

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	720
Творів:	10810
Рецензій:	16417

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Національна географія

Дике поле. Розділ 7. Жадана здобич

© Владюша Бар-Кончалаба, 23-06-2008
Я спав дуже погано. Мені снилися сни, важкі, тягучі, абсурдні. Але на цей раз вони ще і сповнилися крові. Вона була всюди, вона пирскала на мене, лилася, крапотіла, дзюркотала, чорніла, застигала і знову пирскала. Я відчував її важкий, гнітючий запах, що тиснув на мене, не давав дихати. Я намагався вирватися з обіймів крові, кудись ліз, вночі двічі падав з ліжка. Це бувало у мене перший раз в житті. Раніше, я ніколи не падав з ліжок. А то борсався, стогнав, скавчав, жував ковдру. Все скінчилося, коли мене розбудив денщик. Він довго сіпав мене за плече. Я ледь відкрив очі, подивився на його кругле обличчя. - Вставайте, пане лейтенанте, вставайте. В кімнаті було світло. Я подивився у вікно і побачив там лопаті сніжинки. - Сніг? – спитав я й денщика. - Сніг! З ночі ще почався. Навалило по коліна, тепер чистити його треба! Давайте умиємося і вам треба в штаб. Він одягнув мені на ноги капці і потягнув до рукомийника. - Штаб? Навіщо в штаб? - Як це? Успішна операція, тепер же розподіл. - Що? - Розподіл. Ну, здобич ділити. У нас тут чесно, пан полковник за цим слідкує. - Яку здобич? - Ну, як яку? Жінок, золото. Кажуть, що пан майор цілу сумку назбирав. Давайте, швидше, краще не запізнюватися. Він вмивав мене, витирав рушником. Потім почав милити помазком. - Пан полковник не любить, коли не голені. Порався лезом. Спритно та вміло, наче тільки і займався тим, що голив когось. Це було приємно. Мені ніколи в житті не голили, завжди сам дряпався. Класно було оце так сидіти, відчувати гостру бритву, що метеликом порхала по щокам і підборіддю. - Ого, який у вас синець! Це від кулі? - Кулі? - Ну, кажуть, що капітан у вас випадково потрапив. Щасливий ви, пане лейтенанте, і стріла вас не бере і куля. Довго жити будете. Я згадав той постріл. І злякався, що був на крок, на півкроку від смерті. Як вже могло по дурному скластися! Ото б поховали мене за штабом, тихо поховали б, ну хіба що на могилі хрест поставили, а не табличку з номером, як у простих солдат. Смерть. Це була якась страшна та нова думка про мене. Ні, я часто думав про смерть, але взагалі, а не про свою. Мені здавалося, що я якийсь особливий, що я буду ще жити і жити. Може потім, через багато років, я відчую її наближення, але зараз буду жити. Мабуть, так думають всі, поки живі. Смерть. Я відчув, як болить грудь у місті, куди влучила куля. Застогнав. - Що, пане лейтенанте? – злякався денщик. - Нічого, нічого. Нормально все. – заспокоїв його я. Він зробив ще кілька рухів бритвою, потім вмив мене та намастив кремом. Все вже не здавалося мені приємним. Відчував себе якимось інвалідом. - Тепер одягаємося. – сказав денщик. Поки я думав, денщик діяв. Допоміг мені вдягтися, застебнув бронежилет, привісив пояс з кобурою, зверху накинув куртку. Я почував себе погано, мене нудило і перед очами щось мерехтіло. Давно вже не відчував себе так погано. Знав, що коли погано, то треба бігти від думок про самопочуття, бо буде ще гірше. Не думати про те взагалі. - Чорні не з'являлися? - Ні, відійшли. Зібрали вбитих, вози позабирали, усе інше спалили і відійшли. І ми пішли. Він довів мене аж до штаба, далі я вже сам. Тримався біля стіни, щоб не впасти. Зайшов. Усі офіцери були в зборі. - Багато спите, лейтенанте. - Вибачте, пане підполковнику. - Та він у нас герой, хай спить. Молодець, лейтенант! Хоч і цивільний, а зміг на себе удар прийняти. Молодець! – Капуста поплескав мене по плечах. - Ну що, всі в зборі, тому приступаємо до розподілу здобичі. – сказав полковник, який сидів строгий і незворушний. Савельєв витягнув гаманець чи кисет, схожий на ті, що висіли у нас в шкільному кабінеті з української літератури. Витрусив з гаманця на стіл купу золотих прикрас. Потім