Жило собі якось на світі Серце. Жило собі й горя не знало. Бідним допомагало, холодних обігрівало, голодним їсти подавало. Та якось одного разу постукало в його двері гарне, чудове та ніжне Почуття. Серце впустило його у свій дім. Почуття враз заполонило кожен куточок Серденькового дому. Воно солодко співало ліричні пісні, говорило найкращі слова, гладило Серцю руки, зігріваючи теплим подихом пальці. Серце від цього просто тануло. Вони вдвох довго сиділи вечорами біля вогню, який тепер постійно палав у домі Серця. Підтримували цей вогонь обоє.
Але згодом Почуття почало кудись зникти. Серце як тільки могло підтримувало вогник, який тепер горів все слабше і слабше. І от одного разу, коли Почуття повернулось і заснуло змучене з дороги, Серце замкнуло двері а ключ заховало. Вранці Почуття прокинулось і нічого не помітивши почало знову грітись біля вогню та підкидати туди дрова. Все стало як і раніше. Серце тепер було спокійне. Воно думало, що Почуття вже нікуди від нього не піде і завжди вони будуть разом. Їм же так хороше!
Та Почуття заспокоїлось не на довго. Однієї ночі воно прокинулось і почало одягатись. Потім підійшло до дверей. Та вони були замкнені. Почуття довго шукало ключ щоб відчинити а не знайшовши його, пішло у далекий куточок домівки і пробивши там дірку тихенько втекло.
Зранку Серце довго дивувалось куди ж поділося Почуття, коли двері відчинити неможливо. Але знайшовши дірку все зрозуміло. Як же воно ридало, побивалося та обливалось кров’ю. А через проломлену дірку у дім залітав холодний злий вітер та з свистом гуляв по усіх закутках.
Серце перестало їсти, пити, стало сухим та черствим. Тепер воно вже не подавало їжу голодним та воду спраглим, не обігірівало теплом холодних, не допомагало бідним. Воно зачинилось у своїй хатинці і вирішило більше ніколи нікого не впускати. Зчасом на ньому виросли великі довгі гострі колючки. Так воно намагалось не підпускати до себе нікого.
Почуття так і не повернулось.
І от однієї ночі у двері Серця знову хтось постукав.
- Хто там? - Запитало Серце. – Я нікому не відчиняю. Йдіть геть! Мені нікого не потрібно!
- Впусти мене. Я знову розпалю вогонь у твоєму домі.
- Нехочу я більше вогню. Я вже звикло жити в холоді. Я заледеніло. Я більше нікому не відчиню. Як тебе звати?
- Добре. Тоді я буду жити біля твого порогу. Називай мене Ніхто.
- Живи коли хочеш. Я називатиму тебе Ніхто.
І Ніхто залашилось. Воно поселилось на порозі дому Серця. Спочатку воно співало ніжних пісень кожної ночі. Через деякий час вони вже довго розмовляли але лише через двері. Серце ніяк не наважувалось впустити Ніхто до себе.
Одного ранку Серце прокинулось з дивною легкістю та радістю. Воно знову захотіло жити, робити добро, слухати пташиний спів та зігрітись біля вогню. Але вже не з Почуттям. Воно думало про Ніхто. Того дня Серце відчинило двері, які так довго були замкнені, і впустило серце у дім. Вони вдвох розпалили велике багаття. Разом відламали усі колючки на домі. Та десь у глибині Серце хвилювалось. Воно боялось що Ніхто зробить так же як і Почуття колись. І якось втече від нього. Серце вирішило все розповісти. Ніхто слухало уважно. А потім сказало:
- Не бійся. Я ніколи від тебе не піду. Лише не зачиняй дверей. Я залишаюсь з тобою з своєї волі.
- Добре. Я не зачинятиму. Ходім, я покажу тобі дірку, що проломило Почуття.
Серце підійшло до кутка в якому була дірка. Та як же воно здивувалось коли її там не побачило! Дірка затягнулась. Її не було.
Все полікувало й затягнуло нове почуття.
Ніхто звали Кохання... воно назавжди поселилось у домі Серця.
