Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2685
Творів: 50986
Рецензій: 95729

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 104, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.219.112.111')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Фантастика

Зірки для дівчини Робінзона. Частина 1

© Олексій Спейсер Кацай, 02-06-2005
-Ні, ну треба ж! - захихотів Геннадій, зручніше вмощуючись в старенькому кріслі, яке свого часу невідь звідки взялося на "виробничий" площі агентства. - Ось дають! Ти послухай, послухай, Степе!
Степан лише знизав плечима, намагаючись не звертати уваги на примхи начальства, хоча й воно явно заважало йому. Втім, заважай - не заважай, а він вже на сто відсотків був упевнений в тому, що нічого з їхньої задумки не вийде. Певною мірою, найближчим часом. Поки вже згадане начальство грошей на конструювання підсилювача не відшукає. Бо належної кількості саме цієї мерзенної субстанції на їхній фірмі, яка тільки-но розпочала зводитись на ноги, як раз і не вистачало.
-Так ось, Степе, - продовжував між тим Генка Партолога,  директор рекламного агентства "П'ятниця" і, за сумісництвом, колишній однокласник Степка Лодзинського, - так ось, дрімуча ти людина, послухай, що розумні люди пишуть. - І він підніс журнал з пістрявої обкладинкою до самих очей (окулярів Геннадій Пилипович ще зі школи не носив принципово): - Американське космічне відомство має уже чотирьох "прибульців з того світу", які повернулися на землю на космічних кораблях. Зрештою, вони і не могли повернутись інакше, бо покидали Землю саме на них. Однак... Перші троє пробули в космосі сорок сім років і виявилися першими й останніми космонавтами третього рейху, вірними підданцями Адольфа Гітлера. А четвертий пробув там двадцять вісім років на кораблі "Джеміні",  і його вважали загиблим, вся Америка оплакувала свого часу його смерть.
Партолога замовкнув, швидко бігаючи очима по рядках рештки замітки з бульварного журнальчика, який вже з місяць валявся в кутку кімнати - прибиральницю на "свою" територію Степан не пускав, - а потім недбало кинув його прямо на підлогу. Заклав руки за голову і потягнувся усім тілом.
-Ось дають! - повторив. - Загубили хлопців у небесах... Ну, нічого, ми їм ті небеса-то трохи та підсвітимо. Чи не так, Степане Юзефовичу?
-Не так! - сердито фуркнув Степан, підходячи до пульту, що стояв у кутку кімнати. Натиснув якусь кнопку і з металевих грат, біля яких він тільки-но вовтузився, хлюпнулися зеленкуваті струмені лазерного проміння. - Не так! - повторив, спостерігаючи за тим, як струмені розпадаються на мерехтливі пасма, які, у свою чергу, знову сплітаються разом, утворюючи прямо у повітрі зелений, калейдоскопічно живий, візерунок.
Підійшов до комп'ютера і пробіг пальцями по клавіатурі.. Візерунок на мить завмер, а потім, миттєво крутнувшись, вимальовувся у веселий бородатий писок дикуна з розчепіреною п'ятірнею, притиснутою до вуха - логотип їхнього рекламного агентства.
-Не так! - похмуро проказав Степан у третє, дивлячись на розвеселого лазерного П'ятницю. Геннадій мовчки спостерігав за ним, очікуючи роз'яснення.
Лодзинський повернувся до нього:
-Нічого ми не підсвітимо. Бо смалець є, а до смальцю немає. Бо в нас апаратура - звичайна "Мега-Сфера", а тут навіть "Стандарт Плюс", десятитисячник, не пройде. Ти, коли язиком патякаєш, спочатку б зі мною радився. Десь у салоні, навіть на арені, я логотипи клієнтів забезпечу, але так, щоб вночі, на небі, та так, щоб увесь Гременець бачив з прилеглими, так би мовити, кресами...
Степан замовк, згорьовано махнувши рукою. До міжнародного промислового ярмарку "Чумацький Віз-2005", який вже восьмий раз проводився у Гременці, залишалося менше тижня. Організатори заходу уклали договір з Партологою про те, що логотипи фірм-учасниць будуть висвітлюватись на нічному небі - тобто, на фоні галактичного Чумацького Шляху - за допомогою обладнання, яке розроблено в агентстві "П'ятниця". Лихо було в тому, що Генка, як завжди, переплутав технічні питання. Обладнання було. І було майже стандартним. Тобто, малопотужним. А ось комп'ютерну програму до нього студент останнього курсу Гременецького політехнічного університету Степан Лодзинський і дійсно розробив. Але різниця між програмою та енергетичним забезпеченням обладнання була така сама, як між Робінзоном і тим же П'ятницею.
-Кресами, кресами... - бурчав між тим Партолога. - Теж мені, пшек недороблений. Ти ж казав, що можеш!
-Казав. Але я про програму казав!.. Я ж думав, що зображення треба буде в павільйонах висвітлювати. А коли мені роз'яснили, врешті решт, що до чого, то я відразу доповів деяким грекам охохляченим, що без підсилювача аж нічого не вийде!..
Степан вже майже кричав. Бо невиконання договору для підприємства, яке вони з Генкою тільки-но розпочали розкручувати і дійсно могло потім гикатися дуже тривалий час.
-Слухай, - спробував заспокоїтись Генка, - ти закінчуй тут міжнаціональні конфлікти роздмухувати...
-Сам розпочав...
-Закінчуй, студент, -  не слухав його Партолога. - Ніякого тобі чиношанування. Ти ж у нас технічний директор, а не я. Ось і вирішуй, як його з ситуації вийти.
-Я не чарівник, а лише вчуся, - зітхнув Степан. - Мені ще диплом отримувати.
-От візьму та найму справжніх фахівців!
-Найми. В тебе, мабуть, грошей багато, щоб справжнім фахівцям платити. Та й... Та й будь-який підсилювач сюди не підійде. Треба, мабуть, щось нове вигадувати.
Геннадій роздратовано цокнув язиком:
-А як же "Промінь" працював? Пригадуєш?  
Степан почухав потилицю:
-Та трохи пам'ятаю. Ми ж тоді ще зовсім пацанами були. А потім, кажуть, винахід їхній після аварії на нафтопереробному загубився десь.
-Але "Промінь" на базі твого університету працював. Невже ж там нічого не знають, не роблять?
-Та щось таке роблять. Мені Доброхліб, викладач з кафедри екології розповідав, але...
