Гримотять замки та клямки, двері зі скрипом відчиняються, з'являється постать охоронця, товстого сільського хлопця, пихатого і тупуватого. Він з презирством дивиться на мешканців камери. Він відчуває себе богом, що спостерігає за якимись ницими істотами.
- Бураченко, на вихід.
Жорж, лежить на нарах, піднімає голову і з подивом дивиться на охоронця. По-перше, сьогодні субота, а слідчі дуже цінують Кодекс законів про працю і у вихідні відпочивають. По-друге, після того, як його останнього разу побили, а зізнання він не написав, то йому сказали, що віддадуть справу в суд і без цього. Тепер синці повинні були зійти з лиця, бо з синцями у суд не можна. Жорж думав, що тижня два-три його не чіпатимуть. Аж ось прийшли.
- Мене? – про всяк випадок перепитує Жорж, який не розуміє до чого це його визивають.
- Ти што, тупой? – зло перепитує його охоронець. Він тільки кілька років у місті, а вже вивчив російську, вже слухає радіо-тюрьму і презирливо ставиться до "сільських биків". До Жоржа теж, бо він же жалюгідний сільський вчитель – ніхто в градації, яку охоронець виробив для оцінки людей.
Жорж лізе з другого поверху нар, йде до дверей. Охоронець дивиться на нього і переможно посміхається. Чекає, поки Жорж підійде, а потім каже:
- Прідурок! С вещамі на виход!
Жорж дивиться на нього і вся камера теж. Всі знають історію Жоржа, як і історії інших. Всі знають, що у Жоржа попереду суд, який дасть йому від трьох до семи, в залежності від того, чи стимулюватимуть суддю чи ні. Всі знають, що Жорж не винний, що він хороший хлопець, але всі ж розуміють, що це ні на що не впливає. Винність залежить не від того, чи порушив ти закон, а від того, як вирішить могутня правоохоронна система. Здавалося, що Жоржа вона вирішила посадити. Аж ось його забирають із камери з речами. Може тому, що хочуть посадити в карцер? Дотиснути Жоржа, щоб він написав зізнання? Хоча це дивно, бо якщо система вирішила посадити, то ані зізнання, ані докази нічого не варті. Якщо рішення прийнято, то дрібниці впливу не мають. То куди його забирають?
Жорж і сам здивувався, дивиться на охоронця, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
- Ти што, тормоз! Бистрєє давай, придурок! – гримає охоронець.
Жорж іде за речами. Які там в нього речі. Рушник, зубочистка, капці і трошки їжі, яку йому передали учні.
- Семенович, на ось, їжу візьми. – Жорж віддає пакунок з пиріжками і вареними яйцями бідному Семеновичу. Дядьку за п'ятдесят, усе життя пропрацював трактористом, а в СІЗО попав по дурості. Навіть не власній. Синок зустрічався з дівчиною, та завагітніла, треба було одружуватися. Де взяти гроші на весілля? Семенович збирався продавати корову, та син вирішив зробити інакше. З товаришем вкрав з тракторного табору комбайн. Це був суцільний ідіотизм, бо ж комбайн не голка, його не сховаєш. Тим більше, хто його купить. Невідомо, що хлопці думали, їх узяли у той же день. І тут Семенович сказав, що це він. У сина ж весілля, дитина скоро буде, а попаде хлопець у тюрму і зламає собі життя. Ось так Семенович потрапив в СІЗО сам. Днями лежав на своїй полиці, мовчазний і пригнічений. Звик він до ланів, а тут, в чотирьох стінах, почував себе, як в могилі. Навіть зуби стали в нього випадати. Мабуть, через нерви.
- Слишь, урод! Давай уже, виході! Мудак! – гримає охоронець. Штовхає в спину Жоржа, коли той проходить рядом. Жорж починає тремтіти, ледь стримує себе, щоб не кинутися і не розбити цю пихату пику об стіну.
Йдуть коридорами, минають одні ґрати за іншими. Жорж пам'ятає дорогу до камер, де проводилися допити, зараз його ведуть кудись в інше місце. Жорж крокує спокійно, стискає в руках оклунок з речами і байдуже чекає того, що буде далі.
