Києвлянам моє дружнєє посланіє
Із заохотою поїхати сею весняною порою на село
Уявлєте, що він нам сказав на вокзалі?! Ось і весна прийшла, а що може бути краще за українське село весною: що може так надати снаги змученій у боротьбі з пеґасом душі поет,а як не свіже повітря, сповнене легкістю буяння…
(Нестерпна легкість життя бабуїнів) А ще й либиться, морда постмодерна. …чи ж не стануть талі сніги алегорією нового натхнення, яке зросить землю матінку й видасть…
(Видасть, дожене й ще раз видасть) Зараз поїдемо в якусь Козлодоївку чи Бичеяйцівку… … вдихаючи…
З моєю поліалергією, з хусточками для чобіт Коцюбинського. - Міську, хусточку маєш?… що, ти це нотуєш? Дай спокій, то ж Еое з тата вар’ята робить. …Сподіваюся ви всі ретельно приготувалися до нашого семінару, прочитавши чудові свідоцтва сільського життя, які я вам нещодавно…
Як я не здогадався, що він нас збирається на село потянути?! Купив би принаймі щось від алергій. А Лесьці з Олькою що? Їм лиш би пообійматися, стоять, хіхочуть. Добре що Леську вилікували торік.
- Гей, Андрію, що за поминальний вираз обличчя на твару в тебе, - з карнавальним сумом звернувся до мене Еое, перервавши таку надИхнену промову, - не баісь, все буде чікі-пукі, не розклеїшся… а може й розклеїшся, - додав по-тиху. І ми запакувалися в електричку.
Таким чином, либий друже, наші герої, а всі вони, як бачиш, не ляда особистості, вирушають у страшні простори українського села, вирушають масово (12 чол.) і здетерміновано, цілком як на Рекреації, Перверзії чи Весняні Обручі, в ті простори, яких бояться навіть агенти спеціальних служб і бубабісти… вибач, друже, щось я почав за здравіє, а закінчив за упокій. Тож вип’ємо за весну, за воду й перші весняні роботи на селі!
Тест, що полегчить подальше читання:
1. Чи знаєте ви теорему Фалеса (не плутати з теоремою Фалоса)?
2. Чи вмієте ви левітувати?
3. Чи шукаєте ви у творах Рутка метафізичної глибини?
4. Чи ходили ви в клюб на дискотеку?
5. Чи любите ви довго лежати в ванні, аж вода зовсім охолоне (НБ: зовсім)?
6. Чи знаєте ви чому Ляйбніц так і не написав своєї монадології, яку так реклямував у кореспонденції?
Якщо на більшість питань ви відповіли негативно, то не рекомендую вам читати текст, він видасться вам нудний.
Якщо на більшість питань ви відповіли позитивно, то ви не маєте потреби читати цей текст, знаючи його потаємний заміст.
Якщо ви дали три позитивні й три негативні відповіді, то гречно рекомендую вам звернутися до психолога, оскільки у вас з’явилися перші ознаки роздвоєння особистості, вам читати цей текст СУВОРО ЗАБОРОНЕНО.
Я дивився у вікно на розлиті полями (плями) калабані, в яких навіть гостро-блакитне небо блякло (скло), на брунькуючі дерева, які збуджували крикливих птахів, на тікаючі телефонні стовби – атавізм ХХ-го століття. Еое, розпасіонований, бігав серед товариства, пропонуючи зробити якийсь дурнуватий тест, коли всі відмовилися він врешті заспокоївся, й хитро-посміхаючись, пішов у тамбур курити.
Ну, гаразд, досить тих розводів (плями талого снігу), пора й за роботу братися. Одже матеріали семінару: “Метафізика, як вбивча сила” (ведучий: Едґарс Олександрович Ернст, доктор солесофії, член міжнародної академії постбіоґнозії, засновник Великого Ігорного Дому etc, учасники: перелік, місце: с. Рудідупи Чистилищанського р-ну Станіславської обл., термін на етикетці “Чернігівського Білого” див. Додаткові матеріали):
Мене раба Божого Федора року 2500 від Різдва Хр. 5 числа марця місяця у селі Рудідупи навістила ґеніальна думка, якій я і життя і труд присвятити хочу. Думка ця про те, що недосяжне оком але допитливим розумом пізнати дається. Думка про те, що основою всього сущого є жива вода, вода, котра пронизує тіла людей, звірів і рослин, надає всьому силу й значущість, вода, котра склепіння неба підтримує грізними хмарами, а затвердла, твердь земну творить.
Ми вийшли з електрички в поля… Натхненно чвакнуло під ногами болото. Еое вийшов перед нас і промовив: “Любі друзі! Не дивіться одразу під ноги! Місько, брате, пізніше мешти повитираєш, послухай хвильку. Озирніться навколо, на ці безмежні простори, залиті водою, на цю молоду, але як же сильну травку, яка невдовзі зруйнає всю скутість зимову й стрілить хлібами до неба, вдихніть весняну вологу й зрозумійте, що води дадуть цьому світу нові сили, і почнеться життя! Зараз ми помандруємо на місце семінару, але перед цим не забудьте заховати шнурівки чобіт досередини, бо як болото пристане, то не відскробете.” Всі дружньо присіли, зробили що треба, Поваляєва закрутила джинси до самих колін, і добре зробила. Потім всі гуртом пустилися в похід сільською дорогою, все глибше й глибше вгрузаючи в болото, так, що за певен час і зовсім зникли з поля зору. Не хвилюйся, друже, цей текст буде не про них.
