Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51622
Рецензій: 96045

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 10388, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.227.13.119')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Пригодницька проза

Секрет однієї сімї

© Olvia, 03-07-2008
Сімнадцяте століття.
На березі моря.
 - Папа, розкажи щось мені про свої пригоди.
          - Що ж тобі розказати?
 - Ну, не знаю... Що-небудь. Ти мені ніколи нічого про себе не розказував.
 - Краще з мамою поговори.
 - З мамою? Ні, вона зараз пішла на базар.
 - Невже тобі так хочеться почути про мене?
 - Так. Я хочу!
 - Ну, .... я навіть не знаю що тобі розказати ...
 - У тебе було нудне життя?
 - Та ні... -  батько замовчав, глянув на море, що розкинулась майже біля його дому, -  просто навіть не знаю, що тобі можна розказати...
 - Як це?
 - Он, подивись на хвилі.
Вода була такою гладенькою, як дзеркало, жодна хвилька не пробігала по її поверхні.
 - Так ти мені розкажеш щось?
 - Гаразд... ну, приміром це. Одного разу я теж так сидів біля моря, е..., тобто, на кораблі. Мені було тоді шістнадцять років. Я працював тоді юнгою...
 - Ти мені це вже розказував.
 - Так?
 - І не один раз. Набридло. Краще розкажи, що це в тебе за шрам на обличчі, звідки він узявся такий великий і... оцей, другий, поменше.
 - Та то я коли працював м’ясником, то порізався випадково. Ну, знаєш, як ото ножі висять всілякі в тих приміщеннях на гвіздках. Вже стемніло, а я згадав, що забув там одну річ і вирішив піти туди. Масляної лампи я не знайшов, і мені довелось в темноті шукати ту річ. Я перечепився через щось і почав падати. А так як стояв обличчям до стіни з ножами, то налетів обличчям прямо туди.
 - Правда?
 - Так. Я весь був у крові, вона фонтаном виливалась з мого обличчя, але вже не міг нічого зробити, тільки пробрався до виходу. А там в хаті перев’язав свою рану. Після того я вирішив, що бути м’ясником це не для мене.
 - Правда?
Підстаркуватий на вигляд батько подивився в очі свого десятилітнього сина і покивав головою. Хлопчик майже з іронією усміхнувся, а потім каже:
 - А дядько Марк казав що ти в молодості був великим забіякою та можливо і порушником закону. Що тебе так почастували тоді інші забіяки.
 - Та ні, що ти кажеш! ... е... який Марк тобі таке сказав?
 - Та той, що в найближчому магазині працює.
 - Той?  - сказав батько, притишеним голосом. Хлопчик кивнув головою, дивлячись блискучими очами у вічі сина,- Та то він вигадав. Чого це ти віриш усіляким пройдисвітам. Він нічого не може знати.
 - Він ще говорив, що ти не любиш про це згадувати.
 - Та він навіть не знає, що говоре. Це йому рік назад на голову пляшка з ромом впала, що він заховав в магазині на верхній поличці від своїх друзів. З того часу він постійно п’яний ходить, йому все що завгодно може примаритись.
Хлопчик замовчав, перевів свій погляд з батька на землю, ніби замислився про щось важливе. Батько посидів ще пів хвилини, коли впевнився в тому що син більше не буде задавати ніяких дурних запитань, встав, швидким кроком зайшов в дім.
Невдовзі прийшла мати.
Хлопчик, що вже намагався зробити зі знайдених позавчора на березі дощок саме після сильної бурі, щось схоже чи на човен чи на пліт так як дошки в деяких місцях були міцно збиті через що не бажали приймати потрібну форму.
 - Мама!, -  зрадів він, підбігши до матері, разом з тим із цікавістю розглядаючи очами її вузол.
 - Ну, чим ти займався, поки мене не було вдома?
 - Та батько мені розказав, що він в молодості працював м’ясником.
 - М’ясником?!
 - І він поранився обличчям об ножі, коли шукав одну річ.
Мати косо усміхнулась.
 - Що це ти робиш? -  запитала вона, коли уважніше подивилась на скріплені синочком дошки мотузкою.
 - Пліт. Тільки у мене майже нічого не виходе.
 - Де ти взяв ці дошки?
 - На березі знайшов, позавчора. Там ще ганчірка одна була порвана, я її теж висушив.
Мати майже з прискіпливим виразом оглянула дошки, не торкаючи їх руками. Потім, не вимовивши ані слова, зайшла в хату.
В кімнату падало світло з невеликого вікна. З одного боку стояв дубовий стіл з кількома стільцями, з іншого були двері що вели в іншу кімнату домівки і шафа з посудом та продуктами. Окрім цього в кімнаті стояв біля стіни ще один стіл, поменше. На стінах було кілька поличок з різними приправами а також іншим кухонним причандаллям. Поставивши вузол на стіл, жінка виглянула на двір.
 - Куди батько пішов?! -  озвалась вона до хлопця.
 - Та він в хаті.
 - Невже знову сидить біля своєї скрині, -  буркнула вона і поспішно зайшла знову в хату, залишивши двері відчиненими.