- Наліво! – командує охоронець. При керівництві він розмовляє українською, як того вимагає Статут.
- Ну що, Жорже. Пощастило тобі. Виходиш на волю. – каже невеличкий офіцер, якого Жорж не знає. Дивиться на його усмішку і нічого не розуміє.
- Ти що, не радий, Жорже? – питає офіцер.
- Та він тупий! – підказує охоронець.
- Рота закрив! – тихенько каже офіцер і дивиться на Жоржа.
- Не пізнаєш мене?
- Ні.
- У 97-му, першість міста серед вишів по футболу. Я тоді на воротах за академію МВС стояв, а ти мені три голи закотив.
Жорж дивиться на офіцера. Посміхається сам. Перший раз за останні два місяці посміхається. Бо ж забув про ті часи, а ось нагадують. Гарні ж часи були!
- Один зі штрафного?
- Так, стінку обминув і в дев'ятку! Як Баджо!
- А ще кілька разів ти витягував. Навіть раз на раз врятував.
- Було! З-під ніг в тебе м'яч витягнув! – скрикує офіцер і плескає Жоржа по плечу. – Ми тоді все одно програли, а ви чемпіонами стали.
- Ага. У фіналі мені ногу зламали.
- Ногу?
- В'їхали ззаду. Три місяці в лікарні лежав.
- З того часу у футбол не граєш?
- Та можу, тільки обережно.
- А тебе тоді Бура прозивали! Бура – королі!
- Ага, Бура.
- Ну що, Бура, радий, що ти в нас не затримався. Ось твої речі, ось підпишись тут.
Речей не багато. Плащик з плямами крові та маленька валізка, в якій лежать кілька статей в патріотичну газету. Жорж бере це, ставить підпис, потім дивиться на офіцера.
- А як це мене відпускають?
- Пощастило тобі, Жорже. Дуже пощастило. Янгол-хранитель за тебе вступився.
- Хто?
- Янгол-хранитель. Він тебе за воротами чекає, пішли.
Вони уходять, охоронець дивиться їм у слід, потім смачно спльовує.
- Футболістік, блять!
- Ляпощенко, я тобі, сука дам, тут харкатися, верблюд! – кричить прапорщик, що зненацька вийшов з-за рогу. Примушує охоронця взяти швабру і протерти підлогу.
Жорж підходить до воріт. Вони відчиняються. Офіцер тисне йому руку і бажає, щоб більше вони не зустрічалися.
- Принаймні, коли я на роботі! Тож бувай.
Жорж киває головою. Він згоден не повертатися сюди більше ніколи.
- Жорже!
З великої чорної машини, що стоїть поруч, вилазить якийсь чоловік і йде до нього.
- Привіт, друже!
Жорж мовчить, бо не знає цього чоловіка. Відчуває, що щось забагато вже він не знає.
- Що, не пізнаєш? Це ж я, Висоцький, Костя! Ми ж з тобою в нападі грали! – кричить чоловік, підходить до Жоржа і починає бурхливо його обнімати.
- Костя? – починає здогадуватися Жорж.
- Костя! Костя!
- Ти ж в Москві?
- В Москві! Але оце ось проїздом в Сумах. Пішли в машину!
Вони йдуть. Жорж дивиться на транспорт товариша. Танк цілий, а не машина. Скільки ж вона бензину жере! – думає Жорж.
- Сідай, поїхали зараз відсвяткуємо твоє дивовижне звільнення!
- Це ти зробив?
- Та не скільки я, як гроші! Сідай, поїхали!
Жорж сідає в машину і відчуває який він в ній зайвий і недоречний. У старих штанях, зі смішним плащиком, що колись ще мати пошила. Машина легко рушає з місця, двигуна майже не чути. Костя вмикає тихенько музику. Жорж нервує.
- Цигарки в тебе немає?
- Ти ж не палив.
- В тюрмі почав.
В тюрмі важко було не почати. Бо параша в куті камери. Якщо оправишся, то запах, смердить. І запах той перебивав тільки тютюн. То хоч палиш, хоч ні, а як йдеш на парашу, треба запалювати цигарку і поліпшувати тютюном запах. Отак Жорж і почав курити.