(Ну йой! Виділам я на віку багато дивного. Дивакі різні були. А мою фотографію напечатают в “Сільських Вістях”? – То добре. І диваків багацьком виділа. Ну той Федір вже зовсім дивак був, шем таких не знала. А файний дяк був, як затяне, буцім соловейко в церкви співає. А потім, як прийшла біда, то завсім на пси зійшов. Буває після відправи стане перед церквов, проповід говорит, а люди сперва слухали, бунтувалисі, але шо на психічного бунтуватисі. Я тож спочатку слухалам, а він ніцно про воду говорив. Гарно говорив, як отець на казанню, грамотний був. І ніц но про воду, і всьо, тілько про воду, певно дощівки сі напив на свою голову, от йому й покіцькалосі.)
Ми йшли селом, вже повністю овіяні легкістю весни, болото забулося, змовницька іскорка в погляді Еое передалася й нам, і ми вже готові були до нового. Селяни, виходили до брам подивитися на цей похід дивакувати інтеліґентів (“з міста наїхало”), в їхніх очах глибоко засіло очікування весняних каторжних робіт, розливалася приреченість і нестерпна важкість вічного села, а ми чемно ісускалися з ними. Еое привів нас до величезної стодоли, де, за нашої відсутності пара сірих тіл намагалася викресати іскру насолоди. “А ну пішли геть, Великий Піст, а ви тут сі бавите” – розгнівався Еое, але плести нагайку йому не довелося, сірі тіла ісуснулись і зникли в мокроті поля. Ми вмостилися на сіні й приготувалися слухати Маґістра.
“Історія, якої немає в підготовчих матеріалах, наступна. Відбулася вона в цьому селі 2500 року, власне тоді, коли тут же жив і працював великий Український філософ Федір з Рудихдуп. Жив тут такий собі Вася, жив не тужив, пацан пацаном, на дискотеки до клюбу ходив, батькам помагав в полі, вчив на пам’ять вірші на укрліт, за що й отримував заслужені трояки.”
Тут від сіна моя алергія набрала просто сатаністичних обертів, я сльозився, потився, шкіра пекла вогнем, і в дупі мені були всі васі федори з їхніми рудидупівськими концепціями.
“Андрію, - посміхнувся Еое, - ти поводишся, як дитина. Невже ти не знаєш, що по вірі твоїй і станеться.” Ну так, що я мав повірити, що в мене нема алергії на сіно. “Ні, ти повір, що вона тебе зараз же облишить” … “Я сказав зараз же!!!” Всі перелякано подивилися на мене. Алергія пройшла, більше вона не з’являлася. За що я люблю Еое, так це за… а добре, лекція продовжувалася.
“Так ось, Вася, як Вася. Копав він тут одного разу криницю на кілька сімей з батьком і сусідом. Викопали глибоко, бо копали в посуху, коли вода ховається найглибше, так глибоко, що небо над ямою потемніло й видно було зорі. Вася подивився вгору й сказав: - З’явились зорі, батько! – з усім пафосом, на який була здатна його душа після сільської, вибачте на слові, едукації. А батько йому: - Ну да, з глибоких криниць завжди видно зорі. - Потім Вася собі жив не тужив, до клюбу ходив, але щось якби шкрябло ще раз ці зорі з криниці побачити, так ніби вночі йому зір мало було. Але то бажання було, як алкоголізм, тягло його все більше й більше, пацанів до сигарети, а його, дивака нещасного, до криниці. Ну він звісно ж нікому ні-чирк-чирк, засміють.”
Я п’ю воду, причащаюся до живильної сили щоденно, я торкаюся рос і вмиваюся дощами. Те, що струмує в мені,струмує в жилах дерев, в просторах надімною й підімною, я воз’єднаний з усім живим, і усе є живе, живе водою, наче вічне джерело. Всі живуть цим таїнством, але ніхто не розуміє – сліпі, сліпі в своїй величі, люди, зрозумійте велич свою. Я донесу до них, я відкрию їм таємницю світу.”
(А я вам, пане, тойвово скажу. Все живе воду любит. Та й я воду люблю си з криниченьки випити, і горівки не цураюси. Але Федір то вже здивачів на ній, на воді тій, як хлопи на горівці. Добре би то було, коби людей не займав, а то хотит, всіх поїт, як коней. Так вже всі на него сказилисі, що б затовкли, коби Бог його сам в рученьки не прибрав.)
