Останні осінні ігри.
Славко бере рюкзак з пивом і їде в Боюховичі 13-ою маршруткою.
І фаза: висхідна.
Підіймати пагорбами землю, в заглибини наливати озера, витягувати осінній ліс до сірого неба, а, так, мало не забув, небо посипати цукром-пудрою хмар, сидіти на краю цього всього й витягувати з пустки якийсь мотлох: пляшки з пивом і без, цеглини, руїни, маршрутки, злодійкуватий місяць врешті решт, холєра би його взяла, звабника, - цього зазвичай люди не роблять.
Купувати “Портер” і “Біле”, пакуватися в маршрутку, їхати на ніч у Брюховичі, на край світу, де-небудь, тільки самому створити цю самотність, не сидіти склавши руки, я живу врешті решт, самотність – це ж прекрасно, і я буду, буду насолоджуватися нею, що дивишся, стара карга, не вступлю тобі місце, думаєш я не знаю, ти ж можеш 10 соток за годину перекопати, худюща яка…
Він все гибше й глибше входить в осінній ліс. Дерева постелили коричневі крони долі й тянуться до неба голим гілля, наче хочуть вологи від тих бутафорних хмар, від тієї розсипаної по небу муки. Шари теплого й холодного повітря застигли нерухомо, не хочуть змішуватися, щоб не накликати цим зиму, ностальгійно торкаються його обличчя. Шурхіт листя тихо заполонив простір звуків, тільки часом знехотя долинає гавкіт сільських собак і відразу ж засоромлено тихне. Він підіймається все вище й вище на пагорб, до руїн дзотів з І-ої світової. Будить нетлі, які жовтими пластівцями вилітають з-під ніг, і не побачивши місячного сяйва, дугами падають на тепле листя.
Ліричний відступ 1: Висока баба з синьої торбою вилазить з усіма з маршрутки, але коли всі розходяться, залишається стояти. Дивиться, як за стовбурами лісу зникає Славко. Глипає на годинник недовірливо. Потім присідає над своєю торбою й починає перебирати якийсь мотлох: читає етикетку на пляшці “портеру”, знаходить пачку сигарет і закурює собі, порпається в якихось кавалках цегли й посуді, аж на дні помічає срібну блискучу тарілку. Хвилина здивування закінчується басистим: “Ух ти, блять! Знову!” Баба хапає торбу й біжить десь на край села, залишаючи за собою хмарки сигаретного диму.
ІІ фаза: низхідна.
На етикетці “портеру”: пиво “Портер” має приємний винний присмак, найкраще його вживати наодинці або в невеликому колі близьких друзів. Завдяки особливим технологіям виробництва, наше пиво зберегло унікальний аромат і є натуральним джерелом провітаміну Е, який покращує роботу сітківки. То ж на лоні природи й у місті вам відкриються при споживанні “Портера” справжні барви й просторові глибини світу!
Сідає на руїнах дзоту. Відкриває “Портер”, відкриває очі, сітківку, розгортає крила. Стає весь поглядом, рух по параболі, макраме гілок, сіра колонада дерев, далі, все глибша далечінь, над озерами внизу, над сміттям будиночків, не бачити свого відображення у плесі, відштовхуючись від пагорбів навпроти (що вони додають до того пива?), рух по параболі. Розмітати попіл хмар, скоро ніч, зароджується зимовий вітер. І ти бачиш усе – чашу світу, тільки свого відображення на водяній поверхні не бачиш (свідомість). Бачиш мідні хвилі пагорбів, вкриті пухким плетивом чорного лісу, бачиш брунатні руїни на одному з них, і себе, чорну цятку, точку, центр, від нього ти не можеш звільнитися, навіть ти, що є колом із центром усюди й обводом – ніде. Навіть ти, що більшого ніж ти годі подумати, не втечеш від себе самого. Чи втечеш? (питання) Парабола обривається.
Ліричний відступ 2: На руїни приходить самотність, висока й худа, похитується. Здивовано шукає Славка. Як на зло, той саме відійшов відлити. Самотність вдивляється в протокол затримання, потім знову глипає на місце, де сидів Славко. Гуде прокуреним голосом: “Знов у канцелярії наплутали, бюрократи довбані”. Йде геть. Повертається Славко, задоволений. Час пити “Біле”.
ІІІ фаза: висхідна.
Плями лишайника, цвіль, ознаки корозії - роблять камінь особливо привабливим для колекціонерів. Цей знак древньості каменя навіює думки про преходящість світу, про архаїчні епохи, свідком яких був цей камінь.
Сутінки приходять непомітно але впевнено, як історя. Вони різблять тінями краєвид, роз’їдають чорним первозданність лісу, доводячи самим собі, що це не кінець, що кіцець абсолютний і приходить завжди. Вони – матері лишайника й цвілі, сутінки розкладають камінь за каменем кожен твір людського духу. Зараз від дзотів залишилось тільки кілька товстих стін, одна лежить неподалік, перекинена, ак велетенський осінній листок людства. Але сутінки, в своїй возвишеності, не помічають тебе, любий друже, з твоїм білим пивом. Не помічають теж вітру, який уже встиг відшліфувати небо до ультрамарини і тепер витягує ще заспані зірки. Ти сидиш без минулого, минуле десь там унизу, де запалюються жовті вогники в хатах, де зрідка просуне білою ганчіркою фар маршрутка. Тремкий світ дрібних подій, теплий, такої пори особливо привабливий, остання можливість мандрівника знайти прихисток на ніч, бо потім вогні згаснуть до ранку. Проводиш поглядом останню маршрутку до міста. Котиться геть від тебе світ вічних повернень темряви-світла. Не розбиваєш час на скалки подій, хай плине безгучно.
Ліричний відступ 3: Наступна фаза має бути низхідною, але… - відійди, не світи мені в очі, ні, не можна, ти вже й так заліз куди не тра! – але з технічних прич н ч нч тх ч пр ч пр пр
Місяць-колекціонер зацікавленим оком виглядує з-за горизонту. Пора гасити вогники.
IV фаза.
Замість того, щоб спускатися вниз, він іде в протилежному напрямку, в ліс. Іде чи то стежкою, чи без стежки, шурхіт сірого листя гасне. Його постать то входить у білі полоси місячного світла, то зникає за чорними колонами дерев, то затирається в м’якій місячній імлі, в густих молочних сховках потойбічних поглядів, врешті, геть зникає… Тільки срібнокрилі нетлі витанцьовують спіралями свій танець:
останні осінні ігри.