Батько і справді сидів біля своєї скрині, розглядаючи деякі речі. Він поквапливо озирнувся, механічно прикривши свій скарб руками, коли жінка відчиняла двері їхньої спальні. Вона зайшла в кімнату, прикривши за собою двері. Чоловік поклав руки на коліна, опустивши голову. Дружина склала руки на грудях і з таким виразом подивилася на чоловіка, наче хотіла йому з докором сказати: „ти знову перебираєш свої цяцьки?”, проте замість цього мовчала.
 - Знаєш, що твій син знайшов на березі?
 - Що? -  нарешті повернув до неї голову чоловік.
 - Ех, мені здається що то уламки корабля.
 - Здається, хе ... ну то й що?
 - А нічого. Ніхто не говорив про те, що недалеко розбився корабель.
 - Ну і що? Не говорили, то ще скажуть.
 - Не скажуть.
 - Чому?
 - Тому. Після бурі минуло уже цілих два дня, і всі досі мовчать. А особливо ти повинен був про це знати.
 - З чого ти взяла?
 - Гадаєш, я не знаю, що ти чи не кожен день ходиш в порт.
 - Так я до своїх друзів ходжу. Чого ти причепилась?!
 - Тому. Мені здається що то „Веселий товариш” розбився.
 - Теж мені, розумниця. Та ти хіба знаєш, який то хороший корабель? Його ніяка буря не здолає. Крім цього, звідки ти це можеш знати, жінко?
 - Я бачила ті тріски, які постягав синочок. Там є частина того надпису.
 - І що? Ти в своєму розумі, жінко? Частина надпису... по частині не судять.
 - Там таке саме забарвлення і форма букв.
 - Хе,...
 - Ось пішли, глянеш.
Він встав, подибав слідом за дружиною все ж дещо зацікавлений в тому що дружина йому повідомила. Вона швидкою ходою відчинила двері, майже не налетівши на свого синочка.
 - Що ти тут робиш? – запитала вона.
 - Та я хотів...  - почав тягнути слова хлопчик.
 - Ладно,-   махнула рукою жінка.
Пара пішла своєю ходою до виходу з дому. Хлопчик мимоволі заглянув в батьківську кімнату. Скриня, що завжди була зачиненою на ключ, тепер стояла з відкинутою кришкою. Цікавість оволоділа хлопцем. Він не роздумуючи зайшов в спальню.
Що ж він там побачив! Зі скрині виблискувала холодним металом шаблюка із простою залізною ручкою. Біля неї лежали піхви, а під ними стирчали два кинджали: один більший, другий менший, а також ще пістоль. На дні було накладено ще багато всілякого іншого барахла, серед якого виділялася складена одежа. Та хлопцю було не до того. Він із задоволенням і захопленням взяв в руки шаблю, помахав нею, поражаючи уявних ворогів. Потім поклав її на батьків стілець, потягнувся до пістоля. О, це був справжнісінький пістоль, із заліза викуваний, а не з дерева витесаний. Тім, а саме так звали хлопчика, жодного разу зблизька не бачив таких речей, тим паче не тримав їх в руках. Він почав оглядати пістолет. В нього ручка була прикрашена узором з простого заліза. Надивившись досхочу, Тім поклав його назад в скриню. Тут увагу хлопчика привернуло щось жовте в кутку скрині, що м’яко виблискувало. Він потягнувся туди і... мало не ойкнув від болі. Шаблюка, яку він поклав на стілець, порізала йому ногу. Тім нарешті впав з небес додолу, він подумав що батько може швидко сюди повернутись, і стерши з шаблі кров власною сорочкою, поклав зброю назад, захлопнувши кришку скрині. Після чого більш-менш заспокоївся і вибіг з кімнати.
Мати вивела батька надвір, тицьнула рукою на скріплені синочком дошки зі словом:
 - Бачиш?
 - Ну?  - спитав він, не зводячи очей зі своєї дружини, при цьому жодного разу не глянувши на знайдені уламки.
 - Ну ти бачиш оце?-   вже мало не тицьнула жінка пальцем на намальовані на дошках гарні великі букви.
 - Бачу, -  відповів він безпечним голосом з дурнуватим відтінком, глянувши на літери, хоч побачене в душі його схвилювало.
 - Це ж уламки „Веселого товариша”!
 - З чого ти взяла?
 - Невже назва Веселого товариша на борту була написана не такими самими літерами?
 - Люба, -  покачав головою чоловік, -  такими самими буквами могли написати назву і на іншому кораблі. Заспокойся.
 - Так?! А чому тоді порядок цих літер швидше за все складе Веселий товариш, а не іншу назву? Чому? До тог...
 - І ти, жінко, судиш лише по кільком буквам? З них можна скласти і слово весняний, чи товар, повар. Схаменися! До того ж судно „Веселий товариш” зроблене з найміцнішого дерева, воно перенесло багато інших штормів, набагато страшніших за минулий, побувало у багатьох кривавих битвах. Його і спалити намагалися, проте це судно неймовірної міцності. Його ні вогонь ні залізо не візьме. Та і чого-б це Веселому товаришу підпливати до цього берега, а?
