"Моє життя – потворна гра. Політ від стола різника до великого смітника. Невже я ніколи не прагнула нічого більше, аніж скуштувати щось жахливо смачне і заборонене: якесь яблучко, чи, скажімо, ложку меду, за які можна так боляче дістати по карку? Це так несправедливо, що тепер, коли я вже в похилих літах, біля мене не зосталося друзів. А чадо? Я не придбала собі нікого. Мені обридло одноманітне існування. Я - найнещасніша істота на світі" – подумала Муха і меланхолійно вп’ялася хоботком у шкурку з-під кавуна. "Треба покінчити з цим безглуздим животінням" – вирішила вона, і відважно кинулась сторч головою на жовту спіраль, що наче новорічний серпантин звисала зі стелі.
Муха торкнулася однією лапкою до стрічки і одразу ж прилипла. Зараз вона мала можливість зблизька роздивитись моторошне видовисько, яким завжди лякають маленьких неслухняних мушенят. Навколо, всмоктані клеєм, висіли мертві тільця таких як вона мух. Хтозна, як вони докотились до цього? Можливо, ненароком; може, у запеклому бою, а хтось, як і вона, – навмисне.
Муха зітхнула і, щоб трохи пришвидшити процес, увігнала до клейкої стрічки другу лапу (у неї ж їх іще було багато), і в ту ж мить видихнула: "Ах, який прекрасний схід сонця, коли ти прокидаєшся раніше від усіх. Тоді геть усе: малиново-помаранчеве сонце, і обрізки у смітнику різника належать тобі. Але що про це казати? Хоча…А може мені не варто цього робити?"
Муха спробувала витягти хоча б одну із приклеєних лапок, та то виявилося не так просто, як здавалося на перший погляд. Муха довго борсалась, а тоді запанікувала. Як на зло нічого не спадало на гадку. Врешті вона дійшла до висновку, що треба впертись більшою кількістю ніжок і тоді відштовхнутися буде значно легше. Однак і на третю лапку чекала доля двох попередніх - вона міцно загрузла у клейкій стрічці.
"Ну от, я ж казала, життя – суцільне паскудство, – підсумувала Муха і з пересердя запхала до клею ще й четверту лапу. – Тепер залишилося зовсім трошки. Але все таки… Яке прекрасне сонце світить наді мною! Захід сонця теж мені завше подобався. Тоді все виграє під багряним сяянням вечірніх променів. Саме о такій порі я вперше побачила свого коханого. Ах! Скільки часу минуло з тих пір. Заради нього справді вартувало жити: він дзижчав якось по-особливому, літав, наче птаха, і частенько ділився гниличками. Але все минуло, – і Муха апатично всунула до клею п’яту лапу. – Мій коханий… Його вбила політика. Якщо не помиляюсь, вона була розміщена на третій сторінці того фатального тижневика, що зрівняв моє єдине кохання з білою стіною. Незабаром ми зустрінемось!" Муха радісно втиснула свою останню, себто шосту, лапу туди, де й інші, і з полегшенням зауважила: "А крила в мене вільні!"
Раптом вдалині почулась дивовижна музика: хтось грав на волинці. Сонце пекло в спину, воно було десь біля зеніту.
"Але й у зеніті сонце - чудове, нагадує бананові шкурки, – подумала Муха. - Мабуть, ця музика для мене. Як гарно, коли весь світ переймається твоєю долею і прощається з тобою, перед тим як відпустити на іншу незвідану дорогу! Я майже щаслива і нарешті починаю розуміти. Ех, для цього зовсім не обов’язково помирати. Просто так уже склалося моє життя".
Муха запхала голову прямісінько в клей, і її тільце завмерло поміж іншими, тоді як дух поринув туди, де сонця є куди більше, ніж усюди.
