І ось я, Альваріо – Бог-На-Морі-Всемогутній, висю на дереві, на самій його верхівці, що хитається й стогне... Висю собі й думаю: – Якщо б я, в той час божевілля, коли мені закортіло нових вражень і веселих пригод, оселився в корові, я б сюди не виліз... Не виліз би, не застряг би тут... Не застряг би я в цих гілках і в цьому дурнуватому положенні... Чого ж мені в людях не жилося?.. Чого мені в людях не вистачало?.. Люди.., люди.., люди... Чоловіки і жінки, молоді і не дуже... Входиш у тіло, з якого тільки но пішла душа; розвертаєш легені, запускаєш серце, руки-ноги пробуєш і підіймаєшся на поверхню... До побачення, море! Вітаю вас, повітря, сонце і інші люди... Справжні люди, ті у кому ніхто не сидить... А ти – у комусь, і тебе приймають за свого; від втопленика тобі лишається не лише тіло, а ще й голос, розум, відчуття, сяка-така пам’ять... Мрієш, думаєш.., про мрії мовчиш, що думаєш – кажеш... Торкаєшся, пробуєш, живеш... Про що це я?... Живеш, коли ти – у людині... А коли тобі вдарить соль у голову, ти скажеш собі: – А чому завжди люди? Чому б не спробувати когось, хто не мріє, майже не думає і не говорить зовсім... І ти вирішуєш шукати собі екзотику... Звіра, наприклад... Ось кит викинувся на пісок; коли він сконає, можна підбігти до нього хвилею і бути білим велетнем... Оле дзуськи, ми набридли один одному ще за життя... Інкше, чого би ото він утнув самогубство, а я не заважав йому, коли він це робив... Ось корабель застряг у екваторіальному штилі й капітан дав команду: «Вантаж за борт»... Коні, яких везли в Новий світ, у небі роблять кульбіт і падають в гарячу воду, деякий час пливуть, потім тонуть... Можна б було спробувати увійти у жеребця... Але ж до Америки – ого-го.., пливсти і пливсти... Це нудно і навіть у Бога може не вистачити сил... А ідея здається такою шикарною... Зараз, прямо зараз!.. Або я лусну і посеред Атлантики буде вуде величезна синя пляма – терпіння Галвара, Бога морського, не вічне... І от, коли ти вже аж пищіш: «Хочу! Хочу! Хочу!» зверху тобі на голову летить птах... Злі дурні діти вирішили з нього, підбитого, зробити чайку і жбурнули зі скелі... І тут я, не віруючи що мені може поталанити, дарунок долю хапаю і біжу з ним на глибину, вниз і вниз, до кам’янистого дна... Там, на гострих дахах підводного міста, я здобич розкладаю хрестом і в мить, коли очі його тьм’янішають й у кров вливається гірка муляка, я входжу стрибаю.., я мільярдом голок встромляюсь в шкіру під пір’ям... Живи, мила пташечко, живи і співай... Під вечір я вибираюсь з піни на вогкі чорні брили... Обсихаю і приміряюсь до крил... З п’ятої спроби підіймаюся в повітря... Літати – це супер! Літати – це щастя! Але тільки тоді, коли тобі на дорозі не зустрічаються величезні дерева.., в які ти, ошалілий від вітру і радощів, врізаєшся на швидкості Ferrari... Але ж дуби ростуть там і тут, а ти, ширяючи низько над степом, роззявлюєш рота і не бачиш нічого... Бац! І ось ти вже застряг між зелених пружних гілорк на самісінькій верхівці... Застряг.., висиш вниз головою... Висиш і гадаєш собі: – Здохну я тутечки з голоду, чи скоріше з сорому?.. Боже, боже... Наеле, брате мій! Вбий мене градом!.. Молишся... А сонце лягає у море боком; червоне розливається, перетікає у чорне... Ніч... І гілля шелестить і вростає у шию... Люди, пробачте, я ніколи вам більше не зраджу... Якби я міг, я б закричав, я б заплакав... Але все, що я можу – поринути в спогади, в прохолодну темряву... Все, на що я здатний – чекати терпляче друга Гранаду... Рано вранці він прийде, стане у сутінки, підніме очі, руки простягне, посміхнеться і скаже: – Алваре, недоумку, крила склади і падай...
