Він довго стояв за дверима, потім довго стукав, я ховалася під ковдру, вдавала, що не чую цих монотонних набридливих звуків, нарешті його терпець увірвався, Відчай натиснув на клямку й увійшов до кімнати. Я сказала: «Ну що ж, коли вже прийшов, сідай до столу, питимемо чай». Він сів на єдиний у кімнаті стілець, дістав з кишені сірого пальто пачку «LM», закурив. Я вилізла на підвіконник і втупилися у шибку, він простягнув мені припалену цигаркую Я ніколи не курила «LM», але цигарку взяла, дим звивався сизуватою змійкою й намагався заповзти в очі, сльози взялися вимивати ядучого гостя. Він ще трохи посидів на стільці, потім встав, я чула як він ходить по кімнаті, щось шукає. Відчула його холодний сірий подих ззаді на шиї, кинув біля мене на підвіконня стару коробку з-під чоботів, від удару кришка злетіла і по підвіконню, по підлозі розсипалися фотокартки. Я спитала його: «Що ще?». Він мовчав.
Підняла першу світлину, на ній рядочком вишикувалися троє малюків, посередині – дівчинка років чотирьох з короткою хлопчачою стрижкою. Я ніколи не віталася до нашої місцевої перукарки, це вона посміла обрізати тоді моє довге-предовге волосся, і не важливо, що волосків там було максимум штуки три. Зараз у мене волосся густе-прегусте, і я ніколи не дозволяю йому дорости нижче лопаток. Мені не йде довге волосся, я маленька. Наша сусідка через дорогу - головний транспортер пліток на нашій вулиці, баба того хлопчика, що на світлині праворуч, - коли я приїжджаю зі Львова, сплескує руками і каже «Ну чиста тобі баба Марцелька». При цих словах я зціплюю зуби, історія тієї моєї бабці досить таки трагічна. Була вона полькою і жила на Павелковому куті, там на початку минулого століття компактно жили поляки, на сусідній вулиці так само тісненько жили євреї. Так от, баба була дуже красивою… як на мірки тих часів, маленька, кругленька, з молочно-білою шкірою, з довгим русявим волоссям. Хлопці за нею ходили табунами, але баба їх, якби сказали зараз, нагло ігнорила. От і ходила в дівках. Одного фатального недільного вечора вона нарядилася як то личить найкращій дівці на куті, пов’язала голову стрічкою і рушила на вечорниці. Йде баба вулицею, а її сусід-рідкісна-зараза вигулькує як той дідько з-за рогу і каже: «Бинда сина, дівка сива, бинда дівку прикрасила». Баба, напевно, сказала: «Аби тебе шляк трафив» і вирішила вийти заміж за першого ліпшого хлопа. А тут нагодився мій дід Омелько, який, за переказами моєї родини, був страшний, як атомна війна. Але баба була дівкою слова, певно, дуже вже її була вкурвила та фраза, прийняла пропозицію і стала з того моменту Марцелькою, переїхала на вулицю українців, тобто на нашу, і народила двох синів. Один з них став моїм дідом Романом, а другий, як гонив корову на пашу, то говорив до неї такими словами , що місцеві баби збивали з нього по 10 копійок за матюк, і мали за день з того по морозиву кожна. Дід Омелько так любив бабу, що все життя носив її на руках і не давав нічого робити, то на старість баба так розрослася, що тільки й могла сидіти влітку на порозі, а коли особливо припікало, то мала ховатися в підвал. От саме через це я так не люблю оту сусідчину фразу, бо, пам’ятаючи гіркий досвід баби, оголошую голодовку, а баба Славка, як на збитки, весь час тягає в мою кімнату миски з їжею, залишає їх на столику і тихенько виходить.
Баба Славка взагалі ніколи ні з ким не сперечається, ну хіба що з сусідами за кавалок переораної межі, от тоді й проявляється все її багате знання сільських лайок. З домашніми вона тиха й поступлива, все розуміє й прощає. Вона навіть ніколи не говорить погано про свого батька, того, що був бандерівцем і дременув під час війни зі своєю групою в Англію, а там взяв другу жінку. Думаю, що це все через ту бандерівську сім`ю - жінку, чоловіка та їх доньку, розстріляні тіла яких лежали на березі річки, коли моя бабця ще зовсім маленькою бігла до своєї мами на роботу. Баба Славка розказувала про цілі звалища тіл на березі тої річки, біля них стояла охорона, а віддалік сільські люди, які боялися впізнати в комусь з розстріляних своїх рідних, впізнавали рідко коли, бо обличчя було рознесено останньою гранатою, приставленою до підборіддя, а коли все ж таки впізнавали, то розверталися і йшли додому, а там вже рвали на собі волосся й тихенько скавуліли. Але баба Славка найбільше пам’ятала саме ту сім`ю, напевно, думала, що то могли бути вона, баба Марця й дід Степан, якби він не втік закордон. А так вони були порізно, але живі, і жити якось було треба. Прабаба Марця в невістках, з маленькою донькою на руках, та старим прадідовим дідом Грицьком будували хату, в якій виросли моя бабця, мама і я. Хата вийшла добротною, бо робили все зі знанням справи: перш, ніж закласти фундамент, розсипали по чотирьох кутках пшеницю, а коли на ранок вона залишилася неторканою – отже тут не водилася нечисть, взялися до будівництва. Першим до хати запустили собаку, щоб велося сім`ї на новому місці. Сусіди справа були «коби не гірші», дітей не мали, бо жінка раз була зарубала кота, котрий крав у них курчат, зліва жила дорога родина, з якою було так весело сваритися за межу, бо межа – то в селі святе. Дід сидів вдома з дитиною, а баба Марця працювала на фермі. Я й дотепер пам’ятаю ті її розповіді про ферму, біля якої росли морви, багато-багато морв, і всі вуличні діти в липні ходили від них сині аж чорні. Як поверталася баба вночі додому і до неї вчепився блуд, спам’яталася аж під ранок, в колгоспному саду, що ріс на місці висушених боліт. А в болотах тих з-покон віків жив водяник, то саме він за Польщі затопив там бричку пана Бадені разом з конями та самим паном, так що й сліду від неї не лишилося. Той блуд на всі сто промишляв у нашому селі, то хлопів десь заведе після п’янки, то молодиць знаходили зранку по чужих сінниках чи стодолах. Найбільше ж він познущався над Івановим дідом, теж Іваном. Приперся до нього вночі до хати молодим паничем, та й каже: «Йдем зо мнов». Дід й пішов, ходили вони нашими лісами, аж доки не вийшли на урвище над Дністром, ще трохи та й був би забився чоловік, але прокукурікали півні, панич пропав, а дід Іван плюнув і пішов додому. Ту історію він нам малим сам розказував, а діду не вірити не годилося, бо по-перше, він був дідом, а по-друге, комуністом, тому в такі штуки мав би не вірити апріорі. Через той блуд нас не пускали на вулицю вечорами, тому ми собі тихо-мирно сиділи вдома, я - з прабабою Марцею, а Іван - інколи з нами, а інколи з сусідською бабцею, яку вони годували за те, що гляділа дитину.
Малими ми любили слухати ці всі історії, для нас були однаково правдивими розповіді про нечисту силу, розстріляних бандерівців, повішену на березі сільську бабу, на грудях якої теліпалася табличка з написом «За язик», а діти ходили й дивувалися: «Чо то пише за язик, як повішена вона за шию», ми б теж, напевно, тому дивувалися…, про панство за Польщі і про совітів. Ми жили з ними усіма в одній реальності, а сусід через дорогу купив собі фотоапарат і вчився на нас фотографувати, тому знимків назбиралася ціла купа, на них відбилися ми всі.
Я запитала у нього: «Де ти їх знайшов?». Він відповів: «Під ліжком, сьогодні тобі слід було згадати про них, вони хотіли тебе бачити». Він посміхнувся якось дивно, і я побачила, що очі у нього не сірі, а сині. «Хтось обіцяв чай…». Я злізла з підвіконника, позбирала світлини, поскладала їх назад у коробку, ввімкнула електричний чайник. Зробила йому чай, а собі -каву. Знову видряпалася на підвіконник, він сів на стілець, так само ми сиділи до того, як він витягнув коробку, але тепер я уважно вивчала свого гостя. Він мовчки пив чай і час від часу посміхався, і тоді я зрозуміла, що ім’я йому не Відчай.
