Коли дону Педро запропонували стати волонтером, він охоче погодився.
− Уявіть собі, Доне, − описував принади волонтерства російський дипломат, − ви матимете змогу щось зробити для простих людей своїми руками!
Дон тільки кивав.
Та потрапивши у містечко з дивною назвою Богодухово, почав сумніватись у вірності свого рішення. Для спання їм виділили у школі фізкультурний зал, де замість ліжок валялись якісь мати. З вуст Дона ще б трохи і теж мати б вилетіли, коли він таке угледів.
Дипломат, як міг, рятував становище, та Дон похмуро відмовчувався.
− Чому б просто не виділити гроші, − буркнув він, коли дипломат знов солов'єм затьохкав про користь, яку вони принесуть своєю працею.
Цілий день вони тягали сміття, у якомусь дитсадку, а надвечір Дон сяк-так вмостившись на маті, витяг зі свого портфеля папери. Він прихопив їх з собою в надії привести до ладу. Бо дома все якось руки не доходили.
А це що? Педро витяг тоненького зошита. На ньому чи то дитячим чи то жіночим почерком старанно було виведено: «Щоденник».
І тут Педро згадав. Це ж по справі, яку він вів ще в Бразилії!
− Щось цікаве? − дипломат не втрачав надії повернути прихильність Дона.
Та дон Педро вже не сердився.
− Як що хочете, я вам перекладу, − запропонував після розповіді, звідки цей зошит взявся.
− Звісно хочемо!
Дон і не вчувся, як біля нього згуртувалась кампанія. Він посміхнувся і почав перекладати.
В спортзалі стало тихо і лише голос Дона лунко розносив по ньому сповідь простої бразильської жінки.
7 січня
Пізнього вечора я стояла біля вікна і дивилась на вулицю. Залита дощем, безлюдна, простяглася вона під вікном. За ледь наїждженою стрічкою автобану видніється ріка. Взагалі-то в нас не ріка, а річка, яку коли б не піраньї, можна було б переходити вбрід. Як каже мій чоловік: «Немає чобіт − взуваємо постоли.» Я не дуже розумію, що це значить. Мій чоловік чи то поляк, чи то румун. Його прізвище − Кайловський. Він пояснював мені, що його предки заробляли собі на прожиття тим, що працювали з кайлом у горах, які звуться Карпатами. А він порушив сімейну традицію і у пошуках кращої долі втік до Бразилії. Тут влаштувався лісорубом і тепер замість кайла має сокиру. « Сокирою − це тобі не кайлом махати!» − говорить він, утішений тим, що переломив долю. Та прізвище залишилось те саме. А коли я вийшла за нього заміж, то теж стала Кайловською.
Ми з чоловіком добрі католики. Тому, хоч ночами буває доволі жарко не дозволяємо собі спати оголеними, як то робить моя сусідка Хуаніта зі своїм чоловіком, та ще й хвастає про це уголос на весь квартал. Ні, ще й раз ні. Для соромницьких дій в мене є спеціальні панталони, де я вирізала, та старанно, щоб не пообтріпувалась і не збільшилась у розмірах, обметала невелику дірочку. Бо Господь, окрім усього велів нам плодитись.
Про все це я думала, дивлячись у вікно. Взагалі, коли довго дивишся у нього, і бачиш одну й ту саму вулицю, в голову приходять різні думки. Якщо б я була письменницею то написала б про неї приблизно так:
«Хрусткі порожні газони, безладдя оголеного гілля. Тротуар попід моїми вікнами яскраво освітлений, але теж залитий дощем і порожній. Коли-не-коли проквапиться мостом, борючись із вітром, якась зіщулена постать, ховаючи сліпе від зливи обличчя у високо піднятий комір. Я люблю дивитися у вікно...
Скільки цікавого можна побачити − уранці собачники, яких тягають уздовж і впоперек газонів їхні різнокаліберні й різномасті плеканці... бігуни, що наче намагаються випередити один одного не в швидкості пересування, а в чудернацькості вбрання... інколи, влітку, і вар'ят якийсь пропливе байдаркою - звідки? куди?»
Ось так би я описала вулицю. Правда, я не розумію, що значить слово вар'ят, але мій чоловік частенько його вимовляє, коли звертається до нашого сина. Тому я думаю, що вар'ят − це мужній, сповнений сил молодий мачо. Як Антоніо Бандерас.
Багато людей дивуються, як у мене ще такої молодої, такий дорослий син. Що ж, я трохи зарано вийшла заміж, та й виглядаю не кепсько, молодшою за свій вік, а син навпаки, хоч йому лише сімнадцять на вигляд вже зовсім дорослим. Він змужнів від фізичної праці. Бо разом з батьком валить дерева у джунглях. Ще не світає, коли вони виїжджають у сельву, а вертаються лише пізно ввечері. А я цілісінькі дні проводжу біля вікна. Бо чим ще займатись? Їсти моїм мужчинам варити немає потреби, бо обідають і снідають на роботі, а на вечерю я завжди купую у хлібопекарні, що поряд з нами свіжі пиріжки. Вони такі смачні, як домашні і, здається, мій чоловік впевнений, що то я сама їх випікаю.
Ось тому і сьогодні я маячу біля вікна, за яким, як завжди безлюдно. Та раптом помічаю під ліхтарем трійку незграбних фігур у безформних дощовиках. Перше, що спало мені на думку, це нічна зміна з хлібопекарні. Чому? Та через те, що її власник хвалився, буцімто розширює бізнес і набирає людей, щоб розповсюджували пиріжки у пригороді. Може б і собі влаштуватись, ліниво роздумую. Мала б завжди свою копійчину. Бо мій чоловік чесно кажучи ще той жмикрут. На хазяйські затрати видає в обріз. Навіть зайвий пиріжок не купиш.
8 січня.
Сьогодні неділя. Від останніх днів тижня вона відрізняється тим, що мої мужчини снідають дома. Це й усе. Бо потім вони знову щезають з нього у своїх чоловічих справах.
За сніданком я розповідаю їм про жіночок, котрих бачила, та ділюсь міркуваннями, чи не приєднатись мені до них. Вони дивляться на мене роззявивши рота.
Взагалі, мій чоловік ніколи до мене не прислухається. «Аби весь день не зійшов на пси», як він висловлюється. Я вважаю, що поляки, як нація − дуже відлюдькувата. Бо ж у горах не сильно поспілкуєшся. Тому моєму чоловікові важко розмовляти. Та й мову він знає поганенько. Ось він і уникає зайвих балачок, бо так памороки заб’ють, що й світ замакітриться. А йому ще й гроші потрібно заробляти.
Але цього разу, здається, я його своєю оповіддю заскочила зненацька. Він навіть не знає, як відреагувати...
Зрозумівши, що я не жартую, син пирхає в гарбузяче горнятко в якому плескається мате, а чоловік, суворо насупивши брови пояснює що то − нічні метелики, жінки легких звичаїв, путани, повії, шльондри, одне слово, представниці найдавнішої професії.
Син, схоже, теж у курсі справи, хто ті жінки. Це мене засмучує. Я турбуюсь, щоб ті розпущені хвойди не зіпсували мого хлопчика. Це просто жах! Рятуйте! Моя дитинка − хлопець під два метри – повертається додому, а біля рідного порога на нього чекає таке! Розгул! Куди дивиться поліція моралі?!!
30 липня.