ще один кисет. - Ось це що зібрав майор. – сказав Савельєв. – Ось це, що зібрав капітан. Григоров зібрав помітно менше. - За правилами, четвертина іде зразу тому, хто зібрав. – Савельєв відібрав от кожної купки по частині прикрас і посунув майору і капітану їх чверті. – А ось це загальний фонд. - Він змішав дві купи у одну. – Тепер далі. Пану полковнику сорок відсотків. Мені тридцять, майору п'ятнадцять, капітану десять. І пану лейтенанту, його п'ять відсотків. Підполковник швидко розділив коштовності на чотири купки. На мою долю припало кільце та шматок браслета. У мене ніколи не було золота. В нашій родині чоловіки не носили прикрас. Не те що кілець чи печаток, навіть ланцюжків. Мій алюмінієвий хрестик я носив на капроновій мотузці. Золото для мене було новим. Я дивився на нього. Побачив чорну плямку. Подумав, що це, мабуть, кров. Кров її бувшої хазяйки. Знову стало погано, знову перед очима ніч та смерть. - Всі задоволені? – спитав Савельєв і обвів стіл за яким ми сиділи, своїм слизьким поглядом. - Прошу переважити. – зненацька сказав Григоров. - Законна вимога, зараз. – Савельєв вийшов і скоро повернувся з якимось пристроєм. Увімкнув його у розетку. Поклав золото, що відійшло полковнику. - 52 грами. Потім переважив долі інших. Потім почав рахувати на папірці. Вийшло, що розділив він майже точно. Савельєв переможно всміхнувся, Григоров насупився. Полковник на це майже не звертав уваги, щось собі думав. - Тепер всі задоволені? - Так. - відповів Григоров, а Капуста закивав головою. - Пане полковнику, тепер ми підемо в підвал, розберемося з полонянками? – спитав Савельєв. Полковник мотнув головою. Якось незрозуміло, але всі залишилися сидіти на місцях. - Хочу всіх попередити, що скоро може початися навала Орди. – зненацька сказав він. - Орди? – всі здивовано подивилися на командира. Навіть про золото забули. - Орди. В степу була війна. З'явився хтось, хто зміг об'єднати чорних. Він переміг інших вождів. Він жорстокий, настільки жорстокий, що ті вожді вирішили кинути жінок і дітей до нас, аніж залишити йому. Лейтенанти, що кричали чорні, напад яких ви відбили? Мені настільки погано, що я не звертаю уваги на питання. - Лейтенанте! - Слухаю! - Що кричали чорні? - Щось схоже на "Халва". - Знову Халва. Мабуть, так звуть їх нового ватажка. Він переміг всіх і став повновладним володарем степу. Тепер він збиратиме Орду, щоб перемогти нас. Маємо всього кілька днів. Треба заготовити дрова, зробити запас дизпалива. Сьогодні працюємо по дровах, завтра відсилаємо цистерни до нафтовиків. Дві у нас є, але я наказав ставити на звичайні вантажівки бочки і везти солярку в них. Можливо, осада буде довгою, ми повинні бути до цього готові. - Пане полковнику, може сповістити про це командування? – спитав Григоров. - Я сповістив, але мені було сказано, що на допомогу я можу не сподіватися. Боєприпаси і ті обіцяють лише наступного місяця. - Козли! – вилаявся Капуста. Всі зробилися серйозні. Такі, як полковник. Навіть я забув про те, що мені погано. Я бачив перед очами море вершників, цілу навалу, що суне зі степу на Заставу. Я стріляю по них з гармати, але снаряди зникають у густому натовпі, безсмертному через свою чисельність. - Орда буде велика, як ніколи. І сильна. – полковник говорив тихо і впевнено. Карбував кожне слово. Я дивився на нього і радів, що він є, бо з таким командиром чорні видавалися не такими вже й страшними. - Бо як раніше вождів було багато, то зараз буде один. І чорні ударять одним кулаком. Щоб вистояти, нам треба буде зібрати всі сили і рішучість. Я не буду тут казати про порятунок країни. Це питання нашого життя та смерті. Ви і самі це розумієте. Я знаю, що у нас є шанс. І ми повинні його використати. Готуймося до бою. Тепер всі вільні. Поділіть полонянок і приступайте до праці. Капуста та Григоров, поїдете за дровами. Кончалаба готуй артилерію. Полковник залишився у кабінеті, інші офіцери підвелися і вийшли. Ховали золото