрібно?
- Ні-ні! Пішли!
Йдуть городом на якому зразковий порядок. Бур'янів майже немає, все полите, піддобрено, врожайне. Серед городу старчать дерева, усі побілені, підрізані, з підпертими гілками, щоб плоди не обламали.
- Тут в тебе хоч екскурсії води. Зразковий город! – каже Костя.
- Та ну що ти! – Жорж червоніє.
Вже біля хати проходять ділянку ущент засаджену квітами.
- Нічого собі! Що це за рай?
- Це квітник мій! – каже Жорж і тут вже не соромиться, бо квітником своїм гордиться. – З самою весни до морозів щось тут квітне.
- Красиво! І запах який! – киває головою Костя.
- Так, квіти, вони радують! До мене бабці-сусідки приходять на квітник цей подивитися. Самі вже старі, аби картоплі на зиму виростити, а квіти ж люблять. Квіти, вони ж від Бога людині. Коли людина квітів не вирощує, то вона і Бога не пам'ятає. – каже Жорж. Видно, що говорить, те, про що багато думав. Бачить здивоване обличчя Кості, який не чекав такої теорії про квіти, знову соромиться, картає себе, що як завжди зайвого балакає. Кому там потрібні його думки, дивакуватого одинака, якому поговорити ні з ким, от він і думає аби про що.
- Ти з дороги, мабуть, голодний.
- Та не турбуйся, Жорже.
- Та як не турбуватися! Мати мене залізно навчила, що як гість прийшов, то стіл накривай! Зараз!
Вони заходять у двір. Там теж порядок, квіти, за парканом видно кілька беріз. Хатка у Жоржа невеличка, стара, але вся пофарбована, дах вкритий новим руберойдом, вікна біленькі, доріжки піском потрушені.
- Слухай, ти чи одружився? – питає Костя. Хоче сказати, що такий порядок, наче гарна господиня у хаті. Але бачить, як Жорж зовсім червоніє, ніяковіє, відвертається. Розуміє, що мабуть, наступив на болючий мозоль. – А попити у тебе нічого немає? – намагається виправити ситуацію гість.
- Попити? – радісно хапається Жорж. – Є! Зараз! У мене кефір є. А можна з погребу компот дістати. Суничний! Він прохолодний, хочеш?
Костя трохи здивований запропонованим асортиментом, думає, що пити, Жорж стукає себе по голові.
- А, це ж ти може пива хочеш! Зараз я зганяю в сільпо! – він вже біжить до сараю виводити велосипед.
- Та зачекай ти! – кричить йому Костя. – Ну ти швайка був, швайка залишився! Вода в тебе є?
- Газована?
- Звичайна! З криниці. Я уже бозна скільки води з криниці не пив.
- Є! – Жорж кидає велосипед, стару, але красиво пофарбовану "Україну", біжить в хату, вибігає звідки з повним алюмінієвим кухлем. Несе його до Кості, потім виливає у густий, кучерявий шпариш. – Тю, я зараз свіжої водички принесу! – вже кидається в хату за цеберком, коли Костя хапає його за руку.
- А ну стій! Ти чого? Жорже! Не роби мені неприємне! Що ти тут розбігався, як перед комісією! Я ж до тебе, як товариш прийшов!
Жорж кліпає очима, почервонів наче рак.
- Жорже! Навіщо це все? Мені неприємно, що ти оце вислужуєшся.
- Та я як краще...
- Жорже, не хвилюйся ти так. Заспокойся і не біжи не куди. Сідай, давай поговоримо, а то будеш тут бігати.
Вони сідають на лавку під великим калиновим кущем. Мовчать.
- Я просто... Я дуже вдячний, Костю. Ти мені тоді дуже допоміг і...
- І забули. Що було, то загуло, чого згадувати. Міг – допоміг. Я знаю, що ти і сам такий. То все, більше не згадуємо. Як твої справи, краще розкажи.
- Та як, працюю потроху.
- Все вчителюєш?
- Вчителю. Можливо останній рік.
- Роботу хочеш змінити?
- Ні, школу нашу закривають. Кажуть заради двадцяти дітей не можна школу тримати. Дуже для бюджету дорого.
- І що, всього двадцять дітей? Отаке велике село і двадцять дітей?
- Ага. Бо ж одні пенсіонери залишилися. Всі, хто міг в місто втекли. А тут або пенсіонери, або п'яниці. Оце двадцять дітей, в цьому році четверо випустили, а в перший клас тільки двоє прийшло. А колись у сели три школи було! У дві зміни працювали! Ось як! – Жорж зітхає.
- Може не закриють?
- Та прошу, щоб не закривали. Бо ж не буде школи і села не буде. Листи пишу, звернення, борюся. Довожу, що дорого школа обходиться, бо зайвих людей багато. Ось у нас вчителя у школі три, а на них директор, бухгалтер і завуч. А ще сторож та прибиральниця. От і виходить, що дорого. А навіщо нам директор? І що тому бухгалтеру робити? Хай буде один на кілька шкіл! А прибрати діти і самі зможуть, дякувати Богові трудящі, руки не з дупи ростуть. Тільки не слухають мене. – Жорж махає рукою. – Ти вибач, що оце почав. Давай краще про тебе. Як ти там в Москві живеш?
- Та як, нормально живу, працюю. Гроші заробляю. Оце вирвався до тебе, хоч повітрям чистим подишу.
- Ага, повітря тут чисте. А вранці прокинешся, буває, так така тиша! І вода у нас хороша, аж солодка. Давай я тобі води принесу? О, ще квас березовий є в погребі!
- О, квасу вип'ю! Давно такого делікатесу не куштував.
- Та який там делікатес! – Жорж біжить в погріб. Гість дивно зітхає, посмішка сповзає з його обличчя і перетворюється у судому. Але коли Жорж повертається, то гість знову посміхається. – Ось, спробуй. Він темненький. Це я туди кришеників для кольору додав! – каже Жорж.
Гість п'є квас великими ковтками, майже не зупиняється, поки не перекидає кухоль.
- Ух, смакота! – втирає губи.
- Ага, хороший квас. – киває головою Жорж. – А ти їсти хочеш?
- Хочу, тільки давай так, щоб я теж готувати допомагав, а не сидів тут дурнем.
- Добре!
Йдуть до хати. Гість починає кришити молоду капусту на салат, Жорж біжить на город викопати молодої картоплі. Потім сперечаються чи треба бігти в магазин з ковбасою.
- У мене тільки сало в банці є.
- Ну і добре!
- Та ну, ти в гості приїхав, а будеш салом давитися.
