***
Написала слово «Абзаци» і спіймала себе на думці, що літері «ц» в цьому слові не вистачає гачка, який є у «г» в «ґудзику», «ґаві» і «ґрунті». Зі мною таке буває – іноді мені здається, що цього хвостика не вистачає якійсь з «б», або навіть «ч» чи «л». Кожного разу це зовсім різні літери, проте одне й те саме бажання. Але, лихо, якщо тут, в папірцях, я ще можу якось, хоч і недоладно, але прималювати того гачка, то як бути, коли я почну набирати це у Ворді? Зрештою, мені колись розповідали про те, що можна додати до звичайного переліку графічних символів нову позначку, але мені тоді було геть не цікаво розпитувати детальніше. Та й навіть якби розпитала – мої товариські стосунки з технікою обмежуються експлуатацією радіо-приймача, праски, телевізора...
***
Мої пальці розгладжують щойно зшиті сторінки саморобного зошиту. Це звичка, яка тримається за мною ще зі шкільних часів – скріпляти нитками з одного боку зіпсовані аркушики і карлякати в них усіляку маячню. Простуваті незграбні віршики про уявного-незрівнянного, великі відвертя мого маленького життя, спроби наблизитися до чогось справжньо-літературного... Саме спроби, адже підліткове бажання написати гарний-прегарний роман про любов залишилось десь на рівні мрій. Чогось з розряду: багато грошей, багато заздрості моєму щастю зовсім сторонніх і майже близьких людей, багато... Мрії майже завжди вимірюються безформно-аморфним поняттям «багато». Мрії повинні залишатися мріями, бо вони те, чого треба досягати. З віком ж мріяти починаєш менше. Тож для себе легко віднайти зручне кашемірове виправдання – не слід змолоду здійснювати свої мрії, інакше потім не буде чого прагнути... Хіба що – збільшення пенсії, здоров’я дітям і онукам, і... Про що ще можна мріяти у похилому віці? Чи це мені лише здається, що літній пані слід мріяти виключно про таке?
***
Тож ці зшиті аркушики є для мене своєрідним фетишем. Я не можу писати в охайних крамничних зошитах. Вони для мене стерильні. Безплідні. Якщо я писатиму в них, то в мене точно ніколи не вийде ніякого роману. А так, перегортаєш це, зроблене своїми руками і бачиш як воно ВЖЕ живе та дихає буттям складеним з клаптиків і уривочків чиїхось зітхань, завірянь, тверджень, обурень, спокут, неврозів, посмішок, розчарувань, криків, зізнань, заперечень, пошуків, сліз... Тут є що завгодно: ксерокопії статтей з журналів, роздруківки есеїв і оповідань зкачаних з Інтернету, рекламні листівки запхані до моєї поштової скриньки учнями старших класів, що шукають для себе підробітку... От деякі заголовки усього цього: «Храм жаків на узбіччі Стендфілда», «Територія сексу», «Гільдія незаміжніх красунь», «Імідж легенди»... Іноді вони підштовхують мене наполегливо шепочучи: «Давай! Давай! Давай!». І я вже не знаю, хто більше з нас хоче написати мого роману. Мого? Так дивно – його ще немає, а він вже мій. Мабуть, мені не слід розчаровувати їх словами про те, що я вже знаю – він ніколи не буде написаний.
***
Й дійсно! Хіба можна починати роман під назвою «Абзаци»? Так лише іменують цикл замальовок про таке-сяке, про все і ні про що, про велике і строкате в дрібному і однокольоровому... Хоча якщо вже залізти до нетрів літературознавства, то у вумних книжках говориться, що «роман передбачає в собі розвиток особистості від ... і до ...». а якщо так обозначити глави? Скажімо: «передмова», а потім «абзац 1» і далі сторінок так з тридцять. Потім, звісно, «абзац 2» й так далі: вглиб невизначеної далечини творо-простору. Авжеж, треба списати головну героїню з самої себе й усіх знайомих дівчат та жінок: матері, сестри, колишніх однокласниць, колишніх одногрупниць, співробітниць, керівництва, сусідок. Ще слід підгледіти в громадському транспорті чи чергах супер-маркету... Почати можна зі студентських часів, слідом написати про першу роботу, другу роботу, третю, четверту... Кар’єрний зріст. Повагу колег. А! – Забула! Треба ж ще щось про кохання... Спочатку зображу перше захоплення, яке обов’язково повинно засісти в душу надовго. Дуже надовго. Воно здаватиметься найяскравішою плямою в житті. Й вже років через ...цять нехай з’явиться він – двометровий красень з купою грошей. На нього вішатимуться гірляндами цілі зграї дівок, але моя героїня буде справжньою Сніговою Королевою. Її слід буде заслужити. І тоді він... Ні, а нашо вона йому здалася, якщо в нього ось гірлянди, а тут оця пихата самотня вже бог зна скільки років, без натяку на хоч якесь особисте життя? Над цим ще треба буде подумати.