Жінка стояла, склавши руки на грудях, та дивилася у вічі свого чоловіка, мовчала. Він почесав рукою на потилиці, після чого зайшов в дім. Майже на зустріч йому вийшов кульгаючи Тім з перев’язаною ногою.
 - О, а це що таке? -  зупинив його батько.
 - Та я ножем порізався.
Сказавши ці слова, хлопчик захотів майнути на двір, та батько його зупинив.
 - І як це сталося?
 - Та, ну, як ти мені розказував що в темноті шукав одну річ і поранив собі обличчя ножами, так і я шукав дещо в погребі та поранився.
 - Хе, ... гаразд. Іди вже.
Хлопчик вийшов на двір, де йому повний допит влаштувала мати. Тім хвилювався про те, аби батько не довідався, що він лазив в його скриню, адже батько йому взагалі наказав не заходити в ту кімнату.
Все-ж про витівку хлопчика батько так і не довідався. Бо він подумав що, виходячи з кімнати, сам закрив скриню, так, як це повинно було бути. Він сів на стілець, зажурено оглядаючи закриту скриню. Просидівши так невідомо скільки часу, він піднявся з стільця, одягнув на себе чистий одяг, та швидко спустився вниз, на кухню.
 - Куди це ти зібрався? -  запитала його невдоволено дружина.
 - Та, мені потрібно піти до міста. Е-е... забрати туфлі.
 - Так ніби в понеділок тобі сказали прийти?
 - Ні.
 - Ну, то тоді чому мені не сказав, щоб я їх забрала по дорозі з базару?
 - Ти ж мене знаєш... забув!
Жінка нічого не відповіла, лише з невдоволеним виразом обличчя повернулась до своєї справи.
Чоловік з впевненістю пішов по дорозі, яка вела в сторону чоботаря, проте невдовзі повернув в бік пристані. Сонце хоч і палило голову, чоловіку не було жарко. Дерева відкидали вже короткі тіні, коли показалися високі старі стіни міста. А на морі стало можливим розгледіти щогли зі спущеними вітрилами. Такий пейзаж додав чоловіку бадьорості.
Опинившись на пристані, він нашорошив вуха, аби почути про що тут говорять. Проте майже ніякої балакучої компанії йому не довелось тут зустріти. Всі сиділи десь в затінку, сонно кліпаючи очима, а якщо хто і ходив, то лише з цікавістю роздивлявся навколо. Тоді чоловік пішов до одного з своїх найкращих друзяк, а саме Боба Блідого. Він колись працював на кораблях штурманом, а тепер осів на березі в якості доглядача за пристанню.
Чоловік застав Боба в його кімнаті-будці, де він сидів коли на морі не було вітру, а отже ніхто не міг ні причалити, ні відчалити.
 - О, Томе! Заходь, я тебе щось давно не бачив. Сідай. Як ти там живеш, а? Б’єш свою жінку, чи ні?
 - Та ні. Коли б це я підняв на неї руку?
 - Е-е, якщо хочеш, щоб вона тебе любила і поважала як хазяїна, то без цього не обійтися.
 - Перестань.
 - Ось, у мене є невеличка пляшечка, -  і Боб вийняв з дерев’яного ящика, який стояв під столом, двохлітрову пляшку п’янкого напою.  Розказуй, чого прийшов?
 - Просто так, поговорити про всілякі новини.
 - О, щось сталось про що я ще не знаю?  Боб налив по чарочці.
 - Та, мені це точно не відомо... проте чи ти чув чи ні що недалеко від нашого берега розбився якийсь корабель під час нічного шторму.
 - Хм. Якщо ти говориш про Русалку, то в нього лише щогла зламалась, а так...
 - Ясно. А то я гадав, що може щось недобре сталося.
 - Ой, та коли це тебе хвилювало?
 - Майже з сьогоднішнього ранку.
 - Розказуй, -  посунувся ближче до свого друга Боб.
 - Синок сьогодні знайшов десь на березі дошки -  уламки корабля.
 - Хм,...  Боб нібито задумався, обперши голову рукою.
 - І прийнявся з них,  продовжував Том, -  робити собі пліт. Коли я глянув на ті дошки, то побачив що то шматки тієї частини борта, на якій написана назва корабля. З того точно не зрозуміло, як саме називається корабель, та справа не в тому. Мені здалось, що то, вірогідніше за все, розбився корабель на якому мав плавати мій старий добрий товариш. Не бачив я його давно, так ото, може, він хотів зі мною побачитись, розказати про якісь новини, але таке нехороше з ним сталося. Проте моя дружина каже, що то міг бути і інший корабель, бо такими самими буквами могли написати і на іншому кораблі назву, хто його там знає.
 - Вперше чую. Ну, втім, якщо справді розбився якийсь вітрильник, то ми невдовзі обов’язково про те дізнаємось. Друзки від корабля могло занести далеченько, тому моряки ще могли і не дійти до нашого міста. Приходь через два дні. Гадаю, тоді ми точно взнаємо що сталося з твоїм товаришем.