- Жорже, ну де ще я сала поїм, як не у тебе!
- А вино чи горілку? У мене вдома алкоголю немає. Все одне прийдеться до крамниці їхати.
- Не треба ніякого алкоголю. Бухаю я і в Москві багато. А тут у мене релаксація організму буде.
Чет все ж таки біжить до сусідки, приносить від неї десяток яєць.
- Яєчню зробимо на салі!
- О, це діло!
Скоро вже картопля зварилася, салат з капусти готовий, яєчня скварчить, хлопці сідають за стіл. Їдять. Гість аж крекче.
- Оце в Москві по ресторанам ходжу, якісь там невидані страви замовляю, а щоб ось так смачно було, так і немає!
- Та треба було хоч тушонки узяти.
- І так все добре.
Їдять, потім Жорж дивиться на дешеві китайські годинники.
- Слухай, Костю, ти вибач. Мені зараз піти треба. На годинку. Ти відпочинь поки з дороги.
- А куди ти?
- Та у школу.
- Так літо ж зараз, хіба діти не на канікулах?
- Та на канікулах. З міста багато дітей приїхало, до бабусь. Я оце і зробив їм секцію, щоб дурницями не займалися. Туризму вчу.
- О, так я з тобою піду!
- А воно тобі не нудно буде?
- Та чого там нудно! Пішли!
Жорж швиденько миє посуд, Костя витирає. Потім виходять з хати.
- А ти що, двері не зачиняєш?
- Ні. Мене ж тут всі знають.
- А п'яниці якісь не залізуть?
- А що в мене брати? Зошити чи книжки? За них самогону ніхто не дасть, бо знають, що мої. Ось і не лазять до мене. – Жорж посміхається, Костя теж.
Виходять з двору, йдуть тінявою дорогою.
- Ось бачиш, раніше тут хати уряд стояли. А зараз он тільки дурнокленик росте. На місті покинутих хат. Залізо з даху здеруть, стеля впаде, а потім клени ці і років за десять вже немає хати. – Жорж зітхає. – До війни тут дев’ять тисяч дворів було! Розумієш? Дев'ять тисяч! Як з дітьми, то тисяч тридцять жило щонайменше! А зараз кілька сотень залишилося. Занепадає село.
- Та воно всюди так. – каже Костя.
Підходять до школи, невеличкого одноповерхового будинку. Біля нього садочок, клумби, футбольне поле, баскетбольний майданчик. Чисте все, пофарбоване.
- Бачу, що і тут ти порядок наводиш.
- Це діти. Вони все роблять, я тільки допомагаю.
Біля футбольних воріт їх вже чекає десятка три хлопців та дівчат різного віку. Всі здороваються. Жорж виносить зі школи старий намет, вчить як ставити, де ставити, як розпалювати вогнище і багато чого. Діти слухають, питають, перепитують, роблять. Костя сидить на лавці поруч, з цікавістю слухає. Вже і година пройшла і друга, а Жорж все з дітьми бігає. Коли чутно крик. Біжить якась старенька жіночка до школи. Кричить, що біля сільмагу у неї велосипед забрали.
- Я хліб чекала, а він підійшов, узяв і поїхав! – кричить. Жорж зривається з місця і біжить. Кості цікаво, він біжить за ним. По якимось кущам, одному Жоржеві відомими стежинами. Вибігають на дорогу. Назустріч їм іде хлопець на велосипеді. Костя дивиться навколо, шукає щоб у руки узяти, а Жорж зненацька плигає на велосипедиста, збиває його, котиться по пилюці, б'є. Чет менший за крадії, але завзятіший, ось вже сидить зверху і мутузить по морді. З кущів виходять кілька хлопців. Мабуть товариши крадія. Костя розуміє, що зараз буде бійка, посміхається. Жорж підводиться, дивиться на хлопців.
- Ще раз в селі побачу, в міліцію здам. Зрозуміли? – питає тихо, але хлопці чують і головами кивають.
- Дивіться.
Піднімає велосипед і веде його до села. Костя поруч, оглядається.
- Ну ти, Жорже, хворий на голову був і залишився.
- Чому це?
- У них же молотки були в руках. Вони б і тебе і мене замісити могли!
- Ні, вони мене бояться. – Жорж важко дихає і такий у нього погляд, що Костя тільки головою крутить.
- Ну так, ти ж планочник, берсеркер. Ти ж нічого не злякаєшся, хоч на ніж, хоч на молоток полізеш!
Жорж поводить плечима, мовчить. У селі віддають велосипед бабусі, та плаче, ледь руки Жоржу не цілує. Той червоніє, ніяковіє. Біля школи діти чекають хто з лопатою, хто з кілком, а хто з сокирою.
- Нічого собі військо! – дивується Костя. Жорж наказує всім розійтися, каже, що завтра буде вчити, як багаття правильно розпалювати.
Повертаються додому. Там їх чекає бабусі з велосипедом. Принесла банку трилітрову молока та сиру блюдце. Жорж відмовляється, каже, що не треба.
- Сам не хочеш, так гостя пригостиш! – наполягає бабуся і таки залишає подарунки.
Жорж підігріває воду на чай, сидять у дворі, п'ють, їдять сир з медом.
- Частенько ти ось так за міліцію працюєш? – цікавиться Костя.
- Та буває. Дільничний в іншому селі, не дочекаєшся його. А покидьків же багато, яким тільки очі залити. На все здатні. Ось цей, який велосипед вкрав. В нього ж жінка, дитина. Оце б Андріївна написала б заяву дільничному, той його за жопу і в конверт роки на три. А жінки з дитиною що робити? Хоч би про них подумав! Так не думає, ні про що не думає! Тільки б напитися! Оце б велосипед поміняв би на три літри самогонки, видудлив би з друзями, а потім в тюрму! – Жорж ставить чашку і підводиться. Не може сидіти, ходить по двору, різкий, рвучкий.
Починає потроху темніти. Заходять в хату. Жорж вибачається, що телевізора немає.
- Та я і в Москві заморився від того телевізора. – сміється Костя. Поки Жорж ходив до вітру, він щось поклав йому на стіл, а потім і сам пішов.
Жорж почав чашки мити, а потім згадав, що не сказав гостю, де світло у туалеті вмикається. Вискочив з хати, побіг, коли чує, наче хрип якійсь. Побачив дивну тінь на груші біля двору. Підбіг, а там Костя висить у зашморгу. Жорж схопив його за ноги, підняв, а що далі робити не знає. Зашморг треба розв'язати. А як це зробиш? Придумав ноги Кості на іншу гілку закинути, щоб не висів. Збігав в хату за ножем, перерізав. Давай на серце тиснути. Чує – дише гість. Рядом сів. Ніч вже, після спеку денної прохолодно, а Жорж піт втирає. Потім підняв товариша і в хату потягнув. Там поклав на диван, сів поруч.