І раптом хлопець осікся. Бо ж і дійсно розповідав йому Андрій Степанович про розробки в лабораторії лазерних досліджень. Та й в минулому році, казали, якісь випробування там проводилися. Сам Лодзинський не бачив, але ходили чутки, що зовсім непогано хмари над містом підсвічував прилад, сконструйований університетськими фахівцями. Казали ще й про якісь зображення на небі, немовбито там  кіно крутили. Але в це вже Степан зовсім не вірив, бо казав Андрій Степанович, що опісля цього ще декілька разів обладнання вмикали, але нічого такого більше не бачили. А потом воно зіпсувалося, чи що. І хлопець скосив очі на пістряву обкладинку бульварного чтива, що сиротливо лежала на підлозі.
А Партолога, що спостерігав за ним, задоволено крякнув:
-Отож! Є щось, є. Зайнявся би, Степе... Бо, сам розумієш, без промислового шпигунства нам аж ніяк не ноги не здійнятися. І, загалом, явище це дуже розповсюджене у сучасному світі...
-Теж мені, агент два нуля... - хмикнув Степ.
-Агент в нас - це ти, - вкрадливо мовив Генка. - Я агент рекламний. Оскільки в техніці твоїй все одне нічого не торопію.
-Гаразд, гаразд, - махнув рукою Степан і, підійшовши до пульту, вимкнув випромінювач. Лазерне обличчя П'ятниці, як здалося хлопцю, перед тим, як розтанути у повітрі, зневажливо скривилося. - Ти, на всяк випадок, ключі від офісу залиш мені на вихідні. Спробую щось помаракувати...
-Хлопці, я пішла? - в прочинених дверях з'явилося симпатичне личко Рити,  їхньої секретарки, редакторки, художниці та бухгалтера в одній особі. І ще дечого особисто для Степа у тій же самій особі. - Нічого вже не потрібно?
-Потрібно, - суворо набурмосився Геннадій Пилипович. - Я вам, Маргарито Максимівно, коли казав ще один комплект ключів зробити?
-Ой, Гено, зроблю. Після вихідних. З понеділка.
-Ось і добре. Тоді свій комплект віддай зараз Степові. Він у суботу й неділю працювати тут буде. Без відпочинку. І без преміальних.
-Ой, Гено, я хотіла завтра... Мені курсову потрібно... Може, ми зі Степаном Юзефовичем домовимось? Щоб водночас...
Степан Юзефович зберігав крижане мовчання.
-Ну й працівнички! Щоб ви без мене робили? - трохи метушливо кахикнув Генка.
І, хутко злазивши до кишені, з розвороту, з якоюсь незрозумілою злістю, кинув Степові зв'язку своїх ключів. Рита ж якось невпевнено посміхнулася до Степана, коли залізяччя блискавично майнуло в повітрі. Хлопець ледве вловив його. Але вловив. І, не посміхаючись, скривився у бік дівчини:
-Бачите, Маргарито Максимівно, який у нас директор фантаст. Навіть, казкар. Андерсен. Ганс Крістіан. Вигадує, що я без грошей працювати буду.
-Не фантаст, не казкар, а суворий реаліст, - кинув Партолога, підходячи до дверей. - Я б навіть сказав: фен жорсткого соцреалізму. Оскільки, якщо ти нічого не вигадаєш, то ми усі за спасибі в найближчий час працювати будемо. - І посунув дівчину в коридор: - Пішли, пішли, красуня. Так тому й бути, до дому підвезу...
Рита хотіла щось сказати, скоса зиркнувши на Степана, але той з байдужим виглядом вже відвертався від неї. Або ж робив байдужий вигляд?
Генка ледь помітно, але вже якось знічено, знизав плечима і посунув прямісінько на Риту, виставляючи таким чином дівчину в коридор разом з її ледь почервонілими очима. За хвилину їхніх кроків взагалі не стало чутно, а Степ з усіх сил намагався переконати себе в тому, що аж ніяк не прислухається до них. Особливо до більш легких, жіночих.
Ось так і ще одні вихідні пройдуть нудно та порожньо.
Хоча... Коли тут  нудитись! Працювати треба, працювати! Арбайтен. Бо й дійсно, якщо вони - тобто, він - не знайде виходу, то "П'ятницю" майже напевно прийдеться закривати. Адже в Гременці була сила-силенна усіляких рекламних агентств. І створюючи ще одне в цьому жорсткому й жорстокому конкурентному середовищі, вони сподівалися лише на технічні ідеї Степана щодо впровадження нових технологій у рекламному бізнесі та на розгалужені контакти балакуна Геннадія з його непересічним талантом щодо ведення різноманітних переговорів.
Саме тут друзям і стала в нагоді розумниця Рита Дейко, студентка ще одного гременецького вузу - Інституту нових технологій. Вона, до речі, не лише розумницею була.
Важко зітхнувши, Степан зиркнув на годинника й сіпнувся усім тілом. Ч-чорт! До семінару зовсім часу не залишається, а ще ж треба до бабці заскочити. Бо ж телефонувала. Просила. Не дивлячись на їхню сварку. Бо ж з краном на кухні в них щось не теєчки. А сварка... Останні три тижні стан перманентних сварок став стилем його особистого життя. З Ритки, до речі, розпочинаючи, став.
Піджавши губи, Степан швидко скрутив скловолоконний кабель, залишивши скануючи голівки бовтатися на алюмінієвій фермі. Все одне завтра з ними вовтузитись треба буде, а на семінар спізнюватись не можна. І так його участь у навчальному процесі стала нагадувати участь невідомої перемінної в математичній формулі. Недобре це. Для самої перемінної недобре. А ну як її вирахують, а вона й далі змінюватись буде?
Знову зиркнувши на годинник, Степ трохи подумав, сунув до кишені маленький ліхтарик і потягнувся до телефонного апарату, аби зв'язатись з бабунею Даною, але в останню мить схаменувся. Ні! Треба самому хоч на хвилинку забігти, бо і так стара ображається. Журнал з дурною статтею про космонавтів-робінзонів полетів убік від роздратованого удару ноги. Насмітили тут, блін!..
Бабця Данута, як і очікував Степан, ображено примружила очі, коли він пообіцяв їй налагодити кран завтра.
-Ти зовсім не вмієш планувати свого часу, Стeпане, - саме так, с наголосом на першому складі імені, промовила вона. - Невже ж не можна було зайти до мене на півгодини раніше? Адже останнім часом я тебе не дуже часто про щось прошу.
І то була істинна правда. Опісля сварки з Ритою через те, що та не знайшла часу, аби піти зі Степаном до "Кіно-Фортеці" на "Чужого проти Хижака" і, більше того, навіть не попередила про це... Гроші в неї, чи бачите, на мобілці скінчились...  Опісля сварки з бабунею Даною, яка встала на бік дівчини... Він, чи бачите, завжди швидить і зовсім не бажає іноді почекати, чим перетворює іншу людину на безвідмовний механізм... Опісля того, як Степан, грюкнувши дверима, вискочив з квартири, в якій він мешкав останні вісім років з бабцею Даною після загибелі його батьків - молодшого брата старої Данути з дружиною - в автокатастрофі... Виховує вона його, чи бачите, й досі!..
