- От… дурна баба! І що там їх топити?! Дожила до таких годів, а її ще вчити тре‘! Та взяла помийне відерце, набрала повненько води і – туди їх, туди… Тільки тримай рукою перш добряче, бо вони, хоч і малі, а з-під води так і видряпуються, паскуди… - Навчала Параску її сестра, Явдоха.
Кицька прибилася до Степанового обійстя років зо два тому. На вроду, як казала баба Параска, була аж потворною: сухоребра, сіра, хвіст мала такий тонкий та довгий, ніби у пацюка, і морда – неймовірно видовжена та ще й зі здоровенними надірваними вухами. Єдине, що привабливого було у тій звірині – це очі – величезні зелено-жовті мигдалини: «Якесь воно ніби і не звір, - казав дід Степан, - тими своїми очиськами як подивиться, ну наче людина, їй‘бо!» Якби бабі Парасці довелося бачити зображення священних єгипетських кішок, то вона би неодмінно сказала, що її сіра потвора вдалася у далекий заморський рід. А так… те боже створіння не мало навіть імені, а просто звиклося зі словом «кицька», на яке і відгукувалось.
Спочатку тварина була настільки дикою, що навіть їсти не приходила. Просто час-від-часу з‘являлася на подвір‘ї і грілася собі на сонечку. Параска ставила миску з молоком, але та тільки витягувала свою довжелезну морду і принюхувалась.
Процес зближення кицьки з родиною Матвійчуків відбувся лишень після того, як щуряче кодло, що благополучно кілька років жило у бабиній коморі, було з‘їдено сірою приблудою. Майже кожного ранку, відчиняючи двері веранди, дід Степан перечіплювався через тіло котрогось зі щурів і здивовано звертався до баби: «Ти ба… і як такого кабана кицька змогла вдушити?» Але то була така кицька, що не тільки могла «вдушити», а демонстративно сісти посеред подвір‘я і апетитно ласувати свіжатиною, притримуючи делікатно тіло своєї жертви.
Ось так, складаючи подяку за житло суто по-котячи, лишилася звірина жити з Матвійчуками. Згодом вона навіть призвичаїлась до їжі, яку щедро насипала до її миски баба Параска, але їла те все якось нехотя, ніби із ввічливості (щоб бодай не подумали, що гребує). Зате кицькою не міг натішитися увесь куток! Вона так професійно теребила пацюків, що на вечірніх посиденьках сусіди тільки і вихвалялись одне перед одним: кому і скільки трупиків залишила зранку під дверима. Дід Степан усміхався – кицька жила у них, це була їхня з бабою маленька гордість і, хто б там що не казав, а чомусь облюбувала та дивна істота саме їхнє обійстя.
Усе з тією твариною було би добре, якби… Не один її ґандж. То, власне, і не ґандж для живої істоти жіночої статі, а швидше нормальний природній процес – двічі на рік кицька народжувала кошенят. І кожного разу їх було не менше за десяток. Різнокольорові волохастики вилазили зі схованки вже чималими, настирливо бігали за господарями, вимагали їсти. Щоранку та щовечора котяча гвардія випивала до літри молока, але бабу Параску той факт не засмучував. Навпаки, після усіх клопотань по господарству, посідавши з дідом ввечері на лавку, вони милувалися пухнастими дітлахами; понаїдавшись, найсміливіші з кошенят вилазили дідові аж на плечі, а всі інші лізли до баби у пелену.
Явдоха, Парасчина сестра, приходила до Матвійчуків ніби за розкладом: акуратно двічі на тиждень, у вівторок та п‘ятницю. Жила вона сама, не дав бог їй ані чоловіка, ані дітей, і господарства, окрім курей, у неї не було. Отож приходила до Параски по молоко… Звісно, жодної копійки сестра з неї не брала, та ще й пригощала кожного разу всякою всячиною. І ось яку закономірність помітила Явдоха: як тільки у сестри з‘являвся отой кошачий виводок, молока їй діставалось значно менше. Параска кожного разу аж ніби вибачалась:
- Онучки мої приїхали та й он знову кицька аж дванадцятеро привела… А корівка тільки одна, але нічого – всім вистачить.