 - Через два дні?
 - Втім, ти не сказав мені, як називається той корабель? Я думаю, що можуть дійти новини і про зовсім інший корабель, а тобі це буде не потрібним.
 - Та, взагалі я і не пам’ятаю, яка назва в того корабля. Щось не пригадується... чи то Весела Вдова, чи то що... проте якщо почуєш про моряка Антонія за прізвиськом Беркут, то знай точно, що то мій знайомий моряк.
 - Теж мені, розпитувати всіх моряків чи не чули вони про Антонія чи там Беркута якогось, можуть і не сказати нічого або подумати що його правосуддя шукає і набрехати що то якийсь зовсім інший моряк, аніж твій товариш. Ось якби ти пам’ятав, як називається судно, тоді було-б набагато краще.
 - Ну не пам’ятаю я, втім щось крутиться на язику, але зараз не можу згадати. Може, завтра згадаю, якщо буду добре думати.
 Завтра? Ну, приходь завтра коли так хочеш. Проте я швидше за все буду зайнятий. Тому тобі доведеться мене шукати.
 - Невже справді так?
 - Так, а що ти думав? Робота як не як.
 - Та який ти хороший роботяга,-   з явно підробленим захопленням відповів Бобу Том, від чого співбесідник усміхнувся.
Вони ще довго балакали про щось своє, втім домовились, що завтра в південь зустрінуться в кав’ярні Морська Ластівка.
Не дивлячись на те, що в Тіма була поранена нога, він не зміг всидіти на одному місці наступного дня, в неділю, хоч вранці не пішов до проповіді, мотивуючи це тим, що не зможе туди дійти. Коли батьки дружно пішли з двору до храму, він майже одразу пішов, кульгаючи, бродити по берегу. Зі своїми друзями побігати по вулиці він не міг, адже не те що не зміг-би за ними встигнути, а просто тому що їх повели до церкви.
Шкандибаючи вранці вздовж мокрого берега, він підкидав ногами в воду водорості, які тут лежали ще з часу коли море викинуло на берег друзки корабля. Втім це йому швидко набридло, та й нога щось почала від того дещо нити. І він сів на пісок, вдивляючись в небесну блакить. Сьогодні море вже не було таким тихим, як вчора. Воно плескалось об берег невеликими хвильками. Разом з цим небо обіцяло жаркий день. Щоправда, коли живеш біля моря, то тобі ніякий день не може здаватися жарким, можна в любий час поплескатися в холодній воді, хіба якщо ти не зайнятий роботою або десь не в церкві, приміром. Дивлячись на чайок, що літали понад водою, шукаючи собі їжу, Тім згадав про свою вудку. Щоправда то була не зовсім його вудка, проте часто рибачив саме він, а не батько. Тут недалеко є невелика скеля, де чудово можна влаштуватися з вудкою, або навіть поплавати між кам’яними брилами що стирчать з води. Там ще є невелика підводна печера яка щоправда повністю залита водою постійно, навіть під час відпливів. Навряд чи хтось-би зміг допливти до її кінця перш ніж спустив-би свій дух. Було, що він разом із своїми друзями намагався розвідати, що ж знаходиться в тій печері. Тоді було весело, щоправда вони так і не змогли вгамувати свою цікавість. Згадуючи про той оазис, Тімові захотілось туди пошкандибати і тепер, тим більш що оазис знаходився не так далеко від батькового дому. Нудитися, сидячи на кам’яній гірці біля води, набагато цікавіше, аніж вдома на лавці. Тім повернеться до того часу, коли прийдуть батьки, а якщо і не повернеться то скаже правду, що йому майже одразу стало краще після того як батьки пішли, і він вирішив деякий час посидіти на каменях біля морської печери.
Таким чином набравшись рішучості, хлопчик без сумніву в тому що його ранена нога витримає, пошкандибав до свого райського куточку. Коли він минув останній бугор, що закривав собою оазис, то побачив що в його сторону йде навіть здалеку чудна на вигляд компанія дорослих. Тімові не доводилося ще жодного разу бачити подібних чудаків, і він від здивування зупинився, чекаючи коли ті підійдуть ближче.
Між іншим та компанія і собі дещо здивувалася, побачивши що недалеко якийсь хлопчик стоїть, наче хоче з ними завести дружні ляси. Самий старший з таки довгенькою бородою, обвішаний жовтими блискучими цяцьками, мовив до своїх друзів.
 - До нас гроші самі в руки йдуть,-   усміхнувся.
Інші теж засміялися.
 - Не розумію, яка користь з того хлопчика? -  відповів старшому, очевидно, найдурніший з компанії.
 - Мовчи, -  відповів на те самий старший.
 - Викрадати його сенсу немає. Батьки у нього не настільки багаті, -  твердив своє дурник, по прізвиську Дурник.
