Я несу на плечах коромисло. Коромисло наших з тобою стосунків… По обидва його боки – важкі відра, у яких багато води. Мені надзвичайно важко нести ці відра, але з іншого боку, шкода й залишати, адже у них – все те, що було і, можливо, буде у нас з тобою. Зрештою мої плечі таки не витримують цієї ноші і я опускаю своє коромисло. Відра падають на землю, розливаючи усю рідину на рослини, які ростуть біля мого сільського будиночку повсюди. Ще якусь мить стою і з жалем дивлюся на ті відра, але враз згадую, що маю справи і йду, аби їх якнайшвидше завершити.
Поки пораюся по господарству, не бачу довкола нікого і нічого. Лише за кілька годин виходжу на подвір’я – там, де недавно розплакалися відра. Те, що постає перед моїм поглядом, – навмисне не вигадаєш. Здається всюди, де впала хоч одна крапля води з тих відер, – виросла квітка чи якась інша чудернацька рослина. Кольори квітів – найроізноманітніші. Є й такі, котрі ніколи не побачиш в житті. Здається, вони виростають зараз і вже, адже ще кілька хвилин тому вони були меншими. О диво, я і справді можу спостерігати за їхнім ростом і можу чути усі відтінки їхніх запахів. Ніколи не думала, що позбавлення від стосунків може бути таким приємним…
Поволі відриваюсь від споглядання чудернацьких квітів і йду до лісу. Там гуляю довго і зрештою відчуваю спрагу. Пити хочеться страшенно. Здається, що без склянки води вже ніколи не зможеш існувати. Тому швиденько повертаюся додому і шукаю свої відра. Здається, у них щось було… Врешті знаходжу їх, але ж як я могла забути, що в них немає вже ні краплини живильної вологи? Наче ні довіряючи власним очам, нишпорю по металевій поверхні для того, аби знайти бодай одну маленьку крапелиночку. Можливо, нею можна буде хоч трішки втамувати спрагу. Але ні – відра сухі і цілком порожні. Ніколи не думала, що залишаючи ті стосунки, знову буде хотітися тих емоцій, які їх супроводжували…