- От горе! Та що ти, як дурна, носишся із тими котами? Топити їх треба!
- Ти що, воно ж живе… - Хрестячись, Параска аж злякано поглядала на Явдоху, - не у війну живемо і не в голодний год. Усім вистачить. Та й того… люди розбирають кошенят.
- Зжеруть тебе твої коти! – Не вгавала Явдоха, - Котоферму на старості з дідом завели… Та люди вже сміються з вас!
Степан не втручався у бабські розмови. Але, як тільки Явдоха виходила з банкою молока за ворота, тільки й міг сказати: «От погань!»
Слова сестри лягали на душу Параски важким каменем. Оте, що «люди сміються», проймало її найдужче. «А може й справді, потопити ті гаспидські душі?» - закрадалась час-від-часу думка, та вона тільки перелякано хрестилась і озиралась навколо. Але ж недарма люди кажуть: «не треба кликати того, хто і так за плечима стоїть».
***
Ще зранку зустріли Параску невтішні новини: якась холера повиносила з городу цибулю, яку баба дбайливо викопала і залишила на день-два в городі, щоб від землі просохла. Здохла курка, ледь не вдушився пес на прив‘язі, але останньою краплею усіх Парасчиних бід стала кицька! Перечепившись через оте сіре страхопудало, яке так невчасно плуталось під ногами, баба простяглася прямо посеред подвір‘я разом із повною дійницею молока, що за секунду перетворилось на землянисту калюжу. «Ну зажди!» - В серцях вигукнула Параска і швидкими кроками пішла до клуні. Вигорнувши із найвіддаленішого закапелка новонароджених кошенят собі у пелену, подалася на подвір‘я.
Покидала їх прямо в дійницю. А потім, наливши до половини води, притисла крихітні голі тільця до металевого, гладкого дна…
Крик, пронизливий материнський крик, ударив бабу ніби важка металева палиця. Кицька кричала так, що Параска, відсахнувшись від дійниці, сіла на землю. Прибіг з городу дід – повитягував кошенят з відра, загорнув у піджак. Баба недвижимо сиділа, міцно затиснувши сухими жилавими руками вуха. «Ой боже-боже, не була б ти матір‘ю та отак не кричала, ой боже-боже…» - Повторювала тихо Параска і плакала.
- Що, своє горе згадалось? – сухо промовив дід.
Як ховала свого первістка (у голодний післявоєнний рік), то так Параска накричалась, що з місяців кілька не розмовляла, боялась власного голосу. Степан її до районної лікарні разів кілька возив, медики ще консиліуми скликали, радились. Сказали, що у жінки шок, повинно минутись.
Баба підвелася з землі і швидко пішла до комори. Винесла звідти велику картонну коробку, застелила старою шматкою і переклала туди ледь живих кошенят. Внесли з дідом ту коробку до хати і, аби зігріти малюків, розпалили лежанку. Кицька спочатку з дітьми якийсь час посиділа, повилизувала їх, а потім, одним стрибком вискочивши зі свого нового житла, подалася на вулицю. За кілька секунд з‘явилася знову, але не сама – тримала в зубах сліпого рудого опецька і, кинувши його до мокрих братів-сестер, подалася знову геть. Так вона з‘являлася ще шість разів. Виявилось, що Параска спересердя і не роздивилась, скільки тих кошенят було, як із сіна їх у поспіху вигрібала. Коли вже вся котяча сім‘я нарешті була возз‘єднана і дід з бабою порахували малюків, то виявилось, що їх було аж тринадцятеро!
Потопельці вижили усі. Одне, правда, ще довго було кволе та хворувало… Баба доглядала вже його, як власного сина. Усіх кошенят люди порозбирали, а цього Параска не віддала, залишила у господі.
Відтоді, як вчинила баба отой страшний гріх, більше кицька Парасчиних харчів не торкалась.
Через років кілька вмер дід. Та й баба стала геть немічною, постаріла кицька: ось так вони і доживали віку свого удвох. Вже аж перед самою Парасчиною смертю пробачила тварина людський гріх, бо стала проситись до баби на руки: кицька клала свою довгу сіру морду на бабине плече і могла просидіти так з годину. Може боліло її що… а може просто – відчувала відхід старої матері.
