Літньої ночі, коли зорі усі, які мали упасти, вже впали, повільно, наче сновида, розбиваючи стіни з повітря, містом проїжджає потяг, старий сірий потяг, на вагонах якого не написаного звідки й куди, не написано навіть навіщо він їде незваним гостем з чужої уяви чи снів, які потім не пам’ятає ніхто. Темним сліпим хробаком він робить в просторі міста тунелі, які одразу ж потрібно прикрити новими бинтами тиші. В ньому, напевно, ні не напевно, в ньому таки їдуть люди, куди й звідки, навіщо, ще хтось не придумав, просто їх хтось наснив. Запнуті в хустки бабусі з важким клітчастими сумками, від яких приторно пахне молоком і розквашеними попрілими полуницями, чоловіки з сумними очима й чорними потрісканими руками, завжди напідпитку, діти, просто діти, напевно з батьками, діти , котрі завжди хочуть спати на верхніх полицях, і провідники, запрограмовані на одні й ті ж дії, до яких самі ввели коди на дозвіл лайки, провідники, які з другої до п’ятої ночі вдосконалюють ці коди. Люди, яких тягне за собою цей потяг, вхопивши за руку так міцно-міцно, люди які другою, вільною рукою, хапаються за одвірки часу, і залишають на них скривавленими обламаними нігтями зарубки. Потяг залишає по собі забинтоване повітря, запах полину і присмак електричного розряду, інколи залишає на одвірках ночі міста вирізані складним ножиком слова «тут був», чи «тут бу», чи «тут», чи просто подряпину. Які потім комусь доводиться зчитувати під холодним світлом місяця.
- Переступаючи колючі роси секунд ти завжди щось проминаєш, дорога твоя лише проминання і ціль твоя також проминання. І колись, спіткнувшись чи не спіткнувшись, зупинившись, зависнувши чи примруживши очі, усвідомиш, що й сам ти є отим проминання, від-якого-по-якому-до-якого ідеш.
- Відпустити твою руку – це не дозволити тобі проминути, а дозволити тобі залишитись позаду мене чи опинитися попереду когось, або ж взагалі не знати, де ти опинишся. Відпустити твою руку – це дозволити тобі загубиться від мене.
- Крізь тебе, крізь мене, крізь нас течуть секунди, краплини води протікають по їхніх руслах, і небо вливається і виливається з наших синьо-зелених очей, ніщо не лишається в нас, самі ми є отим проминання, тому ми не можем минути.
– Відпустити твою руку, це дозволити тобі проминути для мене. Бо я не можу минути, я вмію сплітати нитки. Сховавшись від пустки, втікаючи в завтра від пастки нічної, в собі відчуваю мільйони чужих голосів, відомих і не відомих майстрів, відомих і невідомих блукальців, відомих і невідомих, зраджених і незраджених коханих й коханок, і всі острови самотності, які ведуть крізь пастку ночі.
– Відпусти мою руку, я хочу для тебе минути, я хочу дві жмені вагонного сну, а одна з них у твоїм полоні ниток і безглуздих пошуках сенсу того, що сенсу не має.
- Я викидатиму нитки з вікон вагону доти, доки в одному із міст не знайду їх початок, тоді я зав’яжу вузлик і скажу – «Любий, земля виявляється кругла, і ми вже прибули додому», скажу провідниці – «це наша кінцева зупинка» - і виведу тебе звідси, міцно тримаючи за руку.
- Всі твої нитки вже давно проминули, і ми проминули для них, і навіть оця, що її ти тримаєш в руках, насправді минає. Відпусти мою руку, скоро провідниця принесе чай, холодний чай. І потім я знову засну і спатиму доти, доки місяць не вдарить мене електричним розрядом, і знову я питиму чай, холодний чай із запахом скурених у тамборі цигарок.
- Спи, мій любий, уві сні я триматиму тебе за руку, щоб ти не минув, бо ми варті більшого за проминання, я й далі плестиму нитки, збираючи краплі із твого чола, вплітаючи їх у шлях до кінцевої зупинки.
Саме в ту мить, коли потяг вже рушив, але ще не зник із очей, прибиральники на станції хутко скидають із себе сірі, заляпані ніччю плащі, і сірими, непомітним в темряві руками беруться за свою марудну справу – змітають сміття - викинуті із вікон вагонів недопалки, листи у бутилках, на яких написано «Карпатська джерельна», дрібні дитячі іграшки, кинуті випадково чи навмисне посмішки, стирають із вікон відбитки очей, зафарбовують свіжою фарбою написи, змотують тонесенькі нитки, які наче павутиння бабиного літа літають пероном, і кажуть – «Знову вона закидала ними всю станцію».
