Купи слоника
1.
- Татку-у! Купи слоника-а! – Лілька не вщухала вже півгодини, мовби заповзялася побити усі свої попередні рекорди.
- Добре, доню, добре! – необережно вирішив винагородити таку наполегливість Андрій, шурхочучи сторінками спортивної газети.
Очі малої вереди спалахнули справжнім ентузіазмом.
- Усі кажуть «добре, доню, добре», а ти візьми і купи слоника!
Лясь! У Зоськи, як завжди, першою не витримали нерви, але Лілька, лише зиркнувши на матінку злим оком, навіть не змінила дратівливо-тягучого тону:
- Усі-і б’ються, а ти візьми-и і купи-и слоника!
«Сімейна ідилія!» - старанно прикриваючись сторінками газети, Андрій недобрим словом згадав власну матінку. Та, відчувши, що біль у грудях став щоденним, заповзялася шантажувати свого мазунчика, то лякаючи його страшними картинами брудних сорочок і шкарпеток і привидом обіду з їдальні, то урочисто виголошуючи: «колись тобі стане соромно, але ти вже нічого не зможеш виправити!». Андрій не витримав такого натиску, і у квартирі з’явилася Зося, а незабаром відгуляли весілля.
Он вже й Лільчине п’ятиріччя не за горами, а вмираюча бабця справно двічі на тиждень приїздить до «молодят» з іншого кінця міста, аби лишень сунути своїй улюблениці підталу шоколадку і понишпорити по закутках у пошуках пилу.
- Татку-у! Купи слоника-а!
Витримати це було неможливо.
- Добре, куплю.
Вражена раптовою поступкою, мала змовкла, недовірливо кліпнула золотавими віями, непевне і трохи щербато посміхнулася.
- Справжнього?
- Ти не схибила часом?! – не втрималася Зоська. - Якого тобі справжнього слона на третьому поверсі?!
- Усі кажуть: «ти не схибила часом», – зразу ж пролунало зло і дзвінко, й Андрій вдався до важкої артилерії.
– Справжнього! – і насолодився виглядом своєї родини, занімілої від подиву. Метаморфоза була миттєва: ледь змовкнувши, мале чортеня перетворилося на янголятко, її матінці теж більше личило мовчання. Голова родини вирішив закріпити несподіваний успіх.
- Справжнього, але на День народження, і щоб до цього жодної скарги від мами, бабусі чи виховательки з дитсадка, зрозуміло? Слоники дуже дорогі, – додав він, ніби виправдовуючись за напевне нездійсненну умову.
Лілька енергійно закивала, усім виглядом висловлюючи цілковиту згоду.
- То й добре, іди прибери іграшки: мати тебе прохала ще вранці.
Дівчинка тінню шмигнула до дитячої кімнати. Андрій, вельми задоволений собою, повернувся до детального опису матчу, звично пропустивши повз вуха суворі пророцтва дружини, що нічого доброго з цього не вийде.
2.
Лільчин День народження припав на вихідний, тому Андрій прокинувся пізно і в гарному настрої. І лише прямуючи до ванної, побачив посеред вітальні маленьке, русяве янголятко, з виразом такого страждання на личку, що батько відчув докори сумління.
- З Днем народження, доню! Тепер ти вже зовсім доросла!
Але дівчисько уникнуло такої нехитрої пастки:
- Купиш слоника? Справжнього?
Андрій лише тепер збагнув, чому донька не стала, за своїм звичаєм, будити батьків ще вдосвіта, вимагаючи подарунків. Здається, він втратив пильність, заколисаний тишею останніх тижнів. Щось терміново треба було робити:
- А може, не слоника, а ляльку? Дорогу ляльку, справжню барбі, га?
– А слоника? – не відразу повірило в дорослу підступність дівча.
- Ну, добре, не ляльку, а велосипед? – губи малої почали кривитися у підзабуту гримасу. - Ну, великого м’якого слоника?
- Ти обіцяв спра-авжнього! – здавалося, від дитячого вереску по кімнаті пішли виляски.
- Та нащо тобі справжній?! Величезний, у двері не влізе, а влізе, то скільки ж йому трави й бананів потрібно! Сірий, вуха стирчать, ніс довгий – справжня потвора! Он, - Андрій у запалі кивнув на кольорову книжку, яку перед цим розглядала мала, - навіть дракон у книзі кращий: зелененький, з крильцями…
- Не хочу дракона-а! – «І за те хвала Богу!» - не втрималася від їдкого коментарю Зоська, яка перед тим усім своїм виглядом підкреслювала: «сам кашу заварив, сам і втихомирюй її». – Хочу слоника-а!