- Ні, немає цигарок. Я сам зав'язав, бережу здоров'я.
Вони їдуть вузької дорогою до міста. СІЗО побудоване в чистому полі, на відстані від Сум, мабуть, щоб важче було втекти. Жорж бачить попереду чоловіка з торбою. Здалеку здається, що то дитина, а поблизу видно, що це дорослий чоловік, тільки невисокий.
- Пригальмуй! – каже Жорж.
- Навіщо? – питає Костя, але зупиняє машину. Жорж нишпорить рукою по двері, шукаю як її відкрити. Він звик до дверей автобусів чи маршруток, а не дорогих позашляховиків.
- Оце воно. – допомагає Костя. Нарешті Жорж вилізає з машини, біжить до чоловіка, який вже пройшов їх машину.
- Стійте! Стійте! Це я, Жорж. Мене випустили. Не треба більше турбуватися, випустили.
Чоловік здивовано дивиться на нього.
- Випустили?
- Так, оце тільки що.
- А суд?
Жорж не знає про суд. За два місяці в СІЗО він вислухав безліч історій і трохи почав знатися на юриспруденції. Те, що його випустили, ще не значить, що суду не буду. Можливо через кілька тижнів доведеться знову повертатися за ґрати, тільки вже не в СІЗО, а в колонію. Жоржу робиться гірко от цієї думки, але він не дає їй опанувати себе.
- Суд? – перепитує Жорж, бо не знає, що казати.
- Суду не буде! Все, справа закрита, потерпілі забрали заяви, як нічого і не було! – допомагає Костя, який виліз з машини. Вони з перехожим дивляться один на одного, Жорж здогадується, що їх треба познайомитися.
- Це Костя, мій знайомий. А це Валентин Петрович, ну, він по цій справі проходив... – трохи ніяковіє Жорж, бо не знає, як ще представити цього чоловіка.
- Я той, якого Жорж врятував. Це ж вони на мене напали. Могли б і вбити, вони ж дурні, п'яні. А Жорж втрутився. І в тюрмі через мене опинився. – киває головою цей чоловік.
- О, так вас Жорж врятував? Мене теж! То ми тут двоє боржників! Поїхали відсвяткуємо, що наш рятівник вийшов на свободу! Поїхали! – запрошує Костя.
Валентин Петрович дивується запрошенню, не знає чи прийняти його.
- Поїхали. Ти ж, Жорже, до сих пір не п'єш?
- Не п'ю.
- О, а Валентин Петрович мені компанію складе. А то самому пити, це якийсь алкоголізм. Поїхали!
І ось вони вже їдуть. Машина швидко ковтає кілометри, вже мчить по місту.
- А я вже з адвокатом домовився. Я чого так довго шукав, бо ж потрібний такий, щоб мав підхід до судді. Зараз такса – три тисячі за рік, якщо винуватий і півтори, якщо невинний. – розповідає Валентин Петрович.
- Це ще гуманно, для невинних навіть знижка. – жартує Костя і зупиняє машину, бо звідкілясь виліз даїшник і махнув своїм жезлом. – Зараз.
Костя виходить з машини, не проходить і хвилини, як повертається. Їдуть далі.
- У вас тут райські ціни. Сунув п'ятірку і все добре. А п'ятірка, це ж менше долара, у Москві на таку суму ніхто і не глянув би.
- А ви в Москві працюєте?
- Працюю і живу.
- І як?
- Веселий город. І грошовитий!
Костя починає розповідати історії про Москву. Валентин Петрович уважно слухає, перепитує, якщо щось не зрозуміло, а не незрозуміло багато, бо виходить, що життя в Москві, як життя на іншій планеті, дуже відмінне від тутешнього. Жорж мовчить, він щось думає. Його ніхто не чіпає, думають, що шок в людини, все ж такі два місяці в СІЗО. Та ще й по обличчю видно, що менти з ним працювали старанно.