по кишенях. Я теж сховав свою частку здобичі. Йшов за офіцерами, намагався заспокоїтися, бо ж серце моє виплигувало з грудей через передчуття прийдешньої Великої Битви. На першому поверсі зупинилися біля залізних дверей. Їх відкрив охоронець. Пішли кам'яними сходами вниз. - Все спокійно? – спитав Капуста. - Та кричали там цілу ніч. – відповів охоронець. - Ну, то вони вміють. – посміхнувся Григоров. Офіцери зупинилися біля дверей. Вишикувались в ряд. - Виводьте по одній! – наказав Савельєв солдатам. В його голосі з'явився якийсь мед. Ні, не мед, талий шоколад. Він же схожий на гівно? Так? Солодкий, мерзотний, на вигляд – гівно. Ось воно і було в голосі пана підполковника. Троє солдатів не стали розбиратися в голосі командира. Відкрили двері і зайшли в камеру, звідти почувся дикий вереск. - О, дикуни! Верещать, як хто їх ріже! – Капуста сказав це, зробив рух пальцем біля шиї і зареготав, натякаючи на вчорашні події. Зареготав і Григоров. А мені знову стало погано. Та кров, ті вбивства. Я притулився до стінки. Солдати витаскали першу з полонянок. Голу. Зовсім. Все це було схоже на дешеві фільмі про важку долю сексуальних рабинь. - Чому вона гола? – я запитав не стільки через те, що мені дійсно було цікаво, стільки через те, щоб втекти від відчуття, як мені погано. - Такі правила. Якось ми взяли багату здобич, вранці прийшли, а ті сучки вночі повісилися на своєму одягу. Уявляєш? Порвали на смуги і повісилися одна за одною на гачку. Одна вішалася, інші виймали її і вішалися слідом. – відповів Капуста. – Тепер роздягаємо. - Та й роздивитися можна краще. – реготнув Григоров. - Ну що, комусь цікава? – спитав Савельєв, роздивляючись жінку, яку солдати тримали за руки і голову. - Та ні, тараня, кому вона потрібна. – відповів Григоров. - Ну тоді солдатам. В іншу камеру її. Давай далі. – наказав Савельєв. Жінок виводили далі, вони кричали, виривалися, але солдати вміли тримати їх у руках. По кожній Савельєв питав і, якщо охочих не було, відправляв для солдат. Так воно і йшло. Сам Савельєв вибрав собі двох жінок, точніше підлітків, худеньких та тремтячих. Капуста набрав аж чотирьох. Всі жінки в тілі. Ці чорні вони були європеоїди, можливо з невеликою домішкою монгольської раси, що впливало на розкосі очі у деяких. Волосся в них було здебільшого темне, але не чорне, а скоріше темно-русяве, хоча трапилося і дві більш світловолосі. Одну забрав Капуста, іншу Григоров. - Лейтенант, а ти що? – спитав Савельєв. - Кончалаба, вибирай давай, а то скоро закінчаться. – порадив Капуста. - Чи може ти жінками не цікавишся? – зареготав Григоров. - Друже, слухай, в чому справа? – стривожено запитав Капуста. Після вчорашнього бою він добре до мене відносився і зараз ба злякався, чи дійсно я не імпотент. - Не має в моєму смаку. – відповів я, ледь стримавшись, щоб не зблювати. Мені було надзвичайно погано. Мабуть нерви, от вчорашня різанина, вона ніяк не бажала виходити з моєї голови. - Та якій там смак! Тобі ж на них не одружуватися! Не сподобається, віддаси солдатам! Вибирай! – знову радив мені Капуста. - Чи може ти хлопчиків любиш? – все не міг вгамуватися Григоров. Я нічого не відповів. Бо в цю мить вивели її. Зелені очі. Голу і горду. Вона тримала в руках дитинку. - А це що за причеп? – спитав Григоров, вмить забувши про мене. А ось Капуста тривожно дивився мені в очі. - Ти хоч не той? – спитав він. - Той, той! – зареготав Григоров. – Це майор Огурцов прислав нам такий подарунок! - Та пішов ти! – я кинувся до Григорова. Так, я знав, що не умію битися, але ось вчора я ж збив з ніг солдата. Правда кулак розпухнув і зараз болів, але збив. Думав вдарити і Григорова. Але мій кулак просвистів в повітрі, а його нащупав моє підборіддя. Я впав і втратив свідомість. Нокаут. Локаут. Бо в очах зробилося темно. Точнісінько, як у тому анекдоті з боксером, який, коли прийшов до тями, спитав "А яка курва у третьому раунді світло вимкнула?". - Кончалаба, Кончалаба, давай, приходь