Через деякий час застогнав Костя. Потім очі відкрив. Дивиться, а поруч Жорж сидить.
- Ні хуя не розумію. – закрив очі, знову відкрив. А там Жорж. – Ти що, теж помер?
- Ні. – каже Жорж. – І ти не помер. Я тебе з зашморгу витягнув.
Костя дивиться, потім лається, відвертається і зненацька починає плакати. Жорж не знає що робити, сидить поруч, дивиться кудись в бік. Костя плаче.
- Вони вбили мою дівчинку! – хрипить і далі вже ридає, здригається усім своїм великим тілом.
Проходить кілька хвилин, Костя потроху вщухає, лежить.
- Мені треба випити. Жорже, знайди щось.
Жорж підводиться, виходить з хати, біжить до сусідів метрів за сто. Стукає, просить горілки.
- Не, не для мене. Гість приїхав. Я завтра в сільпо куплю і віддам. Дуже потрібно!
Повертається бігцем, заскакує в хату. Костя лежить. Жорж важко дихає.
- А я перелякався, що ти знову того. Ти ж більше не будеш?
Костя крутить головою. Жорж приносить чашку, наливає горілки, блюдце з хлібом та салом, солений огірок. Ставить на стіл.
- Костю, давай.
Гість сідає, випиває горілку, наливає ще, випиває знову, потім нюхає хліб. Мовчанка кілька хвилин.
- Ти мене вибач, Жорже. Вибач.
Жорж киває головою.
- Мені просто ні до кого було піти. А ти надійний, ти – людина. – Костя крутить головою. Випиває ще горілки, жує огірок. Жорж мовчить. Якщо придивиться, то можна побачити, що його охопило дрібне тремтіння.
- Її звали Ольга. Вона.... – Костя замовкає, щось думає. – Ні, з іншого боку почну. В мене був великий бізнес. Оборудки в мільйони доларів, в десятки мільйонів. Постачання на електростанції. Вугілля, обладнання, багато чого. Я мав зв'язки, вмів працювати з людьми, сидів міцно. Знаєш скільки "мерсів" я купив за минулий рік? Найновіших броньованих "мерсів"!
- Не знаю.
- Сім штук! Усі вони пішли потрібним людям, які допомагали вирішувати проблеми. Вони допомагали мені, а я їм. Все добро йшло, я зростав. Розумієш, в бізнесі важливо не стояти на місці, розвиватися. В цьому році ти повинен заробити більше, аніж в минулому. Я ріс багато років, а потім побачив, що вже чіпляю головою стелю. Розумієш? Вичерпав ту область, в якій працював. Повторюватися мені було не цікаво. Тоді я став шукати, куди б ще піти. І я знайшов вільне місце в атомній енергетиці. Розробив красиві схеми. Дуже красиві і дієві! Вони б принесли мені багато грошей. Інший порядок! Та з'явилися ті покидьки.
Костя мовчить. Дивиться в стіл, важко дихає, вп'явся пальцями у деревину, наче проштрикнути її збирався.
- Мені казали, що атомку тримають фсб-ешники. Ну тримають і хай тримають, я був готовий платити. І вони погодилися, ми обговорили суми. А коли справа пішла, вони сказали, щоб я забирався. Я їм був зайвий. Суки! Вони нічого не вміють, окрім як розводити і тиснути! Тупі і трусливі! Я придумав схеми, я про все домовився, я виконав, а вони мені кажуть, щоб забирався! Бо їм мало частини, про яку ми домовилися, їм потрібно все! Блять, ненавиджу цю кагебістську країну! Як може бути, що всім керують люди з одною звивиною!
Костя наливає собі горілки, п'є.
- Вони сказали забиратися. Я не погодився. То були мої схеми! Вони сказали, що як не піду сам, вони мене винесуть. Почали тиснути. Блять, стискачі! Я знав про їх плани на крок вперед! Все знав! Тому що поки там генерали щось планували, майори мені все здавали! Бо майорам теж хочеться їсти і пити і одягатися! Ці фсб-ешники люблять попиздіти про міць служби, про її всесильність. Тільки то пусті слова! Вони всі прогнили, вони тільки і думають, як заробити грошей. Я давав їм гроші і знав все наперед. І коли вони били, я був готовий. Знав, що ось завтра підкинуть наркотики в машину, чи намагатимуться заарештувати по лівій кримінальній справі. Чи підішлють якихось чеченців з автоматами. Я вирішив протриматися рік, взяти гроші, які я заробив і тоді вже піти. Я не ліз в золупу, але й не віддавав своє. Я б витримав рік! Витримав би, а потім хай би вони вдавилися тими грошами! Покидьки!
Костя гупає кулаком, своїм немаленьким кулаком по столу. Той аж тремтить.
- А потім вони вбили її. Мою дівчинку. – Костя стогне, його пробирає судома, він знову починає плакати, наливає горілку і п'є її, перемішану зі сльозами. – Вбили! Вбили її!
Він плаче і тремтить.
- Ти кохав її? – зненацька питає Жорж. Костя піднімає обличчя, дивиться на нього, щось думає. Потім витирає сльози, дожовує огірок.
- Кохав? Ну, як тобі сказати. Я не думав про це. В Москві це якось не прийнято. Там немає ані друзів, ані коханих. Там гроші. І це нормально. Це чесно. Я давав їй гроші. Вона була модель, з Тули. Та в Москві тих моделей тисячі. Заробити важко, то дівчата шукають інші зайняття. Вона працювала в стрип-клубі. Ну, це де роздягаються за гроші. Можливо й підробляла повією, зазвичай це там прийнято. Я не дуже цікавився її минулим, а вона не дуже то розповідала. Я побачив її випадково. Була пробка, Москва ж більше стоїть, чи їде. Плівся по сто метрів за годину. Коли побачив її. Вона вдарила своєю червоною "Маздою" якийсь старий "Опель". Це були разводяги, які так заробляли гроші. Обступили її, погрожували, вимагали платити. Один замахнувся на неї, а вона його по яйцям, потім і другого поклала. А третього вже я. Вона мені сподобалася, ти знаєш, я люблю дівчат з перцем.
- Ага, пам'ятаю оту твою баскетболістку.
- А, Оксану, то було щось! До речі, не знаєш де вона зараз?