Але Жорж думає не про СІЗО. Він і коли на нарах валявся, думав не про СІЗО, яке здавалося йому маячнею, поганим сном. Він думав про одну свою ученицю. Думав і зараз про неї. Припинив тільки коли заболіло серце. Останнім часом в нього почало боліти серце. Раніше він його і не знав, а потім почало щось тиснути в грудях. Хтось сказав, що це серце болить.
- Приїхали. – каже Костя, перервавши свою чергову історію. Вони стоять біля дорогого ресторану в центрі. Коли виходять, то Жорж шепоче другу, що грошей в нього немає. Були якась двадцятка при затриманні, але менти ще тоді забрали.
- Та не хвилюйся, я пригощаю! – сміється Костя. – Пішли!
Вони заходять всередину, офіціанти знають Костю, ледь не вклоняються йому, пропонують найкращий стіл.
- Що хочеш поїсти, Жорже?
- Поїсти? – Жорж дивується. Він завжди був байдужий до їжі. - Та що є.
- Оце був анахорет і залишився! – посміхається Костя. Робить замовлення: - Красуня, давай зараз оселедцю з цибулею і триста грам горілки холодненької, для початку. Жорже, точно не хочеш компанію нам підтримати?
- Вибач, Костю, але я вже сім років не п'ю і...
- Добре! Тоді нашому товаришу безалкогольного пива. Потім три борщі, ваші оті, зі спеціями, і три відбивних з рисом та салатики. Ніхто не проти? Ніхто. І "Боржомі" пару пляшечок.
Горілки приносять майже миттєво, офіціантка розливає її по чарках. Жорж дивиться на неї і з сумом думає, що вона чимось схожа на Марійку. Костя помічає його погляд і трактує на свій розсуд.
- Дівчину хочеш? – питає, коли офіціантка відходить. – Можемо владнати.
- Ні, ні! – Жорж аж червоніє, настільки йому огидна ця пропозиція.
- Ну, тоді вип'ємо! За визволення Жоржа, найчеснішої людини з тих, кого я знаю.
Вони випивають, наминають жирний оселедець, хрумтять цибулею, Жорж тягне пиво.
- Вони давно до Колі, до сина мого, присікувались. Гроші вимагали і все таке. Я пішов з ними поговорити. Знаєте, я теж в хуліганському районі ріс, вулиця Добровільна, колись сама розбійна була в Сумах! – розповідає Валентин Петрович.
- Ага, колись була. – підтверджує Костя.
- Так ось, у нас у дворі десь з десяток було тих, хто відсидів. Бійки бували і все, але правило було, що дорослих не чіпали. Завжди так було. А зараз безпредєл. Я прийшов, сказав, щоб відчепилися від Колі, а вони давай мене бити.
Жорж добре пам'ятає, як все було. Він повертався на автовокзал. Зробив всі справи в Сумах, до автобуса ще був час, то вирішив пройтися пішки. Потім ще зайшов в магазин, купив електрочайник для школи і набір кисточок для Марійки. В неї були старі, а вона ж так багато малювала. З отим крамом йшов собі, коли побачив, як за рогом невеличкого провулку п'ятеро хлопців обступили двох, підлітка і чоловіка. По тому, як чоловік прикривав дитину, зрозуміло було, що то його син. Відносини батька та сина були болячими для Жоржа. Його власний батько покинув їх з мамою, коли Жорж ще не народився. Мати ніколи нічого не розповідала про чоловіка, який став його батьком, навіть прізвища не називала. В свідоцтві про народження Жорж звався Петровичем, але то було аби графу заповнити. Чи Петром звали батька чи інакше, Жорж не знав. Але таку мав ненависть до власного батька, що вже закінчивши інститут домігся змінити Петровича на Іриновича. На честь покійної мами, Ірини.