***
Оце тепер сиджу і згадую усіх своїх чоловіків (зрештою, половина з них належатиме моїй героїні). Ну, найпершим, мабуть (якщо вже оминути те все дитсадкове і молодшокласне) був Сашко. Високий і худий рудуватий хлопець, густо засіяний веснянками. В нього був добряче відрощений «йожик», через що його неслухняне волосся стирчало навсібіч. Крізь його білу шкіру (як зараз пам’ятаю) виднілися сині прямі і не розлогі струмки вен. Усі дівчата постійно глузували з нього. Дражнили усілякими словами. Але я упевнена, так ж само мліли від нього присвячуючи йому не одну хвилину своїх думок. Бо я також зловтішалася над ним. Скажімо, одного разу спитала в нього: «У вас шо – всі в родині такі, як швабри, чи це лише тобі одному так непоталанило?». Він знітився, щось пробурмотів (скоріш за все також щось образливе) а я стояла і думала: «Може запросиш мене кудись після уроків?». Після дев’ятого класу він пішов до технікуму, а у нас з’явився Петро. Його батько був вірменом, а мати українкою. Смуглявий брюнет з зеленими очима. Але він також не став моїм – я виявилася надто лякливою для того, щоб познайомитися з ним «по справжньому». А йому було не до мене. Він грав в КВНі. Постійно пропускав пари, зустрічався сьогодні з однією, а завтра – з іншою. І всі його дівки були такі розцяцьковані. Подумки я називала їх усіх «шльондрами». Ледь не всі – фарбовані білявки. А потім був університет...
***
Це я відволіклася – дзвонив телефон. Старша сестра питала, як там батько. Як-як – все так само. Краще б приїхала і провідала, а то знайшла для себе зручне виправдання – чоловік, дитина, дві роботи. Постійно мені про це нагадує, варто лише заїкнутися про те, як часом важко буває з ним. Він же вже цей – зі своїми дивами в голові. Іноді як вигадає щось, так хоч стій, хоч падай. Й впертий ж ще такий! Вигадає щось і стоїть на своєму. Не вмовиш. Іноді грішним ділом хочеться аж стукнути. Йому легко наді мною знущатися – він старий. Хворий. Ноги майже не ходять. А все курить. Одну за однією. Та й ще в квартирі. На балкон, мовляв, важко бігати. А мене вже від того тютюну верне. Він ж якусь шмаль курить. Мабуть, щось найдешевше. Здається цей запах настільки в’ївся у меблі та шпалери, що не вивітриться навіть якщо понаробити тут протягів і поїхати на тиждень. От і зараз, здається, знову закурив. Бо ще дужче тягне той сморід. Повзе крізь шпаринку у дверях. Й так кожні півгодини. Як тільки його легені те все витримують?