Тім, як ті підійшли ближче, вгледів що ті дивні створіння більше схожі на розбійників, аніж на диваків. У кожного з них на поясі висіло по шаблі, а з іншого боку по пістолю, і вони мило всміхалися. Тепер Тімові стало зрозуміло, що через його довірливість, а вірніше неосвіченість, адже ні він, ні його батьки не ходили на страту піратів, тепер доведеться потрапити в лапи до розбійників. Хлопчик налякався, і може й втік-би, якби не його порізана нога.
Коли батьки прийшли додому, то не змогли знайти сина. І до сусідів ходили, і до знайомих зверталися, все одно Тіма ніде не було, ніхто його не бачив. Мати, коли повернулася додому, то опустилась на стілець, вона вже не знала де шукати хлопчика. Батькові було ще гірше, бо він припускав що малого могли забрати його колишні товариші з „Веселого товариша”, проте мовчав про свої здогадки. Він собі твердо вирішив, що він обов’язково обійде весь берег, коли не побачить ніяких доказів про те що в цих місцях можуть ходити пірати з розбитого корабля і якщо з Боба не вдасться витрусити новини про піратів, то швидше за все  пірати синочку не загрожують. Хоч ще годину тому він-би з задоволенням почув-би про появу в цьому місці піратів з „Веселого товариша”.
Залишивши жінку вдома одну, Том направився виконувати свій задум. Вона теж хотіла піти з ним, проте Том через це мало не закрив її в домівці. В дорогу вона кинула йому:
 - Гляди і ти не пропади безвісти.
Довго Том ходив по березі моря, питаючи всіх зустрічних, чи не бачили вони Тіма або піратів. Всі давали лише одну відповідь, що не бачили. Ніяких інших доказів, таких як друзки корабля чи якісь загублені речі, які могло винести не берег море, Том не знайшов. Наближався полудень, потрібно було поспішати до міста в кав’ярню Морська Ластівка.
Коли Том тільки ступив на поріг кав’ярні, Боб вже доїдав свій обід: гречану кашу із сосискою.
 - Де це ти шлявся? -  з нотою образи звернувся до Тома Боб, коли товариш підсів до його столика.
 - Мій син вранці пропав.
 - О! Це що за новини?
 Так ми з жінкою пішли молитися, а Тім залишився вдома, бо поранив ногу і не міг нікуди піти. Коли ми повернулися, Тіма як язиком злизало. Тепер я хвилююся, може, з ним сталася яка біда.
 - Ну чого ти такий переляканий? Що, не знаєш, які хлопчаки бувають в дванадцять років хитрі? Не хвилюйся, він до сутінків повернеться, він же в тебе ще ніколи так не зникав?
 - Ні, ...
 - От бачиш, отже до сутінків повернеться. Ото може збрехав, що ходити не може, і побіг до друзів. Загулявся.
 - Йому лише дев’ять років, а не дванадцять.
 - Ну тоді краще! Може, він уже вдома а ти його шукаєш Бог знає де,  Боб похлопав Тома по плечу.
 - Якби-то.
 - Ну, я вже піду. Робота чекає.
 - Стій! Ми ж домовилися поговорити про кораблі!
 - Ну, це твої проблеми. Ти, -  Боб тикнув пальцем на співбесідника, -  повинен був прийти раніше, -  вимовивши ці слова, він рішуче направився до виходу.
Том схопив Боба за шиворіт і усадив однією рукою назад на стілець, не дивлячись на те, що Боб у два з половиною рази важчий за Тома.
 - Невже тобі так важко сказати, чи не чув ти про корабель, який міг розбитися під час шторму?
 - Не чув, бо одразу сказав-би тобі. А тепер відпусти, дикуне, мені вже час іти.
 - Справді нічогісінько не чув?
 - Справді! Та чого ти причепився?!
 - І про піратський корабель не чув?
 - Ну,... ти ж про це не питав, -  Боб благальним поглядом подивився на Тома.
 - Розказуй, це для мене справді дуже важливо.
 - Це чутки, але я-б не радив вірити подібним історіям.
 - Ну?
 - Казали, що нібито десь недалеко розбився піратський корабель, але в місті піратів не бачили.
 - Тобто, ти не в курсі про піратів?
 - Та я з ними не спілкуюся, цього ще бракувало! Вони бандити, а я з бандитами справ мати не бажаю.
Том спокійно опустився на свій стілець, даючи змогу Бобу піти по своїм справам, та Боб вже сам не бажав іти. Він деякий час зацікавлено дивився на свого співбесідника, що похнюплено сидів, втупившись у стіл. Коли Боб врешті насмілився знову заговорити до товариша:
 - У тебе якісь проблеми з піратами?
 - Нема ніяких.
 - Чому ти такий сумний? Може, я тобі зможу чимось допомогти, якщо ти мені все розкажеш?
 - Тобі? Ти ж на все місто розкаркаєш? Ти хороший товариш, якщо обіцяєш свою допомогу.
 - Чесне слово, нікому не скажу.
 - Я гадаю, що то пірати викрали мого сина.
Боб у відповідь мало не засміявся.
 - Ото в тебе така таємниця? Та не сміши! По-перше, нащо піратам дев’ятирічний хлопчик? По-друге, наскільки мені відомо, ти з піратами ніяких справ не маєш і поки я тебе знаю, не мав.