Виявляється, що батьки напрочуд швидко відвикають від дитячих істерик. А спроба відлупцювати дівчисько призвела лише до того, що вереск посилився, хоча, здавалося б, куди ще голосніше?
Врешті Андрій не витримав і поліз до потертого записника, де були «про всяк випадок» координати інколи досить незвичних людей, у знайомстві з якими і не признаєшся на корпоративній вечірці. Хоч би Володька не поміняв номера мобілки! На щастя, якщо у цьому житті і є щось незмінне, то це телефон, за яким можна знайти невиправного авантюрника та непосидька Володьку, котрий свого часу так розчарував усіх викладачів, які пророкували йому блискучу наукову кар’єру.
Вислухавши плутану розповідь, колишній одногрупник кинув:
-Зрозуміло, - і натиснув клавішу «відбою», навіть не кинувши звичного «Бувай!». Врешті, Андрій і не чекав іншого від цього грубіяна і був впевнений: якщо той сказав «зрозуміло», то, дійсно, збагнув суть справи, і зробить все, щоб впоратися з нею.
За чверть години зателефонував сам Володимир:
- Записуй адресу, там скажеш, що від мене. Вже не знаю, в кого твоя дівка, але точно не така кваша, як ти. Молодець!
Телефон жалібно запищав, не звертаючи уваги на гнівне Андрієве: «Ну, знаєш!».
- Та хоч вмийся, чи що?! Підемо тобі купувати слоника!
Лілька кинулася до ванни, а Зоська глянула на чоловіка із щирим острахом.
- То хоч був не дресирувальник?!
- Ні, Володька – механік від Бога, хоч ледь спромігся закінчити політех: весь час носився з якимись божевільними проектами, забиваючи на пари, ледь його дотягли до диплому. Потім відразу ж звільнився з заводу, десь тинявся, а от тепер, мабуть, влаштувався на роботу до «Суперфренду»…
- До того самого? – у Зоськи спалахнули очі, як завжди при згадці про якусь фірму, назва якої не сходила зі шпальт глянцевих журналів. - Надсучасні іграшки для дітей еліти? Певно, з твого одногрупника таки вийшло щось путнє.
Андрій спохмурнів, але тут вже отямилася і сама Зоська:
- Але ж виходить, що… Господи! У скільки ж це нам обійдеться?!
- Не дорожче, ніж зіпсовані нерви. Розпестила дівчисько, а тепер жаліється!
- Я розпестила?! А хто не звертає на малу уваги, а потім купує іграшки за такі гроші, що збожеволіти можна?!
- Якби я менше працював, не було б за що купувати такі іграшки! А тепер замовкни!
І, диво з див, Зоська слухняно, як мала дитина, замовкла, поглянувши на умиту і сяк-так зачесану доньку, котра нарешті з’явилася з ванни, майже як на суперницю, якій принесли дорожчий дарунок…
3.
Як і будь-який менеджер середньої руки, Андрій вже давно розробив власну класифікацію білявок. От і красуню, яка засяяла їм назустріч бездоганно зробленою усмішкою, він без вагань відніс до «краль натуральних», до того підвиду, який може прикрасити будь-яку приймальню. Але якась миттєва розгубленість у великих блакитних очах, перед тим, як вона швидко, але цупко оглянула кожного з відвідувачів, немов прицінюючись до аукціонного лоту, змусила його нашорошитися. Зося ж і так з першої миті була не у захваті від надто короткої спідниці господині. На щастя, Ліля вирішила взяти справу у свої руки, і, голосно привітавшись, відразу перейшла до суті:
- Тьотю, то це у вас продають слоників?
- Слоників? Так-так, у нас, і не тільки слонів, люба… А Вам не здається, що це чарівне створіння трохи замале для такої складної іграшки? – це вже з тривогою до батьків «чарівного створіння».
- Маєте рацію, - зразу ж підхопила Зоська, відчувши навіть щось схоже на слабку симпатію до білявки.
- Мені вже п’ять років!
- О, це дійсно багато, - тепер блакитні очі дівчини запитливо дивилися на Андрія, немов вона не мала жодного сумніву, що його слово стане вирішальним у сімейній сварці. Андрій подумки змушений був відзначити, що помилився: співрозмовниця надто розумна для дорогої прикраси приймальні, можливо, тут її тримають не лише завдяки довжині ніг.