***
Тож потім був університет... Таке смачне, запашне і пряне слово – «університет», а як почнеш його намацувати, постійно вислизає. Це є такий тропічний фрукт, забула як він називається. Він чимсь на хурму схожий, тільки плід наче якась коробочка, в середині якої велика насінина огорнута білим слизом – його, власне, і треба їсти. Так от, університет прям як нутрощі тієї коробочки – солодкий й важко у пальцях втримати. А якщо вже так подумати, то мара все це. Фата моргана. Такий собі кольоровий калейдоскоп, що промайнув, протарахкотів, продзвенів і зник. Озираєшся. Де воно? Де ж воно тепер? А його немає. Ніц кудись поділося й по собі майже нічого не лишило. А тут ще постійно торочать – кращі спогади, кращі друзі, кращі пригоди живуть саме в той час. Може воно і так. Але що мені зараз від того всього? Де вони ті друзі? Більшість вже й не знайдеш – не ті адреси, не ті телефони, не ті прізвища... Та й, здебільшого, не ті люди. Хоча те все добре (це я про університет). Тоді здавалося ніби життя розділилося – до нього й після нього. Відштовхнути ту набридливу школу і все, можна перероджуватися. Ніхто тебе не знає. Є можливість стати ким завгодно. Є можливість вигадати себе заново. Й не тягтимуть тебе на дно майже десять років нудьги й тих ж самих облич... Я ж тепер на вечір зустрічей не ходжу. Про що мені з ними говорити?
***
Але ж я починала про чоловіків. В університеті їх було небагато. Лише три (навіть не по одному на курс, в той час коли в декого знаходилося кілька на семестр). Перший справжній коханець. Я з ним прозустрічалася (смішно сказати) два тижня. То я була йому так потрібна... Проте нарешті позбулася важезного горя носіння у дев’ятнадцять років цноти. Здається я тоді ще плакала. Гуляла нічним містом і плакала. Дівчисько! А потім був Стефан. Любив мене страшенно. Квіти дарував ледь не через день. З батьками познайомив. А я не змогла. Кинула його. Мати вичитувала: «Така-разтака, нашо хлопця полишила! Все шукаєш собі пригод на одне місце!». Та не шукала я ніяких пригод, просто... Просто не до душі він мені був. Навіть, не знаю, що з ним було не так, але не той він і все! Ну й на закуску (це підкінець п’ятого курсу) намалювався на обрії Олексій – найбільший мій головний біль. З баблом й на додачі – з дружиною та двома дітьми. Рік шаленого психозу. Скільки ж він з мене кровиці попив. Але нехай... Кожен має своє. І я маю. Адже... Ой! Батько кличе. Це ж вже шоста вечора – він вечеряти буде. Треба піти розігріти картоплі.
***
Здається, я ще на казала, що моя сестра старша за мене? І, при чому, на багато. Для мене й досі залишається сімейною таємницею, чому батьки зненацька вирішили у тридцять дев'ять років завести ще одну дитину. Можливо, причиною цьому була материна самотність. Батько постійно їздив по своїх військових відрядженнях, подруг в неї не було – хіба що якісь сусідки з якими вона подекуди приятелювала, а сестра до того часу втекла до іншого міста отримувати вищу освіту. Хатніх тварин мати завжди не любила. Тому, мабуть, і завела мене. Думаю, батько не сперечався. Зробити для неї дитину, це все одно що подарувати на Восьме березня квіти, чи привітати привезеними з Німеччини шоколадними цукерками, або улюбленими парфумами... Лишень б задовольнити її примху. Він знав, що все одно не займатиметься моїм вихованням. Бо просто не міг виховувати дітей. Не вмів і не хотів. Та і навіщо йому це, якщо його майже ніколи немає вдома? Зрештою, я і була кімнатним песиком. Переді мною не висували надмірних вимог. Відпрацювання на собі педагогічних чудес я також не помітила. Моє дитинство промайнуло без надмірних потрясінь. Більшість часу я була надана самій собі. Навіть, ця свобода не знайшла в мене жодного виходу назовню. Протягом багатьох років я робила одне й те саме: приходячи зі школи висиджувала вечори біля телевізора, чи з якоюсь книжкою на дивані. Зрідка я, як от зараз, сідала і щось писала. Що саме? Я ж вже сказала – «щось». Чимсь більшим назвати це не можна було. З кожним роком мені здавалося, що я все більше перетворююся на свою матір.