Коротше, опісля усіх цих подій Степан Лодзинський вирішив жити повнокровним самостійним життям, знявши за терпиму плату куток на самій бешкетуватій околиці Гременця. Природно, що баба Дана його вільного вибору не второпала. Але цього не показувала. Гонору в старої було не менше, ніж у Степана.  
-Зовсім не прошу, - повторила вона, дивлячись кудись убік. - І якби не ця клята сантехніка...
І раптом Степ зрозумів, що вона ось-ось заплаче. Як нещодавно й Рита, яку Генка випхав з приміщення майстерні.
-Бабунь, - спробував він ковтнути грудку у горлі, на мить втрачаючи свій незалежний вигляд, - баб Дано, я опісля семінару ще в пару місць забіжу, а потім, якщо нічого не трапиться, відразу до тебе... І кран полагоджу, і... І ночувати залишусь. Чого його вночі по місту бігати?
Сказав і сам зрозумів, що таки залишиться. І. мабуть, не лише на цю ніч. Бо досить вже. Он яка спина у бабуні крихка. Ще зламається, а його поряд не буде. Все ж таки сімдесят три роки...
Степан відчув якесь внутрішнє полегшення і обережно зазирнув в очі бабуні. Вони всміхали. Ледь-ледь і смутно-смутно.
-Ну, до чого ж мені, Степане, ота твоя біганина по життю біганину з "Гості з майбутнього" нагадує.
Степ нерозуміюче зиркнув на неї. Посмішка старої стала веселіша. Вона легенько звільнилась з його обіймів:
-Ти взагалі той фільм пам'ятаєш?
-Ну...
-Пам'ятаєш, як отой небіж конотопської тітки до Москви з майбутнього повернувся, а за ним пірати зоряні гналися?
-Ну...
-Там ще бабки на лавочці сиділи?
-Ну же...
-Не нукай, не запрягав. Бабки, внученьку, це взагалі істоти доволі мудрі. Там, у фільмі, одна так казала, що, мовляв, раніше думали, а потім бігли, а зараз молодь спочатку біжить, а потім вже думає... Точнісінько, як оце ти зараз.
-В нас життя зараз таке, що думати на бігу приходиться. Не те, що в декого, - ледь ображено пирхкнув Степан.
-Гаразд. Біги вже, - легенько штовхнула його стара до виходу з квартири, - торопунько. Але щоб з університету - додому! Бо й сусідів заллємо.
-Ага, - весело вигукнув Степан, збігаючи по східцях, - обов'язково!
-Що "обов'язково"? - почув вже викочуючись з під'їзду. - Сусідів заллємо обов'язково?
Засміявся і побіг до найближчої зупинки "маршрутки". І вже трясучись на її сидінні, знов подумав про бабу Дану. Чого це вона заміж не вийшла, одиначкою вік провікувала? То за братом покійним доглядала, то за ним, Степком, а сама... Адже вона нівроку була. І красива, і здоровенька. Сучасна до того ж. Вранці бігала аж до Сухого Каганця, купалась у ньому у будь-який сезон. Та й у Дніпрі... Форму тримала, але... Але лише нещодавно Степан зрозумів, що за усім цим відчувається у бабці Данути якийсь внутрішній надлам. Немовбито вона кожну хвилину чекає чогось, чекає... І ніяк не може дочекатися.
Уваги від онука вона не може дочекатись, вирішив Степан, вистрибуючи з "маршрутки". А увага, вона, у наші часи грошей вимагає. Ну, нічого ось ми із "Чумацьким Возом" вигадаємо що-небудь!.. Обов'язково вигадаємо. Грошей заро-о-обимо!.. А потім і для Ритухи щось таке відчебучимо, що ой! Відразу помиримось.
Усі ці ліричні думки дивним чином завели Степка, немов сталеву пружину, і він відкинув останні сумніви щодо термінового проведення шпигунської операції, про яку лише натякнув Генка. Не подобалося Лодзинському тривалий час розмірковувати: справу треба або відразу робити, але ніколи. І тому, вже пізно ввечері, заховавшись під останнім столом у порожній аудиторії і на всяк випадок вимкнувши мобільника, аби не зрадив той його випадковим викликом, відчував себе Степан Юзефович безстрашним бійцем невидимого фронту. Як там Генка мовив? Промислове шпигунство? Глупство! Промислова розвідка. Яка пришвидшує просування зматеріалізованих ідей на економічний ринок.
Втім, як там йде просування тих ідей, достеменно йому відомо не було, але коли Степан просував своє тіло по тьмяних  коридорах до дверей лабораторії лазерних досліджень, то відчувало себе це саме тіло доволі незатишно. Поверталися денні сумніви. Мо' таки була та ідея трохи недопрацьована? Так би мовити, дещо неконструктивна? Але... Але не повертати ж назад, коли ось вони - завітні двері. Зачинені, до речі, двері.
Але недаремно усі мешканці старого будинку на Гвардійській зверталися за допомогою у вирішенні побутових технічних проблем до Степка Лодзинського, онука Данути Тимофіївни, колишньої заступниці начальника Гременецького льотного коледжу. Втім, у ті сиві часи він ще назвався училищем. А те, скільки з тих часів Степан замінив гумових прокладок, перепаяв телевізорів та перебрав замків, одному Богові відомо було. Сам він цього не рахував. Одним замком більше, одним менше. Хоча б оцим...
Ледь рипнувши, двері до лабораторії прочинилися і Степ на мить завмер на порозі приміщення. Йому здалося, що десь вдалині, по гулких коридорах університету, залитих мертвотним бляклим світлом, пронісся чи то стишений зойк, чи то важко стримуваний видих. Навіть наче волосся на голові ворухнулось Чи то від протягу, чи то...
Пересмикнувши плечима, Лодзинський обережно причинив за собою двері та й закрив їх на замок зсередини. Краще як краще. Випростався і знову завмер. В приміщенні було тихо і пахло... Озоном чи що? А з Першотравневої, на якій розташувався цей учбовий корпус, зрідка доносився шум працюючих автомобільних двигунів і по стелі пробігали жовтуваті відлиски світла далеких фар. Наче якійсь неприродні повільні блискавки вгрузали у простір. А потім знову занурювали лабораторію у ще більшу темряву.