- На ваш розсуд, я не фахівець. Якщо дівча замале…
Ліля схлипнула, звично піднісши кулачка до ще сухих оченят.
- Ні-ні, не хвилюйся так! – у голосі господині («Ганна» - нарешті звернув увагу на невеличкий бейджик Андрій) пролунало справжнє прохання, і здивована Лілька вирішила трохи почекати з плачем.- Скажи-но, а ти можеш описати слоника? Гарного слоника? Інакше, як ми тобі зможемо підібрати потрібного?
- Гарного? – в очах дівчинки вперше з’явився сумнів. - Це того, який зелененький, з крилами?
- Що ти? – так щиро посміхнулася Ганна, що мала не встигла образитися. - Ти кажеш про дракона, а ми ж шукаємо слоника!
- Великий, з довгим носом і широкими вухами, сірий, їсть траву й банани! – відрапортувала дівчинка: - А живе біля річки, де плавають крокодили! – додала вже від себе, згадавши якийсь мультик.
- Просто чудово! – аж надто щиро зраділа Ганна. Хоч, може, останній вигук стосувався Володьки, який з’явився у дверях офісу, звісно ж, без краватки, у старому, витягнутому светрі, особливо недоречному у зі смаком оздобленій кімнати.
- Так оце і є та сама Лілька? – вельми скептично глянув він на малу. - А де її слон?
- Володимире, вона ще не пройшла тест на коефіцієнт уяви! – з докором глянула на нього Ганна.
- Та яка там уява у доньки менеджера! Він - от хотів стати художником, так батьки загнали в політехнічний, кресляра путнього не вийшло…
- Володимире! – у голосі Ганни вчувався неприкритий жах. - Таке не говорять вигідним клієнтам! Зараз же вибачся, а то…
- А то що? Поскаржишся босу? – якийсь час вони мовчки мірялися поглядами, але Володька раптом знизав плечима. - Не переймайся, мала. У Андрія завжди був дар чути лише те, що він хотів, а мене він взагалі ніколи не слухає. Та й яка ж вигода у клієнті, коли ти не хочеш продавати іграшку.
- Але ж техніка безпеки!
- Не я її вигадав, а наше передбачливе начальство: візьмемо не експериментальну, а звичайну модель, посилимо «захист від дурнів» - і вперед. А поки їй виповниться сім, і вона зможе пройти той тест, від іграшки вже нічого не залишиться.
- А скільки живуть слоники?
Володька ще раз, уважніше, глянув на Лілю:
- Чорт, а вона не дурна. Поки тобі не набридне…
- А потім що?
- А потім з’явиться новий слоник…
- Такий самий?
- Та хоч у рожеву смужку і з п’ятьма ногами.
- Ніяких нових слонів! – врешті не втримався Андрій, розуміючи, що його сердять не стільки доньчині примхи, скільки брутальне нагадування про дурні дитячі мрії. - Ще й на першого не розорилися, а ти вже…
- Атож, ще й ковзанів не зносила…- «піддакнув» Володька словами з анекдоту: - Фірма віників не в’яже. Розкажи-но їм про іграшку, в тебе краще виходить…
У Ганни, дійсно, краще виходило спілкуватися з клієнтами. Слухаючи гладеньку промову про користь іграшки, яка значно зручніша за звичних котиків-песиків, яких зараз мало хто і тримає, але розвиває у дитини уяву, відповідальність, товариськість, Андрій почав заспокоюватися.
- А захоче дитинча погладити вашу іграшку, крику, мабуть, буде: воно ж уже звикло до друга, а не до фантому?
Ганна аж засяяла, мов їй не підступне запитання поставили, а зробили вдалий комплімент:
-У цьому ноу-хау нашої фірми! На фантомах спеціалізується ціла індустрія, а от цілком матеріальне створіння, яке можна погладити та нагодувати уявною їжею, а потім, коли набридне, просто «здути» - це до нас! - Володька раптом скромно кахикнув, остаточно переконавши Андрія, що не байдужий до співробітниці, тож хай собі розгортає пір’я – на дурних не наображаєшся.
- Кожна іграшка програмується індивідуально…
- Отже, якщо завтра Лілька захоче щеня, то знову до вас? – Зося досить уважно слухала лекцію-рекламу з таким виглядом, ніби щось у ній розуміла.