Том хотів відповісти, що Боб мало що знає, тому не може так заперечувати його здогадки, але запнувся не першому слові, адже тоді, швидше за все, доведеться Бобу все розказати.
 - Краще випий чарочку, щоб тебе поминули дурні вигадки і йди додому до дружини. Хай вона тобі зготує хорошу вечерю, щоб ти набив собі черево і одразу заснув-би. А потім, коли прокинешся, чесне слово, забудеш про свою вигадку і більше не згадуватимеш. А то, гляди, і син твій повернеться, поки спати будеш, чи може він вже вдома і дружина твоя дає йому прочухана. Йди, ось тобі моя порада.
Том послухався Боба, налив собі чарку. Після чого друзі розійшлися.
Та Тім додому не повернувся. І навіть тоді, коли Том прокинувся після ситного обіду, хлопчика теж не було вдома.
Тим часом пірати впевнено продовжували свою справу, затягнувши Тіма далеко від його дому. Колись тут була пожежа, яка спалила багато дерев і домівок. Після чого люди вирішили побудувати свої житла ближче до моря. Тут залишилися лише стіни від домівок і почорнілі стовбури дерев, з яких уже давно вітер здув попіл. Кращого місця для того щоб заховати полонених пірати не могли знайти. В найбільш уцілілому помешканні, яке вибрали пірати, часто дули сильні протяги, особливо під час вітру. Дверей не було, їх заміняла на пів прогнила дошка. З підлоги в деяких місцях вибивався зелений кущик трави, а в стелі були такі великі діри, що крізь них можна було побачити небо. Якщо піде дощ, то навряд чи можливо заховатися від нього під таким дахом.
Тім рідко коли бував у цих місцях, тому його охопив ще більший жах від того що саме сюди його притягли пірати. Що вони хотіли з ним зробити, Тім не здогадувався. Коли ще пірати тягли хлопчика сюди, вони постійно давали малому запотиличника, щоб йшов швидше, закриваючи йому рот рукою аби не верещав. Тім з полегшення сів на долівку, яка підлогою перестала бути ще десять років назад. Частина піратів уставилась на нього, наче перший раз в житті побачили таку диковинку: людську дитину. Інша група вийшла на вулицю, зникнувши з очей. Таким чином під пошматованим дахом залишилося шестеро цікавих піратів, в тому числі і старий капітан.
 - То що ми з ним будемо робити? -  запитав Дурник.
 - Потім дізнаєшся, -  грубим голосом відповів на те самий старіший, капітан, -  тобі нічого не можна розказувати! Краще йди звідси разом з тими піратами і знайди нам гроші, щоб прокормити цього малого і інших полонених, яких ми ще викрадемо... Негайно!
Той мовчки нехотячи поплівся до виходу, кинувши останній погляд на викрадений експонат людського музею -  Тіма.
 - І ще одне! -  озвав його капітан, -  краще не показуйся на людях у піратському вбранні про всяк випадок. Стягни собі якусь звичайну одежу.
Дурник мовчки покинув приміщення. Пірати продовжили далі дивитися на полоненого.
 - Білл, а в тебе ж нібито повинна бути дитина,-   хтось із них шепотом промовив до іншого пірата. Той у відповідь щось буркнув, що Тім не розчув.
 - Як тебе звуть?, -  усміхнувся капітан, дивлячись у вічі до Тіма.
 - Не твоя справа! -  відповів на те хлопчик.
 - А цей хлопчисько з перцем. Гаразд, коли-небудь ми з тебе все одно все витягнемо.
Після цього капітан відвернувся від полоненого, щоб піти по іншим справам, та швидко знову повернувся до хлопчака глянувши на частину своєї команди яка все ще розглядала малого. Вони вже сміливіше торкалися до хлопчика, наче перед ними стояла дивна скульптура.
 - Що ви робите?!, - окликнув їх капітан.
Пірати невдоволено зиркнули на нього.
 - Не чіпайте хлопця за вуха, воно вам потрібно? Ну прямо як малі діти... Ото ще почне воно верещати, буде нам тоді корабель!
Після цих слів капітан одразу ж вийшов. Пара інших піратів також покинула полоненого, таким чином на варті залишилося лише двоє чоловіків. Хлопчик присів, скулився, опустивши голову до грудей, та так і сидів, сопучи. Він знав, що кричати марно, його все одно ніхто не почує, а якщо і почує, то тому чоловіку доведеться одразу після того лягти в землю на вічний спокій. Пірати що залишилися на сторожі згодом і собі повсідалися на долівку, обперши свої спини об стіну. Тім незчувся, як невдовзі заснув.
Вже сонце поволі наближалося до горизонту, все набуло жовто-оранжевого відтінку, а тіні стали довгими і ще холоднішими, аніж вранці. Гурт піратів які покинули це місце, ще досі не повернувся. Тім прокинувся.
Двоє піратів почали хвилюватися, час від часу виглядаючи своїх друзів.