Раптом Степан відчув, що йому стає страшно. Увесь цей час, опісля закінчення семінару,  він тримав себе на нервовому куражі. Не дотримав таки. Рипнувши зубами і відчуваючи, як в нього важко закалатало серце - аж у горлі щось засовалося! - Степ дістав з кишені ліхтарик і знову завмер, не вмикаючи його і намагаючись привести пульс до нормального биття. Йому знову здалося, що простір гойднувся від доторку чиїхось стишених кроків. Він здригнувся, наче від холоду, і подумки вилаявся: теж мені, боєць невидимого фронту! Сморкач! А потім освітив цей самий, невидимий досі через темряву, фронт, рвучко увімкнувши свого ліхтарика.
Де й чого воно шукати, Степ здогадувався. Худосочні дроти, що тягнулись до лабораторного обладнання для недбайливих студентів, його не зацікавили. Він їх ще на першому курсі  бачив. Не звернув він уваги і на лазерний сканер, який втрапив у промінь ліхтарика. "Пін-Скан", - визначив на ходу. У них в "П'ятниці" теж такі самі є. Ферму з навішеними головками та парою випромінювачів дослідив більш уважно, але й це було зовсім не те. Набагато цікавішими були товстелезні, товщиною ледь не в руку, кабелі, що зникали за масивними металевими дверима. Масивними, але незачиненими. "І куди це інспектори з техніки безпеки дивляться?" - мимохіть здивувався Степан і це здивування видало в ньому майже готового для використання інженера. А потім він просунув голову у малесеньке приміщення, яке більш нагадувало ящик, поставлений руба.
В похмурому промінні не менш похмуро виблискувало звалене сюди причандалля. Ліхтарик здригнувся у руці Лодзинського: він міг би заприсягтися що тут був звалена знайома йому "Мега-Сфера". Така сама, на базі якої він намагався склепати лазерне шоу "П'ятниці". Ось, чортівня! Невже ж усе це вигадки про скажену міць університетського обладнання? Але ж кабелі... Такі для такої потужності потрібні, що - ой! А тут... Що, не воно це зовсім? Точно не воно!
Степан вже був зібрався висунути голову з цієї металевої скрині, коли скоріше не почув, а відчув, як хтось м'яко торкнув зачинені ним вхідні двері до лабораторії. Серце гупнуло й на мить зупинилось. Кого це несе?!? Не дай Боже, засічуть! Доводь потім, що ти не вкрасти, а позичити на пару днів щось тут хотів!
Рука хлопця якось за своєю власною ініціативою натиснула кнопку ліхтарика і слабенький похмурий промінь миттєво згас. Немов у болото чорне гулькнув. А сам Лодзинський, не наважуючись звільнити груди від судомно хапонутого ротом повітря, ковзнув слідом за ним в те ж саме чорнюще болото і нечутно причинив за собою дверцята металевої схованки.
Вчасно, до речі, причинив. Бо вже ясно було чутно, що інші двері, вхідні, хтось намагається відчинити. Тихо і зовсім не ключем. Точнісінько, як чверть години тому це робив сам Степан. У нього аж знову загупало. І не в області серця вже, а у скронях. Від нестачі повітря. Дихати він так поки що і не наважувався.
Біля входу до лабораторії щось зашурхотіло, наче ганчіркою по підлозі провели. А слідом почулися якісь дивні кроки: наче ноги пластилінові по гладенькому склу кудись протупотіли. Двійко їх там, чи що?
-Ну й де воно? - тихо спитав глухий, ледь сипкий голос.
Так тихо спитав, і так глухо, що здавалось, немовбито чується цей голос не з-за сталевих дверцят Степанового прихистку, а з якоїсь глибоченної могили. Виритої, до того ж, на іншій планеті.
Не дивлячись на таку неприродну віддаленість, його почули.
-Зараз відшукаємо. Роздивитись треба, - відповів другий голос, безбарвний і механічний. Такий механічний, що кожен звук у вимовлених словах здавався якимсь квадратним. Навіть вуха прямокутними кутами задряпало.
Зненацька Степан зрозумів, що це не акустика йому вухо дряпає, а дряпає його щось більш матеріальне. Бо в цій чорній тисняві вперся він ним у щось таке жорстке та й дійсно дряпуче. Не обертаючись і, взагалі, намагаючись робити найекономніші рухи, Степ обережно здійняв лівицю, намацав на полиці якусь коробку, зняв її та й притис до грудей. А потім зробив, врешті решт, глибокий вдих. Коробка навпомацки була металевою.
-Відшукаємо, відшукаємо, - по зміїному шурхотів тихий голос за дверима, - давно було потрібно відшукати. Давно. Як тільки взнали, що в минулому році аборигени гременецькі на потік втрапили...
-Так ми ж обладнання їхнє потім з ладу вивели. Коли взнали, що вони знову намагаються оте кіно побачити. На дуже тривалий час, до речі, вивели. Досі запускають, - перекантувався квадратний голос.
-...на потік втрапили, - не звертав на нього уваги зміїноголосий. - А тепер - аврал знову! До останнього тягнули... Це не воно?
-Ні. Те, як на дискотеці. Я їх пам'ятаю ще.
Настала нетривала пауза.
-А краще було б потік розсіяти. Ви ж у нас могутні дуже. То й розсіяли б, якщо така байда пішла, - і цей простонародний вираз настільки не пасував безживності механічного голосу, що Степан аж здригнувся. І мимохіть міцніше притиснув металеву коробку до грудей. Немов порятунку у ній шукав.
-Тебе не с-с-спитали, - просвистів сипкий. І додав: -  Хто ж знав, що у нас такі умільці з'являться. Ну, де підсилювач?
-Тут десь. Куди він з нашого бардаку подінеться!
За дверима почулося більш конкретне човгання по підлозі лабораторії. Щось глухо дзенькнуло.
-Одначе, шефе, - знов кантонув свій голос квадратний, - не згодний я. Про те, що той умілець учудив, ви ж взнали. Хоча й випадково, але... А потоки, вони ж, немов потяг, за розкладом сунуть. Чого чекали до останнього?
-За розкладом, за розкладом!.. А ви де були? За розкладом ліриди ще на початку вашого минулого століття майже зникли. А зараз зненацька знову... Ну, той маляр і скористався.
"Що це за "ліриди" ще такі?" - майнуло у Степана.
-Та й, взагалі, що ти про космос знаєш, черв'яче!!! - раптом аж до рипу підвищив свій голос сипкий. - Ну, куди ти поліз? Он у тій скрині подивись. Бачиш, які до неї дроти сунуть?
І дверцята сталевої схованки Степана раптово розчахнулись, хлюпнувши в його обличчя примарне синє проміння, що точилося невідь звідки.
Але не це холодне світло зледеніло тіло хлопця. Більше цьому сприяли дві постаті, що завмерли навпроти нього. Одна товста й приземкувата з пожмаканою краваткою набакир, що зникала під таким же пожмаканим і брудним комірцем. І друга - неприродно висока й неприродно худорлява, на яку, наче на вішалку був накинутий довгий, аж до підлоги, плащ з капшуком, який, в свою чергу, був накинутий на голову незнайомця І це не дивлячись на певну задуху, що стояла в приміщенні.