- Викличете мене – перепрограмую, - з раптовою великодушністю заспокоїв її Володька.
- А саме воно не перепрограмується? – Зося майже з острахом поглянула на високу механічну коробку з кнопками, від якої тяглися якісь дроти, котрі зараз, під час пробного сеансу, закріпляли на скронях її доньки.
- Перепрограмується – все налагодимо за наш кошт, а дирекція направить малу до найпрестижнішого технічного університету за гроші фірми, звісно, трохи згодом: тут спеціально наймали бригаду хакерів, щоб хоч щось зламали… А якщо станеться, що п’ятирічна мала розумніша за них…
- Слоник!
На щастя, Ганна теж дотримувалася думки, що слон у натуральну величину – не найкращий гість в офісі, тому створіння, більш за все схоже на мультиплікаційне мамонтеня, лише не таке волохате, було по пояс Лільці. Андрій відчув полегшення, і вже досить спокійно дивися, як в руках у доньки просто з повітря з’являється великий банан, яким вона старанно годує свого вихованця.
- А звідки?.. – шерстка «слоника» виявилася густою і приємною на дотик, оченята – блискучі й розумні.
- Трохи повітря, трохи пилу, багато фантазії… Ти ж в курсі, що нещодавно відкрили хвилі, які випромінює мозок під час вправ на розвиток уяви? Чи тобі докладний відгук про документацію, яку шеф і на одинці із собою витягає з сейфа лише на великі свята?
Андрію було не до секретної документації: Лілька якраз навідріз відмовилася «здути» нового друга, щоб дістатися додому.
4.
Спокій не буває тривалим: за тиждень Зоська зателефонувала на роботу до Андрія, вимагаючи, щоб він «зробив щось із цією негідницею». У квартирі зараз був «слоник», розміром із шафу, а мала твердила, що вона лише доторкнулася до отої кнопки, що слонику треба рости, що він неумисно розбив чайний сервіз і що мати не мала права вимикати її іграшку, що вона не знає, чому слоник не зник, але він молодець, правильно зробив…
Андрій заборонив жінкам торкатися до клятого пристрою і миттю набрав номер Володьки, але того не виявилося на робочому місці, а його мобільний ввічливо пропонував зателефонувати трохи пізніше, мовляв, «абонент зараз не може відповісти на Ваш дзвінок». Довелося звертатися спершу до зляканої Ганни, а потім до її шефа, який майже молитовно твердив: «У п’ять років! Такий коефіцієнт уяви! Звісно, до семи років він і так нестабільний, на Володимира Семеновича буде накладений штраф. Але ж не настільки!.. Зараз, тільки-но зберемо спеціалістів відповідного профілю. Звісно, при потребі, ремонт і всі збитки за наш рахунок! Ви вже думали про школу для доньки? Про це треба потурбуватися заздалегідь! У п’ять років! Що? Яка небезпека? Адже дівча уявляє слоника добрим. Так, він підгодовується її емоціями, тому варто прослідкувати, щоб вона не нервувала…»
Андрій з гуркотом кинув слухавку: шефу не поясниш, що ти – батько геніальної дитини, і у тебе по квартирі бігає справжнісінький слон, тому хай хтось інший приймає іноземних партнерів. Тому він зміг лише ще раз зателефонувати додому, дізнався, що ця дурепа вперше звернулася по допомогу до свекрухи і разом вони вже встигли довести майже до істерики і Лільку, і її улюбленця. На щастя, Андрія раптом осяяло.
- Та посидьте у сусідки, поки не приїдуть спеціалісти. Що? Мала пручається? Залиште у спокої, нічого їй той нещасний слон не зробить за півгодини. Заберете, коли приїдуть із тієї фірми… Лілько, зроби щось, щоб слон не так нервував матір. Так, він і зараз гарний, а ти зроби його гарнішим, зменш його чи ще там що… Все, мене зараз немає! У мене іноземці!..
5.
Ганну переконували, що їй нема чого турбуватися: винна, але не дуже, все буде добре. Але при першому ж телефонному дзвінку у неї волосся стало дибки.
Голос малої дівчинки ввічливо уточнив:
- Тьотю, я Лілька, ви сказали при потребі звертатися. А якщо слоник тепер став гарним: зеленим і з крильцями, ну, таким, який зветься драконом, але чомусь не хоче їсти банани… Так-от, чим його тоді годувати?