 - Де вони забарилися? Кривавий казав, що він повернеться до вечора.
 - Та казав...
 - Ех,... мені це не подобається.
Співбесідник дістав зі свого вузла трохи шинки з цибулею і шматком хліба. Другий пірат побачив це і в нього мало не потекла слинка. Співбесідник потихеньку почав уплітати вечерю.
 - Краще було-б дочекатися наших... - , сказав на те другий пірат, але все таки дістав з вузлика і свою вечерю.  - Вони, може, принесуть кращу закуску, аніж ця цибуля.
Тім такими очами дивився на своїх сторожів, що люба інша людина не витримала-б такого погляду і змилосердилася-б. Але не пірати. Коли вони більш-менш наситили свій голод, який з’явився в них ще в обід, то змогли відірвати на деякий час свої очі від останнього шматочка шинки. Тім, побачивши що вони час від часу поглядають на нього, насмілився просити:
 - Я їсти хочу.
Ті у відповідь лише усміхнулися.
 - Я їсти хочу.
 - На, їж! -  сказав до нього один з піратів, наче справді згодився поділитися їжею.
Тільки-но Тім дотягнувся до шинки, як пірат вдарив хлопчика по руці зі словами:
 - Їж землю або свої ноги, а не мою шинку.
Тім образився, але не заплакав.
Пірати, що ходили на промисел, повернулися аж тоді, коли вже повністю стемніло перевдягнені в одежу звичайних людей. Вони привели з собою ще трьох полонених приблизно такого-ж віку, як і Тім. Зв’язавши дітей, вони сіли гуртом вечеряти, запаливши лише одну тьмяну свічку. Може, якби вони не могли сплутати голову сусіда з тарілкою в темноті, то вечеряли-б у цілковитій темноті.
Лише наступного дня пірати дали Тіму і іншим полоненим трохи каші і води, аби ті завчасно не померли з голоду, а самі пішли на полювання, залишивши на сторожі біля дітей двох інших піратів.
Маленькі полонені нудилися, сидячи на звогченій за ніч долівці. Серед них була одна дівчинка, яка мало не трусилася зі страху, не дивлячись на те, що її її брат заспокоював. Тільки-но діти хотіли завести між собою розмову, як один з піратів починав кричати на них, щоб тихо сиділи. Полонені могли лише мовчки переглядатися, або щось тихо шепнути одне одному, коли пірати відверталися а відверталися вони не часто.
Минуло кілька днів, проте попри всі зусилля батька і матері, маленький Тім не знаходився. Не було також жодних вістей про піратів, чи, може, Боб просто не хотів ще більше тривожити свого товариша, невідомо. Тим часом Боб теж захвилювався, і ці звістки про зникнення багатьох інших дітей... В поселенні почало наростати занепокоєння.
Тим часом у полонених дітей з кожним днем все більше наростало бажали втекти, але вони не мали змоги цього зробити. Пірати їх добре стерегли. Їжі дітям ніколи не вистачало. Було, що дехто з них починав тихо плакати. Сльози лише вгамовували душевний біль. Цього було достатньо, аби триматися далі.
Полонені не дивлячись на свій малий вік чудово розуміли, що пірати хочуть лише отримати гроші. Через це багато хто відмовлявся повідомляти хто їхні батьки і де вони живуть, сподіваючись, що пірати відпустять їх на волю. Це бандитам не сподобалося. Вони не знали як можна що-небудь випитати, не доводячи полонених до тілесних страждань. Тим більш, що крики малечі може почути випадковий прихожий. А втім невдовзі полонені самі підказали їм такий спосіб. Малюки перестали їсти, вимагаючи щоб їх відпустили додому. Бандити швидко зметикували, що малеча довгого голоду не витримає.
Так і сталося. Невдовзі всі діти почали пошепки і зі слізьми на очах вмовляти бандитів дати їм хоча-б ложку води. Скориставшись цим, пірати протягували дітям їжу якщо вони відповідали на запитання.
Невдовзі прийшла черга Тіма.
 - Живемо ми на березі моря, там то,-   почав говорити Тім, з жадністю дивлячись на їжу, яку тримав у руках пірат.-   Мого батька звуть Том Кравець, а матір Сара Кравець.
Пірат протягнув Тіму їжу та воду. Інший пірат, який зовсім не подобався Тімові своїм старим пошрамованим виглядом і матюками на кожному кроці, підійшов до Тіма:
 - Чекай, хлопче. Ти, падла, кажеш що твої батьки Том і Сара. Хто вони?
 - Воно вам треба?
 - Якщо засунеш свій язик в зад, будеш підстрелений.
 - Вони звичайні люди,  - відповів йому хлопчик, жуючи їжу,  - батько працює писарем, а мати вдома сидить.
 - Це добре.
Пірат відійшов від Тіма, шепнувши щось на вухо капітану, потім знову повернувся до хлопчика:
 - Свинюко, ким були твої батьки до тебе?
Тім озирнувся, наче хотів побачити що порадять йому товариші по біді: говорити про це пірату, чи ні. Та вони дивилися лише в свою тарілку.