Еое продовжував:
Не витримав Вася цього свого прагнення. Зробив зі шнурів драбину. Ви помітили, які тут криниці: низенькі й зверху люком дощатим закриті. І ось прийде Вася потиху, як роботи після обіду немає, відсуне дошки, залізе в криницю, часом на дно стане, як вода неглибока, часом на драбині й висить. Дивиться в небо, щасливий такий, думає щось собі. Вилізе, і знову пацан як пацан, і туди і сюди, зарадний, тексти примітивні але доречні кидає, так що навіть за толкового в селі був. А як спуститься в криницю, весь змінюється, зникає сірість буденна, яка у Васі тільки на пристосуванні до суспільства й трималася. Тут, на дні – він сам собі пан. Ширяє думкою, свобідний і щасливий. Він, його просте серце й зорі. Він ставав несамовито чутливим у ті хвилини до порухів серця, до того натхнення, яке давало споглядання зір, власне воно було тим наркотиком, тим узалежненням, і визволенням, і глибиною.
“Ніхто, ніхто мене тут не розуміє, чому? Скажіть мені, води життєдайні, скажіть мені, величні хмари, горді потоки: чи ж то людина, яка зі святим воз’єдналася, стала усім в усьому мусить залишатися самотньою?!!! Я, котрий осягнув своєю думкою силу вашу й красу, чи ж не повинен я повести народ до прозріння, стати перстом вказівним, мойсеєм, крізь води ведущим, посередником між ними й водами божественними.”
Після перерви на вечерю ми почали обговорення щоденника Федора. Ми були просто в захопленні від монументальних візій цього сілького мудреця, добре на перцепцію впливало теж пиво, яким ми щедро затарилися в сусідки (приватний сектор, всі права застережені, наше право затаритися теж). У тієї, що дала інтерв’ю про Федора репортерові нашої академії. Приводжу тільки ключові слова Еое про Федора й його філософію:
“Що для нас зараз важливе в історії Федора? Те, що він із шаленою силою вірив в істиність свого вчення. І структура світу йому дала можливість спробувати на собі силу тієї віри. Він своїми закликами зворушив небесну твердь, стихії почали слухатися його наказів, він затримував дощ і розкривав небеса по своїй волі. І це для нас велика настанова. Але повернемося до нашого Васі. Про що ж він там думав у своїй криниці? Після того, як він проникся повагою й захопленням перед своїм серцем, перед тими глибинами переживання краси маленького клаптика зоряного неба, він зробив відкриття, яке й словами не міг тоді виразити. Він зрозумів, що джерелом краси й щастя є саме його серце, що воно тією криницею, в яку потрібно спуститися, щоб і вдень бачити зоряне небо. Відтоді його знайомі й близькі почали спостерігати по ньому якісь дивні стани відсутності, короткотривалі, але виразні. Після такої хвилини задуми Вася виглядав щасливим і сильним. Всі одразу ж збагнули, що він закохався.”
(Як то було питаєте, а так. Я доїла ввечери козу, коза в мене є. А моя обора дверима на поле, де та криниця, шо в нас на три хаті копана.Дивлюсі я – йде. По-під ноги ніц не дависі, тіко зірки лічит, бо то якраз вечір і перші зірки сі з’явили. “Йой, - думаю, - на ніц вже Федір сі звів”. А він задер голову, під ніс мамрочи шось, тай шубовсь в криницю, бідачина. Кришку хтось не засунув. Я ни бігла, бо то ніц сі не зостане з хлопа, як так впаде, або сі втопит або сі поламає. Видоїлам козу і сусідів покликалам, жеби витянули, бо то би сі гет засмерділо. Такаво смерт мізерна. А я си подумала, же він так воду любив, то вода його й згубила, так і горівка чоловіка згубити потрафит.)
А Вася, шоновні мої друзі, в покорі серця, навчився левітувати. Так його й бачили востаннє, як відлітав усміхнений, махаючи всім на прощання.
Епілог
Фалесу здалося що він раптом прокинувся, але згадавши, як падав, зрозумів, що він на дні криниці. Перед ним блідо світилася чиясь постать.
- Ти хто?
- Вася, а ти шо, зваливсі?
- Шо ти тут робиш?
- Літати вчусі?
І справді постать зависала в повітрі, але й Фалес теж висів.
- А я шо, тоже?
- Ти нє, ти - вмер.
- А як же моя наука?
- Неправильна в тебе наука.
- А чо? – запитав Фалес, бо почував себе, яко мертвий, дуже невпевнено.
- Возгордився ти… саму воду пив, ніц горівки… Мудріст тра в покорі серця шукати…
Мало не плачучи, Федір запитав: - То всьо життя на смарку?
- Нє, найдутсі люди шо з твоєї науки тільки мудре витянут. І буде з неї вся українська фільозофія, як з джерела, пити.
- А вони не возгордятсі?
- Будут такі, шо возгордятсі. Але ми люди такі є. Але давай вилітати: весна, й води прибуває.
Ми поволі засинали, загорнуті в запах сіна. Стеля стодоли відчинялася над нами, показуючи зоряне небо. Дві білі постаті на ньому лагідно світилися й розмовляли про щось давньокитайською. Я розпізнав кільки цитат з учителя Менґа…
