Ти проголошуєш Біль – звитяжно. З мідних труб видмухуєш його пір’я, луску та хутро (масне, вилинявше з минулого року). Вони розлітаються гострим насиченим вологою весняним повітрям (пір’я лізе у очі, лоскоче ніздрі, забивається в рот при кожному зітханні тож його доводиться відхаркувати; луска мерехтить влітаючи у гору, крутиться навколо своєї осі немов дзиґа, а потім стрімко, наче втричі більше набравши ваги стрімко летить до землі й губиться у густій траві пізнього квітня; хутро злипається грудочками, котиться вигадуючи для себе стежки (Я знаю – потім птахи будуть заплітати його до своїх гнізд).
Ти запускаєш свою руку у густі чорні пасма й витрушуєш з них замість лупи Кохання (якісь з його крихт, що долітають до мене дряпають шкіру). Засіюєш його серед волошок та маків, наче просо у поле і з нього росте очерет. Дметься у гору схожий на кукурудзяне бадилля, але не встигаючи зацвісти сохне і губиться серед весняного буйноцвіття, щоб за мить прорости вже з нових зерен.
Ти йдеш і кожен крок твій змушує злягатись у своїх норах мишей і (крадькома, мимохідь) придушує мій Спокій.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design