до тями. – шепотів наді мною Капуста і плескав своєю важкою долонею по щоках. - Як я його! – хизувався Григоров, стрибаючи біля мене, як півень. Ще хвоста йому не вистачало і щоб говорив "Ко-ко-ко-ко-ко!". - Капітан, за цей вчинок три чергування поза чергою. – тихо сказав Савельєв. - Але він перший поліз! – Григоров вмить перетворився з півня на учні з провиною. - Він своє теж отримає. - Ну що, Кончалаба, отямився? Давай, вставай. – Капуста допоміг мені підвестися. Я сплюнув кров і вибитий зуб. - Вона моя. – я вказав на Зелені очі. Тобто, це була не вона! Я знав це. У Зелених очей не було дітей. Зелені очі працювала в Києві на телебаченні, а не кочувала з чорними. Але вона була так схожа! Ну дуже схожа! Колись я написав оповідання про фірму в Києві, яка підганяє двійників багатим клієнтам. Вони починали з того, що підшукували дівчат, схожих на зірок естради і кіно. Хочеш трахнутися з Монікою Белуччі чи з Джессікой Альбой? Та залюбки! Вони так працювали, а потім виявилось, що є попит і не на зірок. А і на простих людей. Нещасні закохані з грошима хотіли мати хоча б копії своїх вподобань. І фірма робила копії, робила дівчатам пластичні операції, вчила потрібній поведінці. Я не пам'ятаю, чи там все закінчилося, в тому оповіданні. Але ось зараз життя відповідало на мої вигадки. Переді мною стояла копія Зелених очей. Дуже таки точна копія. - Вона моя. – ще раз повторив я і відчув, як моє серце обертається на квітку. Я ж бо таки кохав її, хоч щоб там не казав. - Навіщо вона тобі з дитиною? – здивувався Капуста. - Я так хочу. - Ні, вона моя. – зненацька сказав Григоров. – Ця сучка вдарила мене по яйцям. Я її навчу, як треба поводитися з офіцером. Він засміявся і пішов до неї. Дивно, але солдати її не тримали. Просто вивели з дитиною. - Чому малюк тут? – гримнув Григоров. Солдати не відповіли. - Заберіть його. - Що? - Заберіть його! – наказав Григоров. - Не чіпайте її. – сказав я. Солдати дивилися то на нього, то на мене. - Припинити цей цирк! – гримнув Савельєв. - Вона моя. – сказав Григоров. - Ні, моя. – сказав я. - По правилам, перший вибір робить старший за званням. – сказав підполковник. - По правилам тому, хто добув здобич віддають чверть. Якби не я, то полону б не було. Чорні поховали б всіх нас у полі. – сказав я і сам здивувався тому, що ось як швидко зметикував. Завжди я був страшенним гальмом. Міг зрозуміти, що відбувається, наступного дня, десь через тиждень, а то й рік. Найяскравішій приклад: якось я сидів п'яним з дівчиною у парку біля Верховної Ради. Ми щось балакали, вона сказала, що хоче закохатися і притиснулася до мого плеча. А я почав жартувати. Через два з половиною роки я чомусь згадав той випадок і зрозумів, що дівчина була готова до сексу, а я не второпав. Ідіот. - Кончалаба правий. Він зрозумів, що чорні наближаються і наказав відвозити полонених. Потім відбив першу атаку. Якби не він, не було б ані полону, ані нас. – сказав Капуста. Григоров здивовано подивився на нього. - Юра, якого хуя? – спитав капітан. - Я хочу, щоб все було чесно. – відповів майор і звів плечима. - Жінка дістається лейтенанту. – вирішив Савельєв. Солдати підвели її до мене. - Це не правильно! – крикнув Григоров. - Хочете оскаржити наказ, капітане? – спитав Савельєв. Григоров сплюнув і промовчав. Він дивився на мене з ненавистю і мені страшно було від його погляду. - Ти сам вб'єш дитину? – спитав Капуста. - Що? - Сам вб'єш, чи хай солдати зроблять? - Навіщо вбивати? - По правилам можна залишати лише жінок. Але дітей – ні. – строго сказав Савельєв. - Навіть якщо вона завагітніє, то їй Мальва Григорівна зробить аборт. Жодних дітей. – підтвердив Капуста. – Тут же не дитячий садок, а військова частина. - Я просто хочу пити молоко. – зненацька збрехав я. - Що? – здивувався Капуста. - Молоко? – перепитав Савельєв. - Якщо дитину вбити, то молоко перегорить. Від нервів. А я хочу пити її молоко. Коли я народився, то мати захворіла і я не випив і краплі її молока. Тепер я хочу спробувати його. Це моя така забаганка. Що я, не маю права? Капуста зареготав. - Та звісно маєш! Ну ти вигадник! Таке придумати! А що, непогано: і їбати і молоко пити! Круто! Молодець, лейтенант, вмієш отримувати від життя задоволення. – радів за мене Капуста. - Добре, дитину нехай залишать. Але тимчасово. – сказав Савельєв. - Звісно тимчасово! Як набридне, скажу солдатам. – погодився я. - Давай далі. – наказав підполковник. Жінок швидко розсортували, потім відвели їх в окремі камери. Шістьом жінкам Капусти знадобилася їх аж дві. - Всі інші знають, то розповім порядок вам. – Савельєв стояв біля мене, суровий і підлий водночас. Що він робитиме з тими дівчатками. Ні, не трахатиметься, бо ж він імпотент. Це зрозуміло. Він гидкий збочинець. В нього під штанями шкіряні труси. Він буди просити рабинь зробити йому боляче, або щось таке. Я посміхався, коли підполковник шелестів словами. - Від кімнати буди ключ лише у вас. Можете приходити будь-коли, якщо тільки, не на чергуванні. Виводити жінок з камери не можна. Також не можна заходити всередину зі зброєю. Її залишаєте у охоронця. Все зрозуміло? - Так точно. - Тепер йдіть на батарею. Готуйтеся. А до своєї красуні з причепом прийдете увечері. Коли піднімалися нагору, Григоров вдарив мене по нозі. Не сильно, але ноги сплелися і я боляче гепнувся на сходах. Та як йшов позаду, то ані Капуста ані Савельєв на побачили підлості Григорова. Я хотів кинутися до нього, але нащупав язиком дірку вибитого зуба і стримався. Він же розвідник, а я поет. Він знову мене нокаутує і все. Вийшли на пляц, там солдати чистили сніг. - Кидай лопати, їдемо по дрова! – закричав Капуста. Солдати радо виконали наказ, склали лопати під стіночкою і побігли до машин. Я вийшов на батарею. Втирав рукавом кров з розбитої губи. Щось моєму писку категорично не щастило. Хоча щастило мені. Двічі рятувався від наглої смерті. А ще Зелені очі! Я вирішив не думати про неї, бо ті думки лишали мене сили. - Так, а чого сніг не почищений! – гримнув я, коли забіг на батарею. Батарейні жевжики прикидалися шлангами, то заставив їх узяти на пляці лопати та почистити сніг, якого випало сантиметрів десять. Кидали його зі стіни вниз. - Ну що, лейтенант, про молочко мрієш? – це прибіг Капуста. Показав мені ліс, що був на півночі від Застави. – Поїдемо за дровами туди. А ти нас прикривай. Чорні можуть ось тут пройти. – показував на мапі пальцем. – Там ярок. Як нападуть, то гупай туди, точно поцілиш. - Добре. Капуста побіг, я наказав повернути гармату на ліс, почав вираховувати відстань до ярку. Потім вираховував приціл. Це треба було не прямою наводкою бити, як раніше, а навісно. Так влучити важче. Хоча, погода тиха, вітру немає, то дуже снаряд зносити не буде. Наказав розкрити міномет, почав з ним поратися. Якщо полковник правий і Орда скоро прийде, то нам усяка зброя знадобиться. Нажаль, на кафедрі стрільбі з мінометів не вчили, то тут для мене був темний ліс. Можна було б надолужити нестачу теоретичної підготовки практикою, але пострілів було обмаль, то вирішив, що як припече, тоді і навчуся. Хоча ні, нічого я не вирішив. Я просто сплигнув з теми. Думав про приціли, а потім таки почав думати про Зелені очі. Про ту Зелені очі, що сидить в підвалі з дитиною. Я поліз к кишеню, дістав ключ від камери. Ключ був. І вона була. Я бачив її, через неї, навіть отримав по морді і лишився зуба, а до того ледь не загинув від кулі клятого Григорова! Вона була. І вона руйнувала оце все! Я присів. Підбіг денщик, сказав, що на холодному краще не сидіти, приніс стілець. Я наказав солдатам відпочити, сам, наче, роздивлявся карту. Думав про Зелені очі. До її появи, я вирів, що все відбувається насправді. Ця застава, війна, чорні. Ні, спочатку я думав, що це мої марення, але потім все було так по-справжньому, що я переконався. І тут з'явилася вона. Збіг обставин? Просто мені зустрілася схожа жінка? Я не вірив