Обличчя худорлявого під капшуком роздивитися не вдавалося. Нібито й не було його там. Обличчя ж приземкуватого, вкрите, наче чорною згнилою стернею, неохайною щетиною, здавалося посмертною маскою, виліпленою з безживного гіпсу. Який, до того ж, був не білим, а синім. Чи то освітлення цьому сприяло?.. Загалом, дивна парочка, що нишпорила вночі по порожній лабораторії здавалася парочкою якихось моторошних істот, запрошених на зйомки фільму жахів. А, може, тут і дійсно тут щось знимають?..
Певною мірою, це було б найраціональнішим роз'ясненням того, що відбувалось. Ось зараз, коротко мигнувши, блакитне світло яскраво вибухне увімкнутими "юпітерами" і розлютований режисер гаркне у мікрофон: "Чому сторонні на майданчику?!?"
-Здрастуйте, - пискнув Степан, роняючи ліхтарик і міцніше притискаючи до грудей скринечку, яку він так і не випускав з рук.  Наче приросла вона до них.
Ліхтарик глухо дзенькнув об щось металеве.
-Ось. Воно. Здається, - висипав з горла паралелепіпеди звуків приземкуватий, зовсім не звертаючи уваги на Степа й випростовуючи свою коротеньку руку в напрямку скриньки.  
Високий, той взагалі не ворухнувся. Але Степанові здалося, що його тіло гострою стрілою пронизав невидимий погляд, кинутий з-під капшука. Температура наконечника стріли була нульовою. За Кельвіном нульовою.
-Поклади підс-с-силювач долі, - наче крізь вату почув Степ присвист високого. Але скам'яніле тіло відмовлялось підкорятись нажаханому мозку. Тому хлопець залишився нерухомим. Лише в блакитному світлі стало помітно, як чорними проваллями розпочали розширюватись його зіниці.
По плащу високого пройшла якась повільна хвиля, а капшук повернувся вбік приземкуватого, ніби збираючись щось наказати йому. І хоча не було сказано жодного слова, але той ворухнувся і якимись ривками розпочав наближати свої кінцівки з розкаряченими пальцями до грудей Степана. Запах озону раптом змінив запах... Овочесховища, чи що?.. Пальці дивним чином начебто видовжувались.
Довше... Ближче... Довше... Ближче... Ближче...
А Степ, вибалушивши очі, ніяк не міг знайти у собі сил навіть для того, аби роззявити рота в німому крику. Він до того напружив м'язи, що здавалося: доторкнись до нього необережно - і з них викрешеться іскра. Саме тому, коли раптом яскраво спалахнуло горішнє освітлення, хлопцю на мить здалося, що на ньому й дійсно обпалили тіло, аж до кістяка, оскаженілим вогневиськом. Усе. Одним злим спалахом.
-Що тут відбувається?! - почулося збоку вхідних дверей. З-за стулки розчахнутих дверцят металевої шафи Степові не було видно, хто це говорить, але голос був серйозним. Он як високого убік повело. - Ви хто такі? Стояти й ані руш!  
Але високий, не звертаючи уваги на всю серйозність попередження, вже впритул наблизився до приземкуватого, розчепірюючи руки й огортаючи його своїм плащем. А той і дійсно знерушився, розпочавши раптом нагадувати велику незграбну ляльку. Або мертв'яка.
-Стоя-а-ати-и! - заревло за дверцятами.
А високий, обхопивши приземкуватого, зненацька розпочав дивним чином зростати і раптом, спочатку повільно, а потім пришвидшуючи рух, засковзвався в іншій від ревища бік.
-Кому кажу!..
Постать у плащі, трохи здійнявшись у повітря - тепер Степанові стала чітко видна причина її раптового зростання, - ковзнула до, невидимого з шафи, вікна. Почувся брязкіт розбитого скла, а мимо юнака у тому ж напрямку майнув кремезний чолов'яга в чорному комбінезоні з великими білими літерами "охорона" на спині.
Лодзинський, врешті решт, трусонув головою - треба ж такому з переляку привидітись! - і набув здатності рухатись. Щоправда, лише ногами. Руки зі скринькою, притиснутою до грудей, так і лишились скоцюрбленими у той час, коли Степан вислизав зі свого прихистку і, кидаючи сторожкі погляди на спину охоронця, який, горлаючи, визирав у розбите вікно, перетинав приміщення лабораторії. А потім біг по пустельних коридорах та східцях і, сховавшись за рогом вестибуля учбового корпусу, чекав, поки розтривожена охорона не відчинить вхідні двері.
Скориставшись плутаниною, яка виникла у вестибулі по приїзду викликаного наряду міліції, Степан переляканою тінню майнув на вулицю і не спинявся, біжачи по газонах, подалі від ліхтарів, аж до самого "Шляхетного зібрання", ресторану, перебудованого з точки громадського харчування ще радянських часів з більш спокійною назвою "Відпочинок".
Тут він зупинився і спробував відсапатись. А заодно й викинути до дідьків собачих кляту скриньку, яку витягнув з лабораторії лазерн... Тепер навіть як її назвати, незрозуміло. "Лабораторії жахів", - сплюнув під ноги Степан, в останню мить спиняючи кидок. Жаль річ. Все ж таки, хоч якійсь, а трофей. Треба з нею розібратись. Вдома. Заспокоївшись. І спробувавши тверезо проаналізувати те, до якої ж халепи він втрапив.
Степ сторожко роззирнувся по боках. Нібито все спокійно. Біля "Зібрання", як завжди, нудьгує декілька таксі. Ось і добре. Хлопці сунув руку до кишені. Гроші, здається, є. Але, ну як, все ж таки, вони з третього поверху вистрибнули?! Чи вилетіли?.. Степан аж головою затрусив, згадуючи незрозумілі рухи дивної парочки.
Так, трусячи головою, він і бухнувся на сидіння білої "волги" з написом "Світ-Таксі" на борту. В салоні чомусь пахло овочесховищем. Як нещодавно в іншому місці.
-На Гвардійську, - видихнув Лодзинський, не повертаючи голови до водія. - Гвардійська вісімнадцять. Це той будинок, де бібліотека. - І, наче в старій комедії, додав: - Квартира сорок один.
А потім скам'янів, повернувшись, врешті решт, до шофера.
На Степана, ледь вишкірившись, дивилось запалими очиськами сизе обличчя приземкуватого з лабораторії.
-Гик! - гикнув хлопець, розтискуючи, нарешті, зсудомлені руки і роняючи остогидлу скриньку на підлогу салону. - Гик! - повторив, помічаючи боковим зором довгу тінь, яка виплила з-за рогу "Зібрання" і посунула в напрямку авто.
