Оце ненавиджу... Стою по пояс у холодній солоній воді, на руки налипла гидота, під нігтями – бруд і в горлі пересохло... А він сидить на сухому, чоботи чисті, руки на грудях, на капелючі – перо... Дивитись мені в спину, я вже відчуваю, як поглядом він дірявить мені потилицю... мати моя Вода, коли я зголосився йому допомогати, чи я був п’яний, чи на мені спочивала природа?.. Він сидить там, на камені, і чеше під сорочкою пузо, а я стою тут, у морі, і чекаю припливу... третя доба тікає, як той пісок з під моїх босих ніг. - Халваре, – питає він мене усоте, – а яка вона буде?.. - Гарна, – відповідаю я... А про себе кажу, – і дурна, сподіваюсь... Бо всі розумні від Дамфрісу до Данді тобі відмовили хором... - Халваре, – кличе він знову, – а може принести тобі сітки і мотузки... щоб вже... а то ти знов не втримаєш... – Ларене, друже, – промовляю крізь зуби, – замовкни і готуй свого хреста... Тихо-тихо так промовляю... Бо не бачу її.., та вже чую... Чую, як пливе вона під водою, слизька і срібляста красуня.., молодша з моїх дочок... Вона десь поряд, кружляє й співає... Море підіймається вище і мені вже по плечі... Водорость це, чи волосся Морени мій лоскоче зап’ясток?.. Тече повільно крізь пальі... Ні, вирішую я, трава така не буває... Така ніжна, така довга, така шовковиста... Раба моя Вода, гріх мій мені відлий... Молюся сам собі й стискаю кулак міцно-міцно. Тримаю кінці її кіс і кричу, накручую цю роскіш на руку... Й вона кричить і пручується.., в бік лупить мене своїм дебелим хвостом.., тягнеться нігтями мені в очі... Я ж Бог твій, дурепо, що ж ти робиш, навіжена русалко... Звивається і виє, але я тягну, перехопивши тіло між людиною і рибою.., тягну її з моря на землю... На березі бігає, наче навіжений, мій товариш у кілті.., в руці його смарагдові чотки із хрестом золотим... На перевернутому човні сидить і пугачем ухає МакБрайд, святий католицький отець... Глауд, свідок від людства, напився і в комі... А я... Та хай мені грець.. Щоб ще раз колись я взявся робить таку штуку – одружувати мою дівку з шотландцем... - Ну-ну, – кажу їй у вушко, – не плач, моя рибко, це ж не смерть твоя, це ж тільки заміж... Й поки вона, збентежена і прибита, борсається на піску й ротом хапає повітря, беру намисто у ошалілого Ларена і їй надіваю на шию... Вона волає так, що воскресає наш свідок, а пан отець падає навколішки й починає просити Ісусову Мати захистити його і помилувати. Молодий несе картатого пледа й прикриває своїй нареченій новонароджені ноги... Кров б’є фантаном і збігає у море... Вона вже навіть не стогне, лише їсть свої губи й дивиться на мене вороже... - Що поробиш, – белькочу, – така твоя доля... - Щоб ти здох, Морський Боже, володарю Хижий, – відповідає вона мені пошипки... Я б з радістю, але ж не можу, – думаю так, підводжуся, збиваю з колін пісок й намагаюся здерти зі стегон своїх її прикипівшу луску... Не можу... – Все, - кажу ні до кого, - я пішов... Ви вже тут без мене якось... А я зробив свою справу... За раз обірвав рід Моренів й розпочав літопис хоробрих МакЛаренів, клана і автостайні...