***
Найяскравішим спогадом з молодих років (такий цікавий мовний зворот, ніби мої двадцять сім, це вже «старі роки») є все ж таки той одружений «кровопивця». Як я картала себе за те, що не встигла народитися раніше. Замість своєї сестри. Щоб встигнути стати його дружиною. Але потім прийшла думка про те, що якби це все ж таки сталося, то чи з’явилась би в нього коханка. І якщо б з’явилась, то ким краще все ж таки бути мені: нею чи дружиною? Всі ці міркування стали наслідком моєї юної дурості і відсутності зрілого досвіду у почуттях. Та й стосунках також. Я, навіть, (от, дура) коли він з тиждень не дзвонив, відстежувала його біля під’їзду. Вона, моя ворогиня, була ледь повнуватою доглянутою білявкою. Зазвичай у ділових костюмах (частіше у спідниці трішки вище колін, зрідка – у штанях з кльошем від стегон). Діти виявилися зовсім не схожими на нього. Хіба що очима. Але то так... крадькома... Чи хотіла я тоді підійти до них? Ні... По-перше, я боялася, що після цього він точно мене кине. А по-друге, мене з дитинства завжди лякали скандали. Я, як могла, все життя намагалася їх обходити. Потім він все ж таки пішов. Не витримав моєї психованої неврівноваженості. І правильно зробив – я далі так просто не витримала б. Мені треба було перезавантажитися. Встановити у своєму житті нове програмне забезпечення...
***
Новим програмним забезпеченням став Максим. Водій на нашій фірмі. Спочатку я ще морозилася – вигадувала собі, що ще не відійшла від Олексія. Тому дозволила собі не помічати його зацікавленості. Корчила з себе недоторкану панянку з душевною травмою. Дивно, як його це все не дратувало? Терпів же майже півроку! Мабуть все таки знайшов в мені щось таке... Мені часто доводилося їздити перевіряти для фірми закупочні матеріали. Він постійно жартував дорогою. Робив компліменти. І я поступово почала розгальмовуватися. Максим підвозив мене додому. Ми ходили до кав’ярень, гуляли містом, два рази він витягав мене на концерт. А десь через рік я зробила те, чого ще досі не робила – запросила хлопця до себе у гості. Батьки поставилися до цього спокійно. Тихо відповзли до своєї кімнати, сухо привітавшись. «Я що їм не сподобався? – спитав тоді Максим. Потім він звик до них – нечутних і безжиттєвих. На матір ще часом щось находило і вона зненацька починала вчити мене жити. Але ця химера згасала так само швидко як і спалахувала. У батька ж бухтіння з’явилося зовсім нещодавно. Так, наче воно визрівало в ньому все життя і от тільки зараз вилізло на світ Божий...
***
Часом здається, ніби мені від самого народження пороблено. А інакше як пояснити те, що мені вже двадцять сім, а таке відчуття наче я і не жила ще зовсім? Можливо, якби я була по-справжньому бажаною дитиною для батьків, то все в мене склалося б інакше. А так... І нарікати нема на кого – матері вже три роки немає. Цукровий діабет. Кажуть, це в неї спадкове, може і мене передатися. Коли вона дізналася, що хвора, то, здається, не здивувалася. Ніби чекала на це. Зазвичай цукровий діабет розвивається повільніше, а тут лікарі самі дивувалися – за десять років хвороба зжерла її майже повністю. Щоденні ін’єкції інсуліну (зранку і ввечері). Найменший поріз на тілі загоювався не менше місяця. Одного разу ледь не дійшло до гангрени. Довелося відрізати палець. Боялися, що піде далі і ампутуватимуть ногу. Проте не витримало серце. Її реанімували. Кажуть, вона тримала фельдшера за руку і говорила: «Не треба». Та хто її слухатиме! Подивіться тільки на неї – жити їй набридло! Померла вона на другий день в лікарні. Батько сприйняв все доволі спокійно. Майже не плакав. Хіба що напився першої ночі дуже сильно. Так що не було нікого, хто міг би вичитати мене за те, що я, після п’яти років стосунків, розійшлася з Максимом. Знайомі дивувалися, думали діло вже до весілля йде. Він також так думав. Останній рік тільки про те і торочив. А мене від тих розмов трясло. Кричала на нього, що не треба на мене тиснути. Його терпіння не було гумовим. Тож одного разу я опинилася перед фактом, що все моє життя відтепер складається з роботи і батька, який вже не мотається по відрядженнях й сидить вдома, а я не маю звички спілкуватися з ним. Ото так... Про що ще написати?