Так довго не брала до рук щоденника. Дуже мене захопило споглядання за цими розпусницями. Мимоволі вони розпалюють мою увагу. Тепер, коли вони без дощовиків, можна побачити їх яскраві, мов у справжніх метеликів, наряди. Мені трохи заздрісно, що вони так гарно вдягнені. Чому я, порядна жінка не можу дозволити собі таких гарних речей, котрі носять ці пропащі жінки? На відміну від Хуаніти я не можу навіть вкоротити собі спідницю, бо мій чоловік вважає що це непристойно для заміжньої жінки. Все що в мене є з яскравого − це червоний капелюх, якого подарувала мені мати. Тому я рідко виходжу надвір і вдовольняюсь лише спостереженнями за іншими. Мої дівчатка, як я почала називати цих жінок, бо за цей час вспіла зріднитись з ними душею, так от, мої дівчатка перебазувались трохи вбік. Тепер, щоб побачити їх, мені доводиться вивертати шию, але що ж поробиш.
Останнім часом до мене пильно приглядається огрядна жінка. Вона на відміну від інших завжди сидить у закутку куди падає тінь. Я, колись, наважилась запитати у чоловіка, хто то така. Він дуже рознервувався, довго кричав на мене, а потім пояснив, що то Бандерша, котра наглядає за дівчатами. Був ще один солідний пан, справжній велет, що приїжджав до них раз на тиждень на красивому авто.
Колись вертаючись з пекарні я стикнулась з ним віч-на-віч. Від нього війнуло такими парфумами, що в мене запаморочилось у голові. Він був білошкірий і геть вкритий ластовинням. Картата сорочка була розстебнута і відкривала волохатий міцний торс, Я трохи спіткнулась і мало не на груди йому впала, занурившись у густе, наче килим, кучеряве руде волосся. Аромат ще більше війнув мені у ніздрі, доводячи до нестями.
Він підтримав мене за руку і вибачився. У його вимові відчувався німецький акцент. Ця подія схвилювала мене надзвичайно.
6 серпня.
Нарешті я дізналась, як звуть того рудого пана. Вольф. Його ім'я здається мені хижим і нагадує вовка. Я закриваю очі і уявляю великого рудого вовчиська. Мені робиться млосно. Я шепочу ледь чутно його ім'я і перед заплющеними очима в мене жовтогарячими полум'яними язиками спалахують великі небезпечні літери: В О Л Ь Ф…
Він має коротке прізвище Бабỳ. Я легко його запам'ятала.
Я майже весь час проводжу біля вікна, незручно вивернувши шию. І я вже вивчила графік, за яким з'являється дон Бабу. Вчора донна Бандера знову підняла голову і побачивши мене у розчиненому вікні щось прошепотіла на вухо дону Бабу, який стояв поряд. Я не розчула, так тихо це було сказано. А зазвичай я чую навіть шелест купюр, котрі ретельно перелічують продажні копи, коли отримують їх від донни Бандери.
Дон Бабу підвів очі і втупився на мене з цікавістю. Під його пильним оком я зашарілась і відступила у кімнату.
8 серпня.
Сьогодні надворі справжнє пекло. Я навіть зняла з себе панталони. Тепер, коли я стріпую спідницею, між ніг пробігає легкий вітерець який приносить полегшення. А дівчата на вулиці начебто і не помічають цієї жари. Щось гелгочуть поміж собою та голосно сміються.
Я як завжди вивернула голову і глянула згори, щоб дізнатись, чого їм так весело і мимоволі скрикнула, побачивши дона Бабу, що з'явився у неурочну годину. Збентежена, я забігала по кухні, схопила кошик, на голову натягнула червоного капелюха і вискочила до пекарні за пиріжками.
Вже скупившись я вирішила трохи прогулятись, щоб вгамувати своє збентеження. Я йшла все далі і далі від свого будинку, незважаючи на спекотне сонце. Під стікав з мене, змочуючи моє обличчя наче сльозами.
Сонце все сильніше припікало у голову і незважаючи на капелюшик я відчула, що зараз отримаю сонячний удар. Спочатку перед очима все позеленіло, потім почало темніти і хитаючись я ледь вспіла вхопитись вільною рукою за якусь огорожку та втрачаючи сознание заточилась на землю, міцно тримаючи кошик з пиріжками.