Через те, що свого батька він ненавидів, то випадки коли чоловіки виявляли себе добрими батьками, дуже поважав. Ось і тоді вирішив він вмішатися саме через повагу до батьківських почуттів. Бачив він, що не встоїть чоловік, бо ж нападників було більше і всі вони на голову, а то й і дві його вище. Дебелі такі хлоп'яги, вирослі на добрій їжі і щоденному неробстві. Вони вже штовхали чоловіка, той відступав, закривав собою хлопця, тримався, як міг. Жорж бачив сльози на очах його сина. Зрозумів, що не можна бити батька на очах сина. Батько, це як бог. Жорж крикнув хлопцям, щоб зупинилися. Вони і уваги на нього не звернули. Якийсь селюк з електрочайником. Він підійшов ближче і сказав, що викличе міліцію. Тоді до нього пішли двоє. Дебелі, нахабні, впевнені, що вони зараз розчавлять цього дурника в смішному плащику, як червака. Але Жорж займався не тільки футболом. Ще в селі, де він жив спочатку з мамою, а потім у дальніх родичів, навчився добре битися. У інституті ходив на секції.
Він не боявся їх. Дочекався, коли підійдуть, коли вдарять перші. Йому здавалося це важливим, що не він перший почав. Отримав у вухо і тоді вже пішов. Він був невисокий та жилавий, першому заїхав в коліно, іншому серію в обличчю. Потім кинувся на трьох, що все тіснили чоловіка з сином. Цього не треба було робити, бо ж вони б і так пішли. Але це ж бій, кров запалала і він не контролював себе. Повалив і тих трьох. Одного добряче гепнув об цегляну стіну будинку.
Потім приїхала міліція, повезли у відділ, почали оформляти. Все спочатку йшло нормально, міліціонери вірили Валентину Петровичу і Жорж же був вчитель. Його відпустили, він пішов на автовокзал, ще міг встигнути на останній автобус до Річок. Вже і квиток купив, коли перед самім автобусом його перестріли менти. Він не пручався, а вони заламали йому руку, як злочинцю. Привезли у відділ. А тут вже було все по-іншому. Виявилося, що він був п'яний і напав на діточок, які йшли до бібліотеки. Жорстоко побив їх, у одного навіть струс мозку. Жорж казав, що це дурниці, вказував на очевидну брехню такої версії. Його почали бити. Вже потім він дізнався, що ті хлопчики були з впливових сімей. У одного батько відомий архітектор, у іншого мама – велике цабе в податковій, ще якісь там зв'язки. І міліції наказали покарати якогось сільського дурня, що насмілився побити золоту молодь міста. Так Жорж опинився в СІЗО. І його чекав суд. І строк. Що строк буде, ніхто не сумнівався, бо ж ясно, що коли люди не пожаліли грошей на міліцію, то й не пожаліють на суддів. Аж ось все так повернулося, що Жорж сидить в ресторані і п'є пиво. Не знає, як це відбулося і звідки узявся цей Костя, якого він не бачив вже років сім чи вісім.
- Він їх п'ятьох! П'ятьох! А вони ж здорові амбали! – розповідає Валентин Петрович про подвиги Жоржа. – А він їх сам!
- Ну, Жорж завжди був боєць ще той! Пам'ятаєш, як ми на озері Чеха грали? – питає Костя і замовляє чергові триста.
Жорж киває головою. Дійсно, було таке. Їх компанія відпочивала на озері. Купалися, грали у футбол. Підійшли якісь хлопці, запропонували зіграти. Та ще не просто так, а на ящик горілки. Її тоді ніхто з друзів Жоржа не пив, то перевели на їжу та пиво. Винесли суперників з рахунком чи 12:0, чи 15:0. Вони ж були кращою командою серед міських вишів, вони тренувалися щодня і щодня грали. Кількох запрошували у професійні команди. Вони були сила. А ті хлопці, що програли, замість того, щоб віддати приз, почали бійку. Їх було більше і вони були місцеві, а хлопці з педінституту, як і Жорж, здебільшого з сел. Але як грали добре, так і билися. Стали в ряд, молотилися, а потім Жорж дострибнув до головного з нападників і поклав його.
- Двох проскочив і того по кумполу. Впав, як шафа! – з захопленням розповідає Костя. Жорж дивується, він вже і думати забув про той випадок, якого соромився. Не любив бійок. А ось Костя пам'ятає, видно, що не раз вже розповідав.