- Та, кажуть, вийшла заміж за американця, уїхала.
- А... Ну от тоді я посадив її до себе в машину, а тим хлопцям сказав забиратися геть. Так ми і познайомилися. Вона була мені вдячна за допомогу, розповіла, що займається карате, хоче відкрити агентство охоронців-жінок. Мовляв, в Москві багато жінок, які здатні платити за охорону, а жінка завжди легше найде мову з жінкою. Ну, не знаю, я не дуже розбирався в цьому бізнесі. Ми зустрілися наступного дня, а потім бачилися майже щодня. Ну, я розумів, що це ні яке не кохання з першого погляду. В мене були гроші і це багато чого вирішувало. Ну, такі правила, вона була зі мною і мені було добре. Я зняв їй квартиру поближче до мого офісу, відремонтував, купив машину. "Порше-кайєн". Вона дуже його хотіла. Все було добре.
Він посміхається, мабуть згадує її.
- Вона була така красива. І вона багато чого вміла. А ще вона була жива. Ну, тобто. В Москві багато тьолок, яких можна купити. Вони там роблять все що ти захочеш в ліжку. Але життя не тільки ліжко. Розумієш. Інколи хочеться подивитися з кимось кіно чи поїсти морозиво. Чи прокинутися вранці і щоб хтось посапував поруч. Ну, хочеться близькості. Мені було самотньо в Москві, я тікав у роботу, але було самотньо. А тут вона, Оля. З нею як почалося нове життя. Не думаю, що б вона мене кохала, але їй було зі мною добре. Ну ми так і жили. А потім її вбили.
Костя говорить це буденно, видно як його очі перетворюються на шматочки скла. Гучно дихає, ковтає чергову горілку.
- Вони ніяк не могли мене дістати і вирішили через неї. Вирішив один генерал, сучий син, вирішив сам, так що я нічого не знав. Найняв якихось дебілів, які повинні були налякати її і вкрасти "порше". Вони два дні пасли її, потім напали, коли вона зупинилися на підземній стоянці в центрі. Оглушили її, вкинули в машину і поїхали. Чекали, коли прийде до тями, щоб передати мені попередження. А Оля прийшла до тями і почала битися. Бо вона була не якась клуша, вона була боєць. Але викрадачів було четверо. Вони борсалися в машині, а потім викинули Оля. На швидкості. Вона вдарилася головою об бордюр. Миттєва смерть. Мене повідомили лише наступного дня. У неї була моя кредитна картка. І в телефоні мій номер. Я приїхав в морг і побачив її. Заплатив, що треба, бо родичів в Москві у неї не було. А ще патологоанатом сказав, що вона була вагітна. Розумієш?
- Вагітна?
- Вагітна. Останні кілька місяців ми спали без презервативів. Ми пройшли тести, були чисті, довіряли одне одному.
- Вагітна від тебе?
- Думаю, що так. Від мене. А вони її вбили! Суки! Їм же не потрібно було її вбивати! Сволота!
Костя знову гепає кулаком по столу. Потім підхоплюється і вибігає на вулицю. Жорж йде за ним. Костя стоїть на ґанку і жадібно палить. Так поспішає надихатися димом, що аж видно, як вогник біжить цигаркою.
- Мене як по голові вдарило. Як рядном накрило. Помутніння. Я стою біля столу в моргу, дивлюся на її труп, лікар щось каже, а я десь далеко. Потім схопився і побіг. Пістолет у мене був при собі. Законний, з дозволом, все як треба. Я поїхав в один кабак. Я ж теж про них інформацію збирав. Знав, що мене вів полковник Калінов. І він там завжди обідав. В окремому кабінеті. Я його там і знайшов. Він, сука, на коліна зразу, почав благати, молити. Сказав, що наказ віддав генерал Мехмедов. Що у нього якісь особисті проблеми були, здається батька десь на Кавказі вкрали, йому треба було викуп платити, тому не хотів чекати, поки мене дотиснуть. Вирішив діяти активно. Суки! Причому тут вона, причому? Хоче вдарити – ось я, бийте! Вона при чому?
Він стогне і кричить в темряву. Тремтить. Жорж зітхає. Бере за руки, заводить в хату.
- Я відпиздив того Калінова, зв'язав, кинув у багажник і поїхав до генерала. У нього дача була за Москвою. Калінов же і розповів. Приїхав, там елітне дачне містечко, охорона на вході, але мене пропустили, бо у мене номера блатні. Я проїхав, знайшов дім, зайшов. А там сидить компанія ціла. Генерал у голові столу. Як мене побачив, побіг на другий поверх. Чи сховатися хотів, чи за зброєю. Я його пристрелив. Усю обойму випустив. Хтось з гостей до мене сіпнувся, я пику розбив і поїхав. Охорона намагалася зупинити та я ворота зніс. Втік, заїхав по дорозі в ліс, втопив машину. Разом з Каліновим. І пішов собі.
Сидять мовчки. Тільки Костя важко дихає.
- Коли вбив, мене трохи попустило. Розвіялася мряка, хоч бачити щось навколо зміг. Встиг ще на таксі з'їздити в офіс, забрати гроші. Частину послав батькам Ольгі. На похорони. Щоб пам'ятник поставили і таке інше. А з залишками сховався на квартирі одній. Про неї ніхто не знав, її колись мені один товариш віддав. Він щирявся, брав гроші з каси, коли я дізнався, то віддав мені квартиру за борги. Я переписав на іншу людину і якось забув про неї, справ було багато. А то знадобилася. Я закупив їжі і оселився там. Телевізор дивився, там багато розповідали про вбивства співробітників ФСБ. Шукали мене, бо і свідки бачили і камери на пості охорони зафіксували. Казали, що я пов'язаний з чеченськими терористами, фотографію показували. Ну так, пов'язаний. Терорист і є. Лежав ото днями на дивани, вино пив і телевізор дивився. А потім подумав, що далі робити. І відчув якусь порожнечу. Розумієш, Жорже, в мене ж дві речі було важливі. Бізнес і Ольга. Ними тільки і жив. А тепер вони бізнес мій розгромили, а Ольгу вбили. Залишався я без нічого. Не, ну якісь гроші були, можна було кудись втекти, якось починати життя з початку. Але подумав і зрозумів, що не хочу. Не хочу жити. Це так мені зрозуміло зробилося, наче написано. Заморився я і нічого не хотів, окрім як лягти та вмерти. Навіть в тій же кімнаті в зашморг лізти хотів. А потім подумав, що оце повішуся і буду висіти, поки смердіти не почну. Тоді вже найдуть і або похоронять, як бомжа, якщо не дізнаються, хто такий, або фсб-ешникам віддадуть. Не хотів я так. А як інакше не знав. Друзів у Москві в мене не було, були знайомі, але вони б мене відразу здали. Хотів в Тулу їхати, до її батьків, дати їм грошей, щоб поховали поруч. Але подумав, що їм тільки боляче буде. Приїде з Москви якесь стерво, щось проситиме. А що я міг просити, коли через мене Ольгу вбили? Як би я їм в очі дивився? Щоб міг я їм говорити? Не знав, що вже робити, а тут про тебе згадав.