Наче крізь сон промайнуло переді мною обличчя Вольфа, потім мені здалось, що мене заносять у машину, а коли я прийшла до тями, то побачила, що лежу н на дивані у незнайомій розкішній кімнаті. Кошик з пиріжками стояв на широкому комоді. Поряд з нею лежав мій капелюшок. Я спустила ноги додолу, спершу оділа капелюх, потім взяла корзинку до рук і тихо пішла до напіввідчинених дверей, дивуючись, де це я?
Відчинила двері і потрапила до іншої кімнати, всю площу якої займало величезне ліжко. На ліжку хтось лежав, прикритий шовковим білим простирадлом і хропів. Геть один в один, як моя покійна бабуся. Невже це вона? На мить я відчула себе маленькою дівчинку. Я підійшла до ліжка.
− Бабо, − загукала я, гадаючи, що вмерла та втрапила до раю. Бабуся розвернулась. Який жах! То була не вона! То був… то був дон Бабу!
Він розплющив очі.
− Які у вас великі очі! − зморозила я не до ладу.
Він всміхнувся.
− Це щоб краще роздивитись тебе, дівчинко! − і висолопив язика, наче дражнячи мене за ніяковість.
− І такий великий язик, − продовжила я, клянучи себе за недолугість.
Ось у що вилилось моє вісімнадцятирічне спілкування з Кайловським! Я вже, як і він втратила здатність до нормального людського діалогу!
− Це, щоб краще пестити тебе, моя красуне, − промовив він із хвилюючим німецьким акцентом.
Вольф завовтузився і шовкове простирадло зісковзнуло з його тіла. Він був геть без нічого!
− Ой, − скрикнула я відступаючи, який у вас великий…
− Це щоб краще… − тут він вимовив якесь незрозуміле довге, мабуть німецьке слово і закінчив підхоплюючись:
− Тебе!
Наполохана від побаченого я розвернулась, щоб втекти, але корзинка випала з моїх ще ослаблих рук і пиріжки покотились по всій кімнаті. Я нахилилась і стала похапцем їх збирати. Але через мить завмерла, відчувши як ззаду піднялась спідниця і волохаті руки обхопили мої оголені стегна. Йой! Я ж зовсім забула, що не наділа цнотливі панталони.
Вражена цією думкою я неначе заклякла, аж поки не відчула, як мене щось прохромило ледь не до горла. Я прикрила повіки і знову затанцювали переді мною ті полум'яні загрозливі літери: ВОЛЬФ! Вони обпалювали мене і більш за всього я відчувала їх жар позаду себе За кожним поштовхом іскри сипались перед моїми очима, а з вуст вихоплювалось:
− Йой! Йой! Йой! − все швидше і швидше, аж поки не злилось в одне протяжне − Йойойойойойойойойойойойой!!!!
Я вищала нічого не розуміючи, наче кішка, яку настиг кіт, поки не збагнула, що мене відпустили. Збуджена я відкрила очі і мов у маренні побачила…
Тут дон Педро перервав читання.
− Відчуваєте, − запитав у всіх, − як змінився стиль викладення думок на папері? Як поетично наче фантасмагорію ця особа описує свої враження у цьому фрагменті?
− Схоже на пізнього Боргеса, − з розумним виглядом покивав головою російський дипломат.
− Скоріше на раннього Кафку, задумливо відреагував телеведучий політичної програми.
− Та продовжуйте вже Дон, не томіть, − підскакуючи на маті змолився молодий актор, підозріло розчервонілий.
Партнери по нафтовому бізнесу обмінялись між собою безглуздими усмішками. Дон гарно читав. Виразно.
Дон Педро обвів поглядом товариство.
− Вважаю, на сьогодні досить. Продовжимо завтра.
І закрив зошит. Бо прийшов час лягати спати. А дон Педро не любив міняти розпорядок, коли не у цьому не було нагальної потреби.