- А я ж випадково дізнався, що Жорж Іринович у тюрмі! Вони ж мене не повідомляли, нічого! В газеті прочитав, що от сільський вчитель побив дітей. Спочатку, навіть, не подумав, що про наш випадок. Але там були фото постраждалих! Ті морди! Я в міліцію! А вони давай мені погрожувати, щоб не ліз, куди не треба!
- Там дуже волохата рука була. – авторитетно каже Костя.
- Я давай заяви писати, жалоби, що Жорж невинний, що він нікого не бив, що самооборона! А вони давай жінці дзвонити, натякати, що з Колею, сином моїм, щось може трапитися! Уявляєте, які мерзотники!
- Скоти.
- Хотіли все приховати! Щоб тихенько посадити і все! Кажу ж, що випадково дізнався!
- А я не випадково? Та я супервипадково! – каже Костя. – Я поїхав будівельників найняти. Купив квартирку для однієї дівчини, треба було ремонт зробити. Поїхав на окружну, там такі місця, що заробітчани стоять, чекають роботи. Ходжу, вибираю. Таджики – робітники непогані і не бухають, але з кваліфікацією у них погано. Коли окликає хтось. Дивлюся, а це Серьога Зорін. Пам'ятаєш, він на географічному вчився? Високий такий!
- А, пам'ятаю.
- Так ось, він тепер будівельник став. Каже, що грошей вчителюванням не заробиш, то подався у будівельники. Як раз вмів і з гипсокартоном працювати. Я його і узяв. Ми українці, народ не дружний. За кордоном ладні горло один одному перегризти, обдурити, обікрасти. Як вовки один до одного. А ось я ні, я своїм довіряю. Довіряю і провіряю. Грошей дав наперед тільки десяту частину, приїхав перевіряти через тиждень зі спеціалістом. Той подивився – каже зроблено добре, без зауважень. Ну я розрахувався з Сергієм, сіли чай попити. Він сказав, що як у Москві на заробітках, то не п'є. Ну і правильно. Москва – місто жорстке, не любить, коли людина розслабляється. Там завжди треба в кулаку бути. Ага, так ото ми сиділи, щось там балакали, згадували старих знайомих. І він мені каже, що ось Жорж Бураченко в тюрмі сидить. І, мабуть, строк йому буде. Я спочатку не повірив! Бо Жорж – найчесніша людина в світі! Але Сергій каже, що точно сидить. Темна справа, якась бійка, побиті з грошима виявилася. І тепер як ото в анекдоті, напав на шістьох і був відпижженний в порядку самооборони. Давай!
Костя випиває чергову чарку. Під борщ. Гарячий і пахучий борщ. Жорж їсть його і слухає товариша, який пояснює, як опинився тут.
- Ну, я швидко в машину і сюди! У мене знайомий в прокуратурі, Славік. Такий бугай, кілограмів на сто п'ятдесят. Я його попрохав дізнатися, що і як. А головне скільки.
- Що скільки? – питає Жорж.
- Скільки треба готівки, щоб все вирішити! – сміється Костя. – Славік той справи робити вміє, приніс мені кошторис. Що і кому. Я йому заплатив і через три дні зустрічав Жоржа під воротами СІЗО!
- Дорого обійшлося? – цікавиться Валентин Петрович.
- Це неважливо.
- Просто я міг би части компенсувати. Все ж таки Жорж через мене в цю халепу потрапив. – каже Валентин Петрович. Костя крутить головою.
- Ні, ніяких компенсацій. Це ж мій борг! От я його і віддав. Не весь, частину.
- Борг?
- Жорж мені життя врятував!
- Життя? – дивується Валентин Петрович. Та і сам Жорж дивується.