Костя підводиться, йде до столику біля вікна. Бере звідти конверт, махає їм.
- Ось бачиш, тобі залишив. Тут лист і гроші.
- Які гроші? – дивується Жорж.
- На похорони. На мої. А ще щоб з'їздив ти в Тулу та витрусив попіл мій на її могилу.
- Який попіл?
- Я в листі просив, щоб мене кремували. Знаю, що це тут важко, тому і гроші залишив.
- Ну ти даєш! Наче я б і без твоїх грошей все не зробив!
- Та знаю, що зробив. Я чого до тебе і поїхав. Бо ти ж надійна людина. Всіх знайомих перебрав, нікому не міг довіриться. А ти, ти ж чесний. Ти ж який в інституті був романтик, такий і залишився. А гроші. Вони в мене були, що ж мені з собою на той світ забирати? Краще вже тобі віддати. Оце вирішив я про тебе, ще тиждень в квартирі посидів, щоб вщухла справа навколо мене, потім поїхав. Електричками до Курську. Там автобусами до кордону. Потім пішки, вночі, через ліс. Я ж у розшуку був, всі знали, що я з України, то у прикордонників точно наводка була. Кордон перейшов, а там і до тебе недовго. Тридцять кілометрів скаженій собаці не крюк.
Костя підводиться, йде до цеберка, набирає воду, п'є, потім сідає.
- Ти вибач мене.
- За що?
- Вибач. Я розумію, що не добре робив. Оце ось так впав, як сніг на голову і бігай за мною. Але мені ні до кого було йти. Зовсім ні до кого.
- Та ось бачиш і тут я тобі заважив. – каже Жорж. Костя посміхається, торкається грудей, де серце.
- Знаєш, ось тут болить. Ніколи не боліло. Робота у мене була нервова, багато стресів, голова інколи боліла, але серце – ніколи. А зараз ниє і ниє. Як дірка отут, наскрізь дірка. Порожнеча тут. Навіть не думав, що так буде. Я ж себе в руках тримав, не давав розплистися. Розумів, що то Москва, що там платиш і отримуєш. Але з Ольгою якось по-іншому пішло. Якось зайшла вона мені в серце. А коли вбили її, то наче по-живому серце шматували. Не можу, так боляче. Ох ти господи!
Костя стогне.
- Знаєш, мабуть неправильно я жив. Поїхав у ту Москву, побіг за грошима. А требо було, як ти. При землі. Спокійно щоб. От дивився я на тебе, як ти з дітьми. І в тебе очі палають і в них. Як вони люблять тебе. Як вони зібралися тебе захищати. За мене б не одна собака не вступилася. Ось того мені і ціна копійка, не дивлячись на всі мої мільйони. А ти молодець. Правильно живеш.
Жорж зненацька стогне. То він сидів спокійний, трохи переляканий тим, що відбулося. А то застогнав і сльози на очах заблищали.
- Що таке? – тут вже Костя здивувався.
- Правильну живу? – питає хрипко, наче йому горло судома узяла. – Правильно живу? – і сміється. Так гірко, так боляче, наче тим сміхом самого себе, як ножем ріже. Матляє головою. – Дурно живу, дарма живу.
- Чого це? Ти дітей вчиш, чого ж дарма?
- Вчити – вчу, а навчити не можу. Як воду у пісок ллю. Ось є, а ось вже немає. Зовсім немає! І сліду немає! Розумієш?
- Ні.
- Я коли після інституту в село їхав, я ж хотів в село. Міг би в місті залишатися, як сирота, до того ж за спортивні досягнення. Але в село поїхав. Бо бачив, що гине село, врятувати хотів. Вчити дітей, що вони українці, що землі своєї повинні триматися, а не бігти з неї, як навіжені. Бо земля рідна вона нагодує, вона підтримає, вона захистить. Ось чому дітей хотів навчити. Щоб після школи не тікали вони в місто, не робилися гопніками якимись, а тут залишалися, українцями були. Ось про що мріяв. І нічого не вдалося! Розумієш? Нічого! Зовсім нічого! Слухають мене діти, люблять, але словам не вірять. Кажуть, що дивак я. І тікають в місто, наче там медом помазано. І втрачаються в місті. Ось був хлопець, як хлопець. Рік-другий прожив в місті і вже чужа людина. Вже випиває, радіо-тюрму слухає, говорить тільки про машини, сміється з тих, хто в селі залишився, бо то невдахи. І правильно сміється, бо залишається тут мотлох. Такі, що навіть в місті роботи знайти не можуть! Таки, що вранці очі продрав, залив їх брагою і все життя! І щоб я не говорив, як би не переконував, але нічого не виходить. Наче головою об стіну б'юся. Чи є я, чи немає мене, все однаково йде! Жодну дитину не переконав, залишитися та на землі працювати, на своїй землі!
Жорж підхоплюється, йде до цеберка і сам жадібно ковтає воду. Повертається за стіл.
- Мені мій знайомий, з Сум, Ед Благонравов, каже, що зараз час інший. Що це сторіччя тому, можна було на землі жити, хазяйнувати нормально. А зараз щоб більш-менш нормальний дохід з землі отримувати, інвестиції потрібні. А де їх тут взяти, тих інвестицій? От і біжать хлопці та дівчата з села, влаштовуються у місті на саму погану роботу, яку місцеві робити не хочуть, хоч прибиральницею, хоч нянею, хоч підсобним робітником на будівництві, тільки б не в селі залишитися, бо тут, ані роботи, ані грошей. Ось як.
Жорж важко дихає, кривиться.
- Уяви, що от ти дерева садиш, доглядаєш за ними, чекаєш урожай, а його немає і немає. Рік проходить, два, п'ять, десять, а немає урожаю. То дивишся ти на той сад і вити хочеться! Так і мені. Не можу на цей сад дивитися, але куди мені йти? Немає в мене іншого! Піду зі школи, зовсім порожнє життя мені буде! Оце і животію тут. Зуби зціпив і повторюю дітям слова, в які вже і сам не вірю, що там про інших казати.
