Ви думаєте легко бути володарем половини королівства? Я переміг змія, я цілував жабу і добув молодильні яблука. Він (себто король) жер ті кислючі – я спробував по дорозі – миршавенькі на вигляд яблука і, похлинаючись слиною, впер мені свою гидку прищаву принцесу і половину свого клятого, майже збанкрутілого королівства. Ну якого, - ви скажіть мені, - біса я повівся на ту замануху? Завжди ж знав: об’яви в газетах – повна фігня (або майстри хренові, або техніка бракована, або робота-кидалово, або принцеса - оця). «Шукаю молодого перспективного Тельця з вищою економічною чи юридичною освітою для дочки – принцеси. Пів королівства – бонус. Кандидатів чекає невеличка співбесіда.».І номер мобільного. Подзвонив. – Контракт. – Підписав. - Все, без варіантів. А далі… Ні фіга собі «невеличка співбесіда»: у того поганючого удава було аж вісім голів з вісьмома парами дурних вилупкуватих очей. А цілувати жабу? Ви пробували колись поцілувати коричневу, холодну, смердючу жабу, усю в мокрих слизьких пухирцях? Я так і не зрозумів приколу, чесно кажучи, бо гарнюньою ляльою, яка вміє пекти пироги і вишивати хрестиком вона не стала – гидко квакнула (радше кавкнула) і тіканула собі хутенько, а я ще тиждень жер одну цибулю з салом, щоб перебити той сморід, яким від неї немилосердно тхнуло. Одне тільки поперло - яблучка. Нарвав цілого пакета: і королю, і замам там всяким (друзів тре мати кругом), і сам трохи погриз – хто його зна, може й діло! Але поки вони запрацюють ті яблука, принцеса народить мені уже з десяток спадкоємців і куди я, на милість, скажіть мені, тоді вже подінуся?
Одним словом, приперся я в понеділок, рівно о 9.00 (все, як положено) до центрального офісу королівства. Думав, справді пофартило (принцесу я тоді ще не бачив). Заходжу: кайф! – на вході – секьюріті, - мать в біса його, - весь блищить; піднімаюсь – кабінет: крісло-з шкіри крокодила, диван – з шкіри бегемота, папки – з шкіри іхтіандра – шик!. Тільки встиг торкнути телефон – матеріалізувалась джин-секретарша: «Чого бажаєте: чай, кофе, капучіно?». І лиш я встиг примружити ліве око, маючи намір замовити каву з коньячком – ввалюється мій майбутній, так сказати, тесть під ручку з чудо-дивом років двадцяти п’яти, іменуємим принцесою. Я як її побачив – світ померк і крокодил з того крісла – я ясно відчув – зараз ожив і вхопить мене за зад. А тоді той джин-секретарша принесла річний звіт. Коротше, королівство виявилось голімим невеличким ППФ, яке браво торгує всякими там кіскісами і фріскісами для братів нашим менших, а ще хавкою для хом’яків, папуг і різних там рибок. Поставили мені задачу лабати по районах і впарювати сей нехитрий крам дрібним магазинам, магазинчикам, а в суботу-неділю торгувати з машини на базарі. «Ну все, - думаю собі, - пропав ти, Дімон, - контракт підписано, неустойка така, шо хату треба буде загнати, аби спригнути, - ото попав!». Представив себе на базарі: «Ваша киця покладе на домашній сир і молочко, коли спробує мій веліколєпний кіскас, та ви й самі спробуйте – під сто грам – лучче за сухарики стократ, почті горішки!!! Купуйте-розгрібайте, мене не забувайте!!!..». А він (себто король) постановив: половина ніби-то моя, але поскільки королівство майже банкрут, то грошики отримаю як тільки сам їх і намалюю, тобто «лабай, Дімон, лабай, а як заробиш – поділимо, половина – твоя (моя тобто), а половина моя (його ніби)».
Згадав як учився. Пихтів, мов той тульський самовар, усі п’ять років на економічному нашого ПєдУ. Захищався на тему «Ринкові відносини в Україні 2000-2020рр.: перспективи і напрями розвитку». Захистився. Диплом, правда, підмазав трохи (ну так, для гарантії), але писав сам. Чесно. Сидів в Інтернеті цілий місяць і ловив ті «ринкові відносини». – Наловив на тверду «чотири»…
Закрив очі і аж підстрибнув: ясно намалювалась тая принцеса. Представив, як ідемо в ЗАГС: я – такий собі серйозний, в костюмі і вона – піднімає свої десятикілограмові ноги по сходах і раптом на сраці лускає її біле весільне плаття, всі регочуть, вона падає і збиває мене з ніг, я падаю теж – котимось по сходах до самого низу (по тих самих сходах, що ото всі по них під Мандельштама виповзають до урочистої зали). Гості й працівники ЗАГСу ржуть. А найголосніше – Міха – друг мій і однокашник по ПєдУ. Рже і каже: «Ну ти і лох, Дімон, ну ти і тормоз. А я казав тобі нема чого на пів королівства розмахувати свого хавальніка».
…Блін, голова ломить, руки ватяні – ну куди йти в такому стані? Роззирнувся – а-а!- от вона, читаю підкреслене: «Салон мобільного зв’язку шукає молодих перспективних менеджерів з вищою економічною чи юридичною освітою на постійне місце роботи. Зарплата+бонус. Кандидатів чекає невеличка співбесіда». І номер мобільного. – Вчора з Міхою дзвонили. – Згадав, сьогодні на 9.00 ота, мать туди, бесіда. – Треба йти. – Набираю Міху: «Ще спиш? Слухай, як ти? Ну як тобі тая аріба?... О-о-о!... Єлі встав – таке снилось, ну його к бісу, аж галюни стрибали. То йдем? Ну куди?:В салон той на співбесіду…. Ладно, зара вдінуся бігом, сьорбну кави і заїду по тебе. Добро?…». Встаю, пну штани, сорочку, вдавив каву. – Поїдемо. Робота треба – капєц! (за комунальні три місяці не платив). Міха каже – кідалово. Побачим вже. Але контракт підписувати зразу не буду, так, на всякий випадок, ну йо к чорту!….