- Пам'ятаєш, як ти мене від Акули сховав? – питає Костя. І продовжує, не чекаючи відповіді Жоржа. – Це в дев'яносто третьому було. Я тобі бізнесом почав займатися, то це, то се. А Акула, він тоді головний серед рекетирів на базарі був. Якось я пригнав машину банок, для консервації, тоді вони в дефіциті були! Так ось, пригнав цілу машину, а Акула каже – давай бабки. Я сказав, що потім. Продав банки, а там ще кілька справ, оборотні кошти потрібні були. Я і не заплатив. А той Акула, він нарік був, зовсім без голови. Послав своїх орлів мене побити. Я відбивався і одному, випадково, по голові стільцем заїхав. Проломив череп. Акула, як дізнався, сказав, що вб'є мене. Він міг, він тоді кількох замочив. Прийшов в гуртожиток з братками. Я тікати. Куди не постукаю, усюди зачинено. Всі вже знали, що Акула прийшов мене вбивати, боялися між нами стати. А Жорж двері відкрив і сховав мене за шафою. Я там чотири дні просидів! Жорж годував мене, гівно виносив. Все таке. А потім порадив до Москви втікати і я втік. Закрутився там, бізнес, те се. Зараз не жалкую!
- Це рідко зараз, що згадав. – каже Валентин Петрович.
- Що згадав? – питає Костя.
- Про Жоржа. Про те, що він зробив. Зараз у людей пам'яті геть немає. Тобто, є пам'ять, коли тобі потрібно щось. А коли від тебе потрібно, тоді немає.
- Я не з таких. – каже серйозно Костя. – Я не янгол, я бізнесом займаюся, там завжди очікуєш від людини самого поганого. Але я не скотина. Якщо людина мені допоможе, то я борг завжди віддам. А Жорж мені життя врятував. Якби не він, мене б тоді Акула урекав.
- Його потім вбили, здається?
- Ага, через два роки у повітря бомбою пустили. Я міг тоді повертатися, але не схотів, бо у мене в Москві вже все вибудовувалося. Я в енергетику пішов. Солодка тема. Оце зараз вугіллям займаюся. І збираюся в атомну енергетику. Там шалені бабки! – Костя починає розповідати, про норму прибутку в оборудках навколо атомної енергетики.
- У мене там якраз пара зустрічей важливих була. Я, коли про тебе дізнався, то щось думати почав, що ось зустрічі відбуду, тоді поїду. А потім думаю: стоп! Це ж все відмазки! Бо я просто не хочу їхати! Москалем став! У них же як, у них немає вчора! У них тільки сьогодні. Що там вчора було, хто кому допоміг, то мало чого варте. Ось що сьогодні, ось це важливо! І вже так почав думати, що ну було колись, ну врятував, ну і що? Тут же атомна енергетика, тут такі гроші, що вимовити страшно! Ніколи мені до Сум їхати. Подумав ось так і сам злякався. Бо я ж вважав, що ніколи не зкурвлюся. А став. Людина мені життя врятувала, а я не хочу дупу відірвати, щоб допомогти їй! Хто я після цього? Лайно якого кольору? Мені аж нудити від самого себе почало. Я в машину ускочив і сюди. Оце зараз сиджу і такий щасливий, що саме так вирішив! Такий радий тебе бачити, Жорже!
Костя лізе обніматися, цілує Жоржа у вухо, плескає по плечу.
- Він же свята людина! Свята! – Костя вказує на Жоржа. – В нього принципи є, внутрішній стрижень. Він нікого не образить, нікого не обманить! Живе заради ідеї! Так на нього подивишся – дивак! А він міцніший за нас. Крутіший! Ми у гроші бавимося! А він поза грошима! Що йому гроші! Він пішки ходить, а я на "Прадо". І що з того? Та хоч на літаку буду розсікати, а він крутіший за мене! Бо мені, щоб борг віддати, святий борг!, треба було ще думати, переконувати себе! А він, коли двері мені відчинив, він не думав, не переконував. Просто знав, що врятувати треба, допомогти! Йому добрі справи робити, як дихати! Нам кряжитися треба, переламувати себе, а він такий вже є, він інакше не може і сумнівів в нього немає! Кажу ж – свята людина!
Жоржу ніяково від усіх цих слів. Ще більше від того, що Валентин Петрович цілує йому руку і довго дякує. Жоржу хочеться втекти звідси. Скоріше додому. А там щоб прийшла Марійка, сіла поруч і щось розповідала. Слухати її голос, слухати її подих.
- Костю, вибач, мені б додому. – тихенько каже Жорж.
- Зараз, каву принесуть і поїдемо! – каже Костя. Він щось балакає з Валентином Петровичем, який виявився бухгалтером, а Кості як раз потрібен надійний бухгалтер. Костя дає свою візитну картку.
- Подзвони мені, домовимося.
Ще балакають, п'ють каву, потім їдуть. Завозять спершу Валентина Петровича. Довго прощаються, він знову дякує Жоржеві. Нарешті їдуть.
- Куди ти? Автовокзал он же! – здивовано каже Жорж.
- Та я тебе додому довезу! Ще не вистачало, щоб ти по автовокзалам бідкався!
- Слухай, не жени дуже, ти ж напідпитку.
- Та який там підпиток! По триста грам під хорошу закуску. Дитяча доза! – каже Костя. І починає розповідати про свою молоду коханку.
- Оля звати, моделька. Така дівонька, що дурію, коли на неї дивлюся! Молоко та мед, а ще перцю багато!
Костя розповідає, як вони познайомилися, як вже встигли з'їздити до Праги. Жорж згадує Марійку. Маленьку, худеньку, тиху, з м'яким волоссячком і дитячою посмішкою. Сповнюється ніжності і любові. Хоче побачити її. Потім згадує про гроші.
- Костю.
- Що?
- Скільки ти заплатив за мене?
- Яка різниця?
- Скільки?
- Чотири тисячі на хабарі і тисячу Славіку за роботу. Це ще дрібниці, якби справа до суду дійшла, там би в рази більше.
- Тисячі гривень?
- Та яких гривень! Навіть не доларів! У вас уже все в євро беруть!
- П'ять тисяч євро!
- П'ять тисяч євро. Чи й не сума.
- В мене немає таких грошей.
- Я дам.
- Ні, я не зможу тобі зараз їх віддати, але я поступово віддам.
Костя гальмує і зупиняється обабіч дороги, дивиться на Жоржа.
- Ти нічого мені не винен. Винен я.
- Ні, я віддам гроші, коли зможу я...
- Жорж, не ображай мене. І почуй мене. Ти знаєш, що я завжди гроші любив і цінував, ніколи їх на вітер не тринькав. Еге ж?
- Так.
- І коли я кажу, що ти нічого не винен, то так воно і є. Це ж проста математика. Ти врятував мені життя, все життя. А я врятував тобі кілька років.
- Мені могли дати і сім років.
- Нехай і так. Але ти розумієш різницю. До того ж, коли я тебе рятував, я нічим не ризикував. Нічим. Ну хіба що кілька днів би змарнував. А ти ризикував життям. Знов таки всім своїм життям. Отже, ти мені нічого не винен, а винен я. І коли треба буде, я свій борг віддам. На цьому крапка по цій темі. Добре?
Жорж киває головою. Якби були гроші, він би віддав. Але в нього немає навіть заощаджень. Бо що можна заощадити з мізерної зарплатні вчителя? А балакати про борг – то марне. Він заробить ті гроші, якщо треба, то поїде в Португалію чи ще там кудись, заробить їх і поверне. Бо він врятував не для того, щоб його рятували, а тому, що Костя був його друг. Вони ж разом в нападі грали.
Машина повертає з шосе, гонить до Річок, підвозить до містка.
- Далі не треба. Місток ледь тримається. Ще провалишся. Не треба, тут мені триста метрів і я вдома.
- Ну так, місток слабкий. – каже Костя. Вони стоять біля машини. Потім обнімаються на прощання. Жорж дякує і йде до містка.
- Жорж!
- Що?
- Я ж забув! Ось! – Костя біжить до машини, відкриває задні двері, дістає якісь пакунок, біжить з ним до Жоржа.
- Це тобі!
- Що це?
- Чайник і кісточки. Ти ж з ними йшов. Менти їх не повернули, то я ось купив. Вони ж були тобі потрібні.
На очі Жоржа навертаються сльози. Він все-таки сентиментальна людина. Знову обнімається з Костею. Потім дивиться йому вслід і махає рукою. Ще деякий час стоїть і думає. Далі перебігає місток і поспішає до хати, в якій не був вже кілька місяців.