Третій раз гикати Степан не став. Він навалився усім корпусом на мляве тіло таксиста, дивуючись його холодності, яка проступала навіть крізь пожмаканий одяг, намацав ручку дверцят і випхав приземкуватого просто на темний асфальт. Той гепнувся на нього, наче лантух з картоплею.
А Степ вже не звертав на нього уваги, вмикаючи передачу і спрямовуючи машину, що хижо заревла своїм двигуном, прямісінько на худезну постать, яка кинулась їй навперейми. Останньої миті перед неминучим зіткненням - Степ навіть не спробував крутнути керма - постать майнула перед лобовим склом, наче  чорний птах, що рвучко здійнявся в повітря. А, може, й дійсно здійнялась? Певною мірою, ніякого удару чутно не було.
Втім, хлопцю не вистачало часу, щоб розмірковувати над новим феноменом: стараючись ні про що не думати, перетворившись на механічний додаток до оскаженілого двигуна, Степ гнав машину нічними вулицями Гременця, не звертаючи уваги ані на обурені спалахи світлофорів, ані на протестуючі зойки гальм зустрічних автомобілів. Далі... Далі... Далі... Далі від місця незрозумілих подій. Від клятого шпигунського невидимого фронту, щоб його!..
Здатність думати Степан відновив аж біля Палацу культури автозаводу, коли до Гвардійської залишалося хвилин п'ять їзди. Ч-чорт!.. Йому ж не можна до баби Дани їхати! Він же адресу таксисту назвав!.. Чи не таксисту?.. Але назвав. Машину угнав. Його, мабуть, вже вся міліція шукає. "Оце так влип!" - аж заскиглив Степан, вивертаючи керма і спрямовуючи авто на Київський проспект. Куди ж воно їхати? Куди?.. На квартиру? Але, може, вже спитали відповідні працівники в баби Дани про те, де він мешкає зараз. І їдуть туди.
Ще один поворот. Тепер вниз, згори, вбік Чепилівки, району, що прилягав до центральної частини місця, в якому розташувався офіс "П'ятниці". О! В офіс треба їхати! Там його вночі шукати не стануть. А звідти можна й до бабуні зателефонувати, взнати, що відбувається, заспокоїти її та попередити, щоб про роботу нікому - ні пари з вуст. Переховаємось поки що в офісі. А авто можна десь на тій же Чепилівці кинути. Хай шукають!
Саме так Степан і зробив. Повернувшись, щоправда, один раз через темний двір до кинутої машини, аби забрати, забуту на підлозі салону, металеву скриньку. Воно, звісно, повертатись - прикмета погана, але ж не пропадати добру.
"Добро" він поставив на великий стіл темної приймальні, в якій зазвичай знаходилась одна Рита. При згадці про дівчину у грудях щось ворухнулось, але прислухатися до цього ворушіння часу не було. Швидко перевіривши жалюзі на їхню щільну зачиненість, Степан увімкнув горішнє світло і воно відразу нагадало йому інше, синювате, бачене ним десь з півтори години тому.
Але занурюватись у ці згадки йому теж було ніколи. Сівши на Ритин стілець, Степан однією рукою увімкнув комп'ютер, а іншою зняв слухавку телефонного апарату.
Баба Дана відповіла майже миттєво. Сиділа вона біля телефону, чи що?
-Ти де? - аж якось вигукнула вона, лише почувши коротке Степове "алло". - Де ти? - повторила. - Обіцяв додому... Початок дванадцятої... А ти...
Було чутно, що бабуня хвилюється і наче... Не договорює наче чогось, чи що? І як за декілька секунд зрозумів Степан, саме так воно і було.
-Міліція приходила, - видихнула бабуні Данута у трубку. - Що це за крадіж машини такий?..
Хоча й Степ очікував чогось подібного, але швидкість, з якою працювали вітчизняні органи, його дещо вразила і йому знадобився певний час, аби зібратися з думками.
-Яка така машина? - спитав він, напружено спостерігаючи за тим, як на екрані монітору розпочинає відкриватися вікно Інтернету.
-Тобі краще знати. - Відчувалось, що баба Дана з усіх сил намагається втримати себе в руках. - Біла "волга" номер "тридцять дев'ять шістдесят п'ять ес ка", що належить автопідприємству "Світ-Таксі" і...
Було зрозуміло, що завантажив її кримінальний пошук добряче. На повну котушку завантажив. "Оперативно працюють", - похмуро подумав Степан, набираючи на клавіатурі адресу пошукової системи і спостерігаючи за тим, як на екрані дещо повільно завантажується головна сторінка пошуковика.
-І ти в це повірила? - перебив, врешті решт, бабцю Степ.
Голос в неї надірвався:
-Н.. не дуже... А... але... Що там у тебе трапилось?
-Та свідком я був, свідком... Бачив, як ту машину уганяли. Вони, менти тобто, дані мої записали і запропонували до відділку проїхати. А куди мені їхати? Куди? В мене робота термінова! Ось зараз в офісі сиджу, тобі надзвонюю, а вони...
-Ти їм краще подзвони! - майже зірвалась на крик баба Дана і раптом осіклась: - В офісі?.. А я їм адресу твоєї квартири на Пересипу дала. Вони туди поїхали...
-Ех, - зітхнув Степан, - для чого ж ти дала?.. А якби я й насправді машину угнав...
І механічно наклацав однією рукою на клавіатурі слово "ліриди". А потім натиснув "enter".
-Тому й дала, - строго відповіла бабуня, - що не вірю я в те, що ти щось негарне зробити можеш. Чи помиляюсь?
-Та ні...
Пошуковик повідомив, що згадок про "ліриди" в Інтернеті, хоч греблю гати. І всі якимось чином пов'язані з метеорними потоками. Потоками?!
-Коротше, юначе, - бився у вухах голос бабуні, - давай кидай все та їдь додому. Тут поговоримо...
І раптом Степан зрозумів, що баба Дана не лише стурбована, а й перелякана. Вкрай перелякана. І це було щось новеньке. Бо перелякати її по життю було важко. Вона ж колись на Байконурі працювала, перші ракети на орбіти виводила. Розповідала й про аварії, про які в пресі - ані пари з вуст. Про випадки усякі розповідала. Усього за своє життя побачила бабця Данута. Не перелякаєш її. А тут...
-Бабунь, - щільніше притиснув Степ слухавку до вуха, перебираючи курсором на екрані посилання на "ліриди" (на яке воно краще увійти?), - бабунь, що трапилось? Вони, менти, що погрожували тобі?
Настала пауза. Не скільки тривала, скільки грузька, неначе холодне нічне болото.