 - Батько... він був м’ясником.
 - А до цього?
 - Юнгою.
Пірат підвів очі вверх, про щось роздумуючи.
На цьому допит скінчився. Таким чином пірати дізналися, що серед полонених немає дітей з далеких сіл а також дітей яких-небудь відомих людей, які можуть бути небезпечними для піратів.
Скоро вони найняли чоловіка, щоб той пішов розказав людям умови, на яких пірати згодяться повернути всіх дітей.
Той ходив та майже кожному зустрічному розказував або якщо йому траплялося скупчення людей, то просто кричав:
 - Люди добрі! Послухайте мене! Пірати забрали ваших дітей і згодні повернути їх, якщо ви дасте їм корабель. А інакше вони їх вб’ють. Будьте жалісливими, подаруйте їм той проклятий вітрильник, аби вони лише залишили дітей. Корабель повинен відійти у їхнє розпорядження вже завтра вдень.
Ця звістка швидко поширилася між людьми. Робити людям було нічого, вони пожалілися меру. Та той лише влаштував невелику облаву, щоб виявити місце знаходження піратів і полонених. Люди тим часом на всякий випадок складали гроші.
Облаві не вдалося знайти піратів. Ті дуже добре замаскувалися під звичайних людей і навіть робили вигляд, наче вони допомагають солдатам у пошуках. В солдат навіть не виникло щодо них ніяких підозр. Фальшиві помічники  перевдягнені пірати змогли запевнити солдат що в покинутих домівках немає ніякого сенсу шукати піратів і полонених, адже насправді пірати не такі великі дурні, щоб ховати дітей у всіх на виду. І що особливо найкращим місцем для схованки дітей може бути лише жилий дім. Солдати не були настільки дурними, вони радісно погодилися з помічниками, що нібито раніше вже додумалися до такого. Проте вони не поминули порискати в лісі.
Ввечері посланець солдат оповістив, що вони нічого не змогли знайти. А тим часом мер загрібав собі в кишеню майно нещасних людей, даючи їм порівняно невеликий кредит. Мер був задоволений цій звістці. Пошуки вночі припинилися.

Том із Сарою сиділи після вечері за столом. Надворі на чорному небі вже горіли зорі. Стіл освітлювала тьмяним жовтим світлом олійна лампа. Все інше наче поринуло в пітьму. Тишу порушувало шуміння моря та шепотіння молитви. Так, Том і Сара яро молилися, сподіваючись, що Діва Марія зжалиться над ними.
Почувся стукіт у двері. Подружжя сполохнулося. На той час вночі усі нормальні люди сиділи вдома. Цей стукіт міг означати лише одне: десь сталася біда. Подружжя підняло голови, глянувши на двері, і закам’яніло. Стукіт, ще голосніший, знову перервав тишу. Жінка переляканим поглядом зирнула на чоловіка, наче шукала в його очах захисту. Він встав із-за столу, відчинив двері. З двору в дім заглядало дві пари цікавих очей, що належали неохайно вдягнутим чоловікам. Том не пам’ятав цих людей. Сара так піднялася з місця, наче відчувала що саме сталося і чому. Тут в кімнату забігло щось низьке і обійняло чоловіка. Він глянув вниз. Звідти на нього дивився веселий Тім:
 - Батьку!
Том знову підвів очі на незнайомих:
 - Заходьте.
Чоловіки зайшли. Аж тепер Том розгледів у прихожих щось знайоме.
 - Френку, невже це ти?!  невдовзі мовив Том до одного з гостей. Той у відповідь кивнув. -  Чому ж досі ви мовчали?
 - Хотіли тобі зробити сюрприз, -  відповів Френк.
 - А мене узнав? -  хрипким голосом спитав другий, з глибокими зморшками на обличчі.
Том пильно вглядався в лице.
 - Кривавий Пітер? -  якось невпевнено вимовив він.
Співбесідник кивнув головою.
 - Але... люди казали, нібито тебе повісили в ?Лондоні?. Тебе взагалі не впізнати в такому одязі.
 - Те все брехня. Маркіз збрехав, бо дуже злий на мене. Мені вдалося втекти з його в’язниці. Він повісив іншого старого пірата, аби люди гадали, що він такий крутий, що може згноїти якого завгодно славетного пірата. Ми є і завжди будемо, ніхто не зможе нас всіх перебити!
На деякий час запанувала така тиша, що було чути шум хвиль. Сара стояла напружено осторонь, гладячи сина по голові. Хлопчик підняв голову, подивився матері в очі, після чого мовив:
 - Мамо, я такий голодний.
 - Ах, так, синку, -  відповіла йому мати, виринувши зі своїх думок.
Жінка повернулася до печі.
Том з двома піратами сіли за стіл. Тімові стало дивно, чому батько пригощає цих двох негідників. Та він невдовзі про все дізнався.

2007 – 2008 р.




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Є що згадати, нема що дітям розказати...

© Янголя, 06-07-2008

цікаво

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олексій Тимошенко, 03-07-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.060259103775024 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати