Потрібно два стакана крупи будь-якої, але краще всього взяти подрібнену пшеничну, бо вона насичена слов’янським духом, родючістю, разючістю. В каструлю налити чотири стакани води і поставити на квітку вогню. Підсолити воду. Промити двічі, а то і тричі крупу в воді з під крану. Чекати, поки вода в каструлі закипить і під час цього чекання, постійно дивитися на крупу, представляючи землю, в яку з любов’ю посадили їхніх батьків, як світило, обігріваючи і пестячи сонечко, поливав весняний дощик і всі вони чекали дива, чекали сходів. І от показалися перші, ще не окріплі паростки. Поле починало зеленіти, земля оживала пшеницею. Хоча це ще не було тим, чим стане, бо завжди існує загроза не стати тим ким маєш стати. Морози, вітри, комахи, птиці, гризуни…,але природа хотіла тоді цього.
Пройшло пів року і молодий колір поступово перетворився на зрілий. Колосисте життя дало свої плоди. Не всім пощастило стати ближче до небес, викохати потомство, яке розвивається на мужньому стовбурі.
Настали жнива і колос віддав своє життя і душу, він виконав своє призначення: народив, дав життя, а що йому ще треба? Він народився і вмер заради людини.
Тисячі комбайнів пасуться на полях, збираючи наслідки тяжкої праці зерна, насадженого людиною.
Мільярди тон живих зерен, так схожих один на одного, але у кожного своє життя, своя доля. Комусь судилося стати мукою, потім хлібом, булочкою чи колобком, якому зрадила булочка (рогаликом), комусь пощастило стати хмелем в пиві, хтось був ще з’їдений на полі худобою, деякі попрямували закордон, врегульовувати бартерні забаганки власників, а хтось пройшов відбір на продовження роду і знову потрапить у землю і буде народжувати і народжувати. Деякі через необачність зарано постаріють, зморщаться, посивіють, почнуть погано пахнути через надмірну вологовмісткість навколишнього їхнього середовища. Ну на все воля тих, хто їх має. Вони підвладні ще до початку.
Але в якій формі: цілі, подрібнені, мукоподібні чи вже в виробах потраплять до нас в руки, вони все одно зберігають в собі душу, подих вітру, тепло сонця, любов людини і материнство землі…
Вкидаю кашу і чекаю, думаючи…
Помішую, ставлю на мале полум’я, помішую і чекаю…
Вода майже википіла. З’являються десятки ротиків на поверхні каші. Я знаю природу цього явища – це повітря йде з низу, і піднімаючись, створює воронкоподібну виямку. Але ж то насправді ротики каші, вони говорять…я слухаю очима. Вони говорять про вітер, зорі, сонце і про музику людської любові, які подаровані їм долею…Від них я про це все і дізнався.
Приємного апетиту!