-Та ні... - врешті решт, кахикнула стара. - Ні. Хай би спробували... І не менти вони... Тьху ти! Ну, що то воно за сленг в тебе! Не менти вони, а міліціонери. І не міліціонери, а міліціонер. Один. Низенький такий, неохайний... Когось він мені нагадує... І чомусь при згадці про оте нагадування... - Баба Дана знову на секунду замовкла, немов грудку в горлі ковтнула. - Чомусь при цій згадці, Степанчику, дрижаки в мене по шкірі йдуть. Де ж я його бачила? - аж зойкнула бабуня і Степан раптом відчув, що згадані дрижаки поповзли по його шкірі.
-Він тобі потрібний? Потрібний він тобі? - зачастив у слухавку. Намагаючись не бабуню заспокоїти, себе. - Ти ось що... Закрийся й нікому не відчиняй. Я вранці буду. Ключі ж в мене є. А ти - нікому. І про офіс - нікому. І про роботу. Бо податкова...
-Яка така податкова!.. Яка робота! Ти що, не можеш до ранку почекати зі своєю роботою?! Так і не навчився чекати? Нічого тебе не вчить? Дівчину, Риту, он образив...
-Все. До ранку, - жорстко урвав бабцю Степан. - І сюди не телефонуй, я зайнятий буду.
І кинув слухавку на апарат.
"Ліриди... - висвічувалось на екрані. - Активність: 16-25 квітня... Максимум... Радіант... Дрейф радіанту... З приходом теплих весняних ночей на небі з'являються метеори, що летять з боку кордонів сузір'їв Ліри та Геркулеса... Пов'язують з кометою Тетчер... Складається враження, що цей метеорний потік незаслужено обділений увагою спостерігачів. Виною тому, мабуть, занадто велика норовистість Лірид... Останній метеорний шторм Лірид (більше 2000 метеорів на годину) спостерігався 21 квітня 1922 року в Україні... Найкраще спостерігати лежачи або у відкидному кріслі ногами на схід..."
Степан відкинувся на спинку Ритиного крісла і перевірив його на міцність, посовавшись на м'якому сидінні. Це ж треба! Лежачи!.. Ногами на схід!.. А потім перевів погляд на металеву скриньку, притаскану - вкрадену? - ним з лабораторії університету. Вона наче приросла до гладкої поверхні столу. Невеличка і в той же час якась... Масивна, чи що? Бо ж і дійсно, відчувалась у ній якась незбагненна міць.
Сторожко взявши її, Степ повертів її в руках. Скринька, як скринька. Не Пандори ж інвентар, а лабораторії лазерних досліджень. Ось і номер інвентарний на боці. Болти кріплення. Роз'єми он для під'єднання дротів. Стандартні, до речі, роз'єми.
За п'ять хвилин Лодзинський вже кректав у приміщенні своєї майстерні, викручуючи зі скриньки тугезний болт з поганою, мабуть, різьбою. А ще за чверть години він, відваливши щелепу, дивився на нутрощі розібраної скриньки, не звертаючи уваги на настирливі телефонні дзвінки, що лунали з приймальні.
Ну, сказав же бабці не телефонувати! І що то воно за людина. Ніколи мені, ніколи! Але... Степ почухав потилицю, ще пильніше розглядаючи детальки розібраного причандалля. Боже!.. Як же просто! Як же він сам раніше не додумався до такої схеми!. Ну, звісно... Звісно, якщо з'єднати оце так і так, а потім під'єднати оте, то... То потужність пучка випромінювання зросте на декілька порядків. За тієї ж самої потужності живлення.
Ну, голови! Ну, розумники! Ну, генії гременецькі! Чого ж вони такий винахід в себе тримають? Здається, тут вже усе до ума доведено. А може...
Лодзинський включив вимірювальне обладнання і розпочав перевіряти електронні схеми приладу. Телефонних дзвінків він вже взагалі не чув. Здається, що все в нормі. І тут в нормі, і тут. Хіба що ось тут щось не теєчки. Але прилади нічого не показують. Втім, це вже не на межі вимірювань, це - на межі інтуїції. Тобто, це ми зараз замінимо про всяк випадок.
В майстерні затишно запахло гарячою каніфоллю. Якби ще не дзвінки ці кляті! Ну бабця, ну дістала!.. Але... Але, може, спробувати підключити зараз оце залізяччя до їхнього обладнання? Подивитись, що воно вийде? Ні. Дроти не потягнуть. Поплавляться. Он які вони в лабораторії були!
Дроти, дроти... Малуватий в них поперечний перетин... Малуватий. Але... Але зараз я його збільшу. Паралельно декілька штук з'єднаю. А потім... Потім в приміщенні не можна вмикати. Місця не вистачить. Надворі?.. Там і досі якісь бевзі на гітарі дзенькають. Навіть крізь телефонні дзвінки її чутно. Ну, бабуня, дістала!
Ні, надворі не вийде... А, може... Точно! На даху. Двері будь-які ми в два рази відкриємо, а до електрики з ліфтової шахти під'єднаємось. Точно! На даху!..
І вже не звертаючи уваги ані на які телефони, гітари, притлумлені тривоги та жахи, Степан розпочав перетягувати дроти та обладнання на дах дев'ятиповерховки, на першому поверсі якої і був розташований їхній офіс. На щастя, було вже дуже пізно, зовсім темно і якщо обережно завантажуватися до ліфта, а потім видиратись нагору, намагаючись до зелених кіл в очах стримувати важке дихання, то, в принципі, усе має відбуватися спокійно і штатно.
Спокійно й пройшло. Телефонні дзвінки, врешті решт, вгамувались. Гітара, наостанку дзвінко огризнувшись на чийсь роздратований голос, теж стихла. Потроху згасали вікна в будинках, а небо все більше й більше рясніло зорями. Наче вимкнена електрична енергія квартир наддніпрянського міста перетікала до далеких світил, аби наступного вечора із зиском для нього повернутися навзадки, замикаючи, таким чином, одвічний процес взаємопроникнення вікон та небес.
І коли вже в будинку навпроти залишалася лише пара-двійка затято увімкнених вікон, коли небо зчорнило до того, що здавалося виваленим до самого себе, коли заснув навіть вітер, який до цього здавався рівним подихом невидимого Дніпра, а сам Дніпро непомітно перетік у Чумацький Шлях, що простягнувся на мільярди світлових років над нічним Гременцем, саме тоді у Степана було все готове  для випробування лазерного шоу. Вірніше, для спроби випробування. І готове, скажімо, майже все. Бо коли Степ розпочав робити останні з'єднання у світлі ліхтаря, підключеного до під'їздної проводки, то виявилося, що йому не вистачає ще одного клемника.
