Ще за часів царя в селі Мавринівка трапилося людям горе : молода Марійка, що була заручена з сусідським хлопцем утопилася в річці, що неодноразово швидкими течіями, довгими водоростями та незліченними коловоротами затягувала необережних у темні глибини. Тіло дівчинки так і не знайшли, мабуть, його прибило десь в іншому селі, але всі вирішили, що молодиці вже немає, бо не один рибак кинувся її рятувати, та стрімка вода миттєво підхопила дитину у свій смертельний танок. Усе село тужило за Марійкою, ніхто не забував її тоненький ніжний голос, роботящу вдачу та крихкий, ніби кришталевий, стан. Наречений молодої, Дмитро, відтоді навіки замовк і ходив примарою, не піднімаючи очі. Скільки не благала його мама, не плакала, та все ж таки не виронив він із вуст жодного слівця. Тільки один Бог знає, як йому тоді було. Дмитро цілими днями просиджував у батьковій майстерні, виготовляючи дерев’яних півників, зайців, лелек… Вироби він дарував дітям, для себе ж, нічого не залишав.
Десь роки через два до села за дорученням царя приїхав молодий пан Микита. Він швидко освоївся в цих місцях, почав за хазяйством слідкувати, людьми розпоряджатися. Микита дуже відрізнявся від інших панів : розмовляв він просто, селян не ображав, турбувався за скривджених, бажаючих учив грамоті, швидко знаходив спільну мову з всіма. Оскільки панок був красивий і начитаний, то не одна дівчина намагалася привернути його увагу да себе, та все марно. Він ніколи жодну з них не підпускав близько до себе. Ходили в селі чутки, що він заручений, але дівчата на те не звертали уваги.
Дмитро ж, все марнів та в’янув, і ніхто не міг знайти тих чарівних ліків, що повернули б парубка до життя . Він все так і робив своїх півників, а хтось навіть сказав, що хлопець душу нечистому продав, щоб після смерті з коханою зустрітися. Тяжкі свинцеві очі Дмитра все були прикуті до підлоги і, мабуть, тільки Марійка змогла б знову вдихнути в нього життя.
* * *
Несміливою ходою спустилася на село Мавринівку довгожданна весна. Усі давно втомилися від сурових морозів і з радістю проводжали сріблясту зиму. Прокинулася природа : пташки заспівали, молоді листочки наполегливо пробивалися крізь заспану землю, а сонце щедро світило, хоча ще і не балувало теплом. Перші ясні дні принесли із собою нові сподівання, віру, посмішки і… любов. Парубки придивлялися до дівчат, які все готувалися зустрічати сватів та поспішали поповнити скрині.
Одного весіннього теплого дня Дмитро сидів біля річки та майстрував іграшки. Сьогодні навіть він помітив ласкаве сонце та вийшов зі старої й темної майстерні. Його бліде обличчя не виглядало сумним чи веселим, воно було ніби склине й мертве. Руки вправно вертіли тесало навколо нової іграшки, а чорні очі жадібно вп’ялися в траву.
- Дмитре -, почулося звідкись. Майстер не підвів голову.
- Дмитре, коханий, це я, твоя Марійка - , роздалося вже десь зовсім близько.
Він тихо продовжує роботу, не звертаючи уваги. На його плече опустилася ніжна рука. Хлопець виронив іграшку й закам’янів. Його зморені очі розширилися, а на обличчі вперше з’явилися знаки життя.
- Не мовчи, це я. Пом’ятаєш?
- Я вірив. Я знав - , раптом промовив він.
І вони злелися в єдине ціле після років болю та страждань.
* * *
У селі всі тільки й говорили про таємниче повернення та загадкове спасіння. Марійка розповідала, як прийшла до тями й зрозуміла, що річка принесла її в інше село. Люди виходили її, а згодом зібрали в дорогу. Усі дивувалися й хитали головами, обговорюючи, доповнюючи та коментуючи. Навіть молодий пан звернув увагу на струнку красун, що постійно посміхалася й вабила тонким і ніжним голосом. Дмитро повернувся до життя, почав господарювати та все не зводив очей з коханої. Усі раділи й готувалися до весілля. Здається, нічого не могло перешкодити щастю, що залетіло в це село, якби не палка любов, що закралася в серце до панича. Микита не один раз сидів навпроти хати молодят і видивлявся Марійку. Згодом усі дізналися про захоплення панича, ця звістка долетіла й до Дмитра. Хлопець, одного разу підстерігши Микиту, роздратовано сказав:
- Якщо ти ще раз шпигуватимеш за нами, то я не подивлюся, що ти панської крові!
- Не забувайся, селянине, я тобою володію і моли Бога, щоб я тебе не заслав на Сибір за такі слова.
- Ніхто, чуєш, ніхто не посміє розлучити нас знову!
Дмитро накинувся на Микиту - розв’язалася запекла бійка. Та панич виявився спритнішим й обізнанішим у цій справі, не розрахував сили і … Дмитро впав на землю бездиханний. Панич швидко підвівся й побіг у хату за Марійкою. Вона глянула на нього, посміхнулася, потім зняла сорочку, показавши величезну дірку в спині, й зникла. Микита зблід, подивився на тіло Дмитра й проплів :
- Ось так, брате, то була всього лиш мавка.