Мовчать. Костя трохи розгубився, не знає, що і казати.
- Коли побачив, що слова мої не діють, то писати почав. В мене ж дві книги є.
- Твої книги? Ти нічого не розповідав.
- Одну навіть видали. Хороша книга. Я сподівався що завдяки ній подію. Але хто там ті книги зараз читає. До того ж немає в мене таланту. Бо ось починаю оповідання писати, хочу донести до читача думку, що землі треба триматися, коріння. Хороша думка, правильна думка, пишу, пишу, а воно якось раз і відходить та думка на другий план. Талановитий письменник він може ідеологію обстоювати, так писати, щоб не забувати про неї. А я – поганий письменник. Починаю писати і несе мене текст бозна куди, так що забуду про всі думки і цілі. І розумію, що ж повертати треба, не туди пішов, а не можу, тягне мене текст і все. То я писати покинув. Не вмієш – не берись.
Жорж зітхає.
- А так же я мріяв, щоб змінити все! Романтик, як ти кажеш був. Україна мені снилася. Думав, що от зміню одне село, потім інше, зупиню розвал цей, збережу дітей українцями. А вони вже своїх будуть виховувати і так не перерветься козацький рід. Оце так і думав! Зараз аж соромно, дурню. Пішли на двір, свіжим повітрям подихаємо.
Вийшли, пройшли під яблуню, там лавка була. Сіли у темряві, на місяць дивилися.
- Я б, ти знаєш, все витерпів. Я ж міцний, жилавий. – каже Жорж. – Якби вона була поруч, нічого б мені страшно не було.
- Вона?
- Ага, Марійка. Дівчина тут одна була. У школі вчилася. Я її в п'ятнадцять років перший раз помітив. І як помітив, так знаєш, аж серцем затремтів. Куля навиліт. Я вже себе заспокоював, що вона дівчинка ще, а я дорослий дядя, вдвічі старший, майже в батьки годжуся. Та тільки щоб не казав, все поглядав на неї. А вона ж талановита була. Ти ось не повіриш, скільки в селі талановитих дітей! Я з колегами з міських шкіл говорив, вони тільки дивуються, як дивляться альбоми моїх учнів. Так вже діти тут малюють добре. Чи може, що на природі живуть, може земля їм натхнення дає, не знаю. Ось Марійка, як же вона малювала добре! Коли в Сумах показував, там викладачі художньої школи не вірили, що то дитина сама малює, без підготовки! А яка тут підготовка? А співають, як діти! Таки є голоси, що аж за душу беруть! Багато тут талантів, та тільки всі гинуть. Бо не потрібні вони тут. Ось співав хлопець добре, безліч козацьких пісень знав старовинних, на бандурі грати навчився. В місто переїхав і забув усе. Бо там соромно такі пісні співати, там треба під гітару шансон якийсь лабати. "А у кафе "Метеліца" трі мужика метелітся"!
Жорж плює кудись в темряву.
- Або дівчина малює гарно. Поїхала в місто, влаштувалася на базарі продавщицею. Дванадцять часів на ногах, хоч у спеку, хоч у мороз, прийде додому, на ліжко впаде, яке там вже малювання. А хоч тут залишиться, там поки з ферми прийде, поки картоплю посапає, скотину попорає і теж немає часу на малювання. "Бо то ж дурниці, Жоржу Іриновичу! Дитинство!". Ось так і гине талант, пропадає наче камінь в болоті. Шубовсть і навіть хвилі навкруги не пішли! Наче і не було таланту!
Жорж зітхає, мовчить.
- Так а де Марійка поділася?
- Уїхала?
- В місто?
- В Іспанію.
- Куди?
- У неї подруга була. Повією в Києві працювала, потім якось в Іспанію вибралася. І її з собою потягла.
- Куди?
- В Іспанію. Повією. – Жорж говорить наче спокійно, але чутно, як тремтить його голос.
- Навіщо?
- Грошей заробити. Тут же роботи немає. А жити за щось треба. Я їй обіцяв допомогти, але мене в тюрму посадили. Ти тоді допоміг, я вийшов, а вона вже поїхала. Не дочекалася.
- А ти з нею розмовляв?
- Про що?
- Про відносини ваші, про почуття.
- Розмовляв.
- І що?
- І нічого.
- Тобто?
- А ось так. Я ж довго навколо неї ходив. Спочатку заборонив і дивитися, бо ж дитина ще. Не можна. Але хоч забороняй, а хоч ні, не міг не дивитися. Коли стало їй шістнадцять, я подумав, що оце б одружитися на ній. Наробити діточок і жити душа в душу, тихо та щасливо. Багато чого вимріяв. Але якось соромно все була, бо вона ж -учень, а я – вчитель. Гнав ті мрії, а їй просто допомагав, як міг. Вона бідно жила. Так інколи бувало, що і їсти нічого окрім картоплі. Я ото став в гості ходити, завжди приносив чи сальця, чи яєць. Марійка сама б ніколи не взяла. Вона нічого не брала. Та я ж наче мамі її. Вона вчителювала раніше, поки не захворіла. Ноги, ходити не могла. Ото Марійка біля неї і поралася. Мати на Марійці, город на Марійці, але жодного разу не було, щоб урок не вивчила, чи в пом'ятому до школи прийшла. Іноді підходила, просила в мене старі зошити. Вирве звідти чисті аркуші, склеїть, от їй і зошит, бо на новий же грошей немає. Я їй гроші намагався давати та ніколи не брала. Хоч знаю, що в них же вдома вже кілька днів і хліба немає, а вона грошей не візьме. То я хліб купував і сам заносив, мамі її віддавав. Тільки альбоми у мене брала для малювання. Альбоми і олівці хороші. Ото ними малювала. Вона дуже добре малювала. Це я кажу, не тому, що закоханий був. Коли закоханий, то тобі людина найгарніша, найрозумніша здається. Але її малюнки я в місті показував. Хвалили всі. Кілька я навіть продав. Приніс їй гроші, а вона не взяла, подумала, що я обманюю.
Жорж схлипнув. Плакав.
- А як я її обманути міг, коли я від неї божеволів? Ото побачу її і всі памороки забиті. Нічого не бачу, нічого не чую, тільки вона. А як голос її почую, наче мені в голову мед ллють. Як засинаю, так і бачу її у весільній сукні, як йде зі мною поруч. Прокинуся і скавчу, як собако побитий, бо як не намагався я до неї підходити, а вона наче і не помічає. Спасибі, Жоржу Іриновичу. Нічого не треба, Жорже Іриновичу. До побачення, Жорже Іриновичу. Я подумав, може вона думає, що не потягну родину. Так, зарплатня у вчителя жалюгідна, але я ж все змінити міг! Готовий був! Пам'ятаєш Олену Хвостенко? На рік старше нас вчилася?
- Висока така?
- Ага, вона в баскетбол грала з твоєю Оксаною. Так ось, вона зараз в Києві директор приватної школи. Давно вже кличе туди вчителем фізкультури. Знаєш, яку зарплатню пропонує?
- Яку?
- Дві тисячі доларів на місяць! Уявляєш? – каже Жорж. – А, ну так, це ж для тебе смішно.
- Та не смішно. Хороша зарплата.
- Хороша! Я тут в десять разів менше отримую! А там би вистачало і квартиру знімати і жити непогано. В одній кімнаті мама її, вона б маму не покинула. А я і не проти. Мене самого мама виростила, одна.
- Слухай, вибач, що переб'ю. Я давно спитати хотів, а чому ти Іринович? Незвичне по-батькові.
- А це не по-батькові.
- Тобто?
- Це – по-матері. Батька свого не знав і знати не хотів. Якийсь покидьок був, який бідну дівчину з села, в гуртожитку педучилища образив. Може навіть і зґвалтував. Не знаю, мамо, про те нічого не розповідали. Головне, що завагітніла вона. Сама, у місті, ані родичів, ані знайомих. Всі їй казали аборт робити. А вона не стала. Народила мене. Виростила, хоч їй це важко було. Все здоров'я на мене поклала, тому і померла рано. А я вже коли паспорт отримував, подумав, що не хочу бути якимось Івановичем. Навіть не знаю, як того покидька звали. Та якби не звали, не хотів я його ім'я носити. Але в паспорті по-батькові потрібно. Я і узяв собі Іринович, на честь мами, її Іра звали. Записувати таке не хотіли, але я набрехав, що батька Ірин звали, що він перс. Навіть хабар дав.
- Ти, хабар? Та не може бути!
- Єдиний у житті. Дав. І став Іриновичем.
- Ось як. А я ж тебе в інституті по-батькові не знав, а вже коли з тюрми витягував, то дізнався, але запитати забув.
- Мене всі питають, чого це я Іринович. Але це ще щось. В мене знайомий є, Владюша Бар-Кончалаба, письменник з Сум. Так він знає в Москві хлопця, якого Люся звуть.
- Ну, там таких хлопців багато.
- Тобто?
- Ну, трансвестити різні, підорки.
- Та ні! Його насправді Люся звуть, навіть у паспорті записано. У батьків перша дитина померла, дівчинка. Другу народили, Люсей вирішили назвати. А тут хлопчик. Ну вони його все одно Люсею лупанули. Навіть домоглися, щоб в паспорт записали. То Іринович, то ще не диво.
Хлопці посміхаються у темряві, сидять, слухають тишу.
- Як же тихо тут.
- Тихо.
- Я у Москві від тиші відвик.
Сидять, дивляться скрізь яблуневе листя на місяць.
- То ти поговорив з нею?
- Поговорив. Спочатку не наважувався, спочатку натякав, потім бачу, що вона тільки лякається і починає ховатися від мене. Інший би і зрозумів, в чому справа, а я як сліпий був. Ну, кохання, воно засліплює. Так от я не витримав і виклав їй все. Що кохаю її до нестями, що хочу, щоб вона стала моєю дружиною, що родину утримувати зможу. І маму з собою до Києва заберемо. Все виклав і стою посміхаюся. Ось зараз, думаю, підійде вона і поцілує мене і почнеться в мене суцільне щастя. Оце так саме думав, такого чекав. А вона дивиться кудись в бік, очі ховає. А потім каже: "Жорже Іриновичу, ви хороша людина. Я вам дуже вдячна. Але я вас не кохаю". Вона мене завжди на "Ви", хоч я давно вже просив, щоб на "ти". Оце сказала, я спершу і не зрозумів, про що це вона. Навіть подумати не міг про таке. Питаю, як це не кохає? Чесно, аж здивувався. А вона каже, що так ось не кохає. Не кохає і все. Зовсім не кохає. Поважає, дякує за все, просить вибачення, але не кохає. Я як стояв, так і сів. Дивлюся на неї. Спочатку мене злість узяла. Що як же так! Хіба поганий я чоловік? Я ж від всього серця, а вона... глянув на неї, а навіть розізлитися не можу. Дивлюся і тану, як смалець на сковороді. І серце, як защемить. Ось ти кажеш серце в тебе боліти почало. І в мене тоді. Ніколи не боліло, я ж спортсмен, досі вранці бігаю, на турніку підтягуюся, гирі піднімаю. А то заболіло. І ноги ватяні. Хотів втекти, ледь не впав. Іду, а мене кидає. Господи, наче п'яний! Додому ледь доплівся, впав на диван і давай стогнати. Дві добі стогнав, поки трохи прийшов до тями. Ось як буває, з коханням тим.
Жорж замовкає, Костя запалює цигарку.
- Дай і мені затягнутися.
Швидко її допалюють, сидять.
- І що далі було?
- Далі хотів я її забути. Наче ось немає її, наче наснилося. Вона ж вже школу закінчила. У нас вісім класів. Бачив її менше, в гості зовсім не ходив. Всі альбоми її, малюнки, зошити, які дивитися любив, склав в ящик і на горищі сховав. Не було її, не було. Але забути не міг. Тільки про неї і думав. Щоб хоч якось від неї відкараскатися, почав відчужувати її.
- Як це?
- Чужою робити. Думати, яка вона погана, яка сволота, яке мерзотниця, яка підла. Щоб не відчувати її рідною, близькою, щоб з серця свого викинути. Прийом такий, але нічого він не допоміг, зовсім нічого. З розуму я сходив, хотів просто з села втекти, щоб забути про неї. Але не втік, бо як мотузкою був прив'язаний. Тут вона, у серці, куди я втечу. До того ж розуміти дещо став.
- Що розуміти?
- Що не кохав її.
- Не кохав?
- Не кохав. Коли кохаєш по-справжньому, дійсно кохаєш, то не може так бути, щоб і тебе не кохали. Не може. А коли не кохають тебе, то це значить, що ти не кохаєш, а гординю свою вгамовуєш. Забаганку якусь. Подумав, що ось хочу, щоб моєю була і все. Ніякого кохання, щоб мені там не здавалося.
- Ну, не знаю. А як же нещасне кохання?
- Не буває нещасного кохання. Є недолуге кохання, це є, а нещасного немає. Це я вже точно знаю. Коли зрозумів, то пішов до неї і попросив вибачення. За дурниці свої. Сказав, що кохаю її і саме тому, поважаю її вибір, її рішення. Сказав, що завжди допомогти готовий і не задля чогось, а просто тому, що вона мені близька і рідна людина. Марійка послухала мене, бачу аж сльози виступили на очах. Дивлюся я на ті сльози, а сам думаю, що ось вона скаже, що кохає мене, що раніше сумнівалася, а тепер точно кохає. Хвора я людина. Бувають просвітлення, але щоб зовсім вилікуватися, такого не було. Як не переконував себе, а завжди чекав, що ось-ось прийде вона до мене і станемо ми разом. Дурень!
Жорж знову плює кудись в темряву.
- Потім в неї мати померла. Я допоміг поховати. Марійка спитала, чи не допоможу і з роботою. Я Олені в Київ подзвонив, розповів. Що дівчина трудяща, чесна, малює добре, з гарною українською. Вона каже, що може влаштувати гувернанткою в родину, за дітьми дивитися малими. Жити в окремій кімнаті, годують, платня непогана. Марійка зраділа, погодилася. Я і сам збирався за нею до Києва їхати. Бо що мені тут тримало? Та нічого! А потім схопили мене. Заарештували. Ну, той випадок, ти знаєш. Поки сидів я в тюрязі, Марійка і уїхала. Подруга її та збила. Думаю, що обдурила, наплела багато чого. До мене Марійку не пускали, казали, що посадять надовго, то вона вирішила на Київ не сподіватися і поїхала за кордон. Зникла там.
- Як зникла?
- А так. Ані листа, ані звісточки. Вже скільки часу пройшло, а нічого про неї невідомо. У неї тут двоюрідна сестра залишилася, Марійка обіцяла їй писати, але так і не написала.
- То що з нею сталося?
- Не знаю. Мабуть, щось погане. Може вбили її. А може тримають десь на в підвалі і примушують клієнтів обслуговувати. Не знаю.
- А може вона якось там влаштувалася? Може заміж вийшла та живе собі.
- Ні. Точно ні.
- Чого так думаєш?
- Вона ж коли мати поховала, тільки хрест дерев'яний поставила. А збиралася пам’ятник. Я їй і гроші пропонував, але не взяла, хотіла за свої. Якби все добре було б, вона б приїхала, щоб хоч пам'ятник поставити, на могилі у мами посидіти. У цьому я впевнений. А як не приїхала, то погане щось трапилося.
- Ти шукати її не намагався?
- Де? Іспанія, це ж не село, що хати обійшов і готово. Та я і про Іспанію точно не знаю. Казала її подружка, що наче в Іспанію їдуть. А куди поїхали, невідомо. Я заяву в міліцію написав, що людина зникла, а вони приймати відмовляються. Кажуть, заяву повинен родич писати, а я хто такий їй? Ніхто? То і йди собі подалі! Ось так. Не живу, а мучуся. Подумаю, буває, про неї і серце так боліти починає, наче скажене. Впаду, полежу трохи, заспокійливе вип'ю і попустить. Але ненадовго. Важко живу. Чесно кажучи, я ж і сам у зашморг ліз. Тільки ти на грушу, а я поруч, на яблуню. Вже на шию одяг, збирався зі стільці плигати. Коли подумав, а що як повернеться вона. Що як вдасться їй втекти? Прийде вона слабка і самотня, а тут її ніхто і не чекає, переночувати навіть ніде, бо хату її давно вже продали. Ось я і залишився жити. Її чекати. Сподіваюся, що жива вона. І чекаю. Інколи важко стає, я рот ковдрою наб'ю і вию в кімнаті, щоб не почув ніхто. Ось таке в мене, правильне життя, як ти кажеш, Костю.
Жорж чи посміхається, чи кривиться у темряві не розбереш.
- Пішли спати. – каже Костя, бо не знає, що ще сказати. Йдуть в хату, Жорж стеле гостю на дивані, а сам вкладається на пічці.
Вранці п'ють чай. Костя проситься же пожити кілька днів.
- Йти мені нікуди. В Сумах чекати можуть. А про тебе ніхто не знає, то я тут поки поживу, роздивлюся, подумаю, що робити.
- Ти тільки в зашморг не лізь. Будь ласка. Як вже на долі не написано було, як вже витягнув я тебе, то живи. Значить, то так треба.
- Та житиму, куди дінуся. Житиму. Якось відступило від мене.
Через тиждень Костя їде до Києва. Повертається з фальшивими документами.
- Тепер я Семененко. Ось звичайний паспорт, ось закордонний.
- Де ти узяв?
- Купив, Жорже, купив. Як гроші є, то все знайдеш.
- І куди ти тепер?
- Та, мабуть, кудись в Європу. В Росію мені повертатися не можна, тут теж знайдуть. То я вже краще сховаюся десь там. Хочу на бережку моря пожити. У теплій країні.
- Може в Іспанію поїдеш?
- Та ще не знаю.
- Зараз, почекай. – Жорж біжить до шухляди, щось там риється, потім приносить кілька фото. – Це вона, Марійка. Я розумію, що ідіотизм. Але про всяк випадок. Ну, зненацька побачиш її. Ну чого в житті не буває! Ну всяке ж буває. Он ти у Москві був, а про мою біду дізнався, допоміг. Може знову пощастить. Візьми ці фото, що впізнав її.
Жорж хвилюється, червоніє. Костя дивиться на невеличку, струнку дівчину. Світлі кучери, гострий носик, маленьке обличчя, зелені очі.
- Красива.
- Мені б дізнатися, що в неї все добре. Я б тоді і сам її мамі пам'ятник поставив. Тільки би їй все добре було. А як погано, то допоможи їй, дуже прошу.
- Допоможу, я ж тій боржник.
- Та що ти таке кажеш!
- Аякже! Ти мені другий раз вже життя врятував, з зашморгу витягнув.
- Ти хоч не через мене в Іспанію їдеш?
- Та я ще не знаю, куди їду. І я ж тікаю, подалі тікаю.
Костя же живе у Жоржа кілька днів, а потім їде до Києва. Жорж проводить його у автобус, допомагає нести наплічник. Потім махає рукою, дивиться услід. Потім йде до дому, щось шепоче, здається її ім'я і плаче. Назустріч хтось йде, Жорж швиденько витирає очі, починає посміхатися. Він вже вчитель, йому не можна ходити та плакати, як малому.