Чортихнувшись, Степан поліз до горішнього люку, боковим зором побачивши, як чорний небозвід вогнянисто дряпонула падаюча зірка. Загадати бажання він не встиг. І за декілька хвилин, стоячи перед нещільно причиненими дверми офісу, хлопець пожалкував про це. Бо він достеменно пам'ятав, що перед останнім рейдом на дах "П'ятниця" була замкнена ним на обидва оберти ключа.
Обережно торкнувши двері, Степ ширше відчинив їх і сторожко просунув голову у шпарину. В приймальні горіло світло, яке він вимкнув перед своїм уходом. Звідкілясь збоку чулося тихе шарудіння. Степан розпочав потроху прослизати всередину приміщення, водночас повільно обертаючи голову на непевний звук. І в останню мить ледве встиг ухилитись від товстелезного предмету, що неминуче мав обрушитись на його потилицю. Можливо, цьому вдалому ухилянню посприяв тонкий, на межі переходу до ультразвукової області, виск, що передував мовчазному небезпечному рухові.
В будь-якому разі Степан не лише встиг вийти з-під удару, а й перехопити тонку руку з довгими й синіми, певного вампірячого вигляду,  нігтями-кігтями, що намагалися дряпонути його. Сам же засіб нападу в цей час зі зміїним шерехом майнув повз скроні і глухо впав на підлогу, незадоволено шурхочучи розкритими сторінками. То був англо-російський словник радянського ще видання і вагою не менше трьох кілограмів.
-Степ! - вражено вигукнула істота, якій належали вампірячі нігті. - Ой, вибач, я не хотіла!..
-Дурепа! - буркнув Степан, випускаючи руку і піднімаючи з підлоги грубезний том словника. - Якого ти тут ночами швендяєш? Дома нема чого робити?
-А ось і є, - відповіла Рита, морщачись і розтираючи п'ясток, занадто сильно стиснутий Лодзинським. - Є, але дехто заважає мені зайнятися нагальними домашніми справами.  
-Я тобі вже пару тижнів не заважаю. Займайся, чим хочеш.
-Займайся, - зневажливо пирхнула Рита, спостерігаючи за тим, як Степан обережно ставить на полицю важкого словника. - А ти чим так займаєшся, що все місто на вуха поставив?
Степ насторожився.
-З чого це ти взяла? - повернувся до дівчини.
-З чого, з чого, - передражнила та його, - а з того. Ти колись бабцю свою до могили загониш. Чого слухавку не брав, як вона до офісу телефонувала? Чого мобілку вимкнув? Чи старій сьогодні твоїх витівок з ментурою не вистачило? Що воно взагалі в тебе трапилось?..
-Що, що, - у свою чергу передражнив дівчину Степан, - а ось що...
І раптом, несподівано навіть для себе самого, розповів Риті про всі події, що відбулися у вечірньому зачиненому університеті. А також біля нього. Не приховуючи навіть свого переляку від видовища того, як дивна парочка вистрибнула - наче вилетіла - у вікно, а худий у плащі таким же чином уйшов від лобового зіткнення з автомобілем. Взагалі від удару уйшов.
-Ось так, - закінчив він. - Дивно все це. Я разом зі злодюгами тими, здається, за тією самою, що й вони, річчю полював. Але я швидкіший був. Бо вона, річ ця, в мене... У нас, - поправився він, - у "П'ятниці" опинилась.  
-У нас... В "П'ятниці"... Швидкіший, - з якоюсь гіркотою вимовила Рита. - Ох, ця вже "швидкість"! До ранку почекати не можна було? Бабу Дану заспокоїти, що, тями не вистачило? Чи швидкості?
-Бабу, бабу, - по-дитячому шморгнув носом Степан. - Воно, звісно, і ніколи, і... І не можна поки що мені до неї. Слухай, - стрельнув він раптом очима на Риту, - а ти звідки... Про бабуню?..
-Дійшло нарешті, - якось навіть ледь презирливо кинула Рита. - Вона, як до тебе, до офісу, не прорвалась, то до мене зателефонувала. Хвилюється вона дуже. Тим більше, що...
Рита зненацька замовкла, наче не наважуючись продовжити фразу. Степан нетерпляче тупцював на місці. Врешті решт, опісля тривалої паузи, дівчина наважилась:
-Тим більше, що... Що згадала вона, де мента отого бачила, що до вас приходив.
-Ну!..
-Вона його... Дурість, звісно, і містика якась, але...
-Ну!
-Вона його... Бабуня Данута сказала, що може заприсягтися в тому, що це... Що це...
-Ну!!!
-Каже, що це - мер колишній наш. Який під час аварії на нафтопереробному загинув. Паламаренко. Олег Сидорович. Каже, що відразу не признала його, бо той завжди охайний та причепурений був, а цей...
Степан виразно покрутив пальцем біля скроні. Рита знизала плечима.
-Та воно звісно. Але налякана бабуня твоя дуже. І ментом тим, і тим, що з тобою трапилось... Коли ти не відповів, попрохала мене на офіс з'їздити. Хвилюється за тебе. Ти хоча б... Якщо тобі на мене наплювати, то ти хоча б її...
І Рита раптово схлипнула. Цього ще не вистачало! Бо й без того серце Степове краяла якась незрозуміла тривога. Може й дійсно, послати все під три чорти та додому піти? А вранці - до міліції. Роз'яснити ситуацію. Він же не для себе, він же для справи. Бо "Чумацький Віз" все місто дивитись буде, та й з-за кордону гості запрошені. Не можна ж місто підводити... Але... Але, якщо все причандалля назад до офісу стягувати, то як раз ранок і настане. А кидати все на даху не годиться.
-Ти це припини, - намагаючись виглядати по-чоловічому строгим, промовив Степан. - Я знаю, що роблю. Зараз я додому зателефоную, а потім ми з тобою одну річ зробимо. Я, здається, владнав таки справу з негараздами нашими лазерними. Хочеш?
Рита швидко-швидко затрусила головою і, не дивлячись на свою стурбованість, якось радісно поглянула на хлопця.
-Степе, ти вибач мені... Ну, за те... За те, що ми з тобою до "Кіно-Фортеці" не пішли...
-Та дурне то! - махнув рукою Степан, простуючи до телефону і відчуваючи, як його тіло наповнюється якоюсь незрозумілою легкістю. Помирились, здається?.. Помирились!
І цієї легкості вистачило йому аж на цілу хвилину життя, довгу, як і сьогоднішній наворочений вечір. Але з кожною прожитою секундою ця космічна невагомість кудись випаровувалась, залишаючи за собою, наповнене важкою ртутною тривогою, тіло. Телефонні гудки провалювались в пронизливу порожнечу. Слухавку ніхто не брав.


Продовження

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.5835599899292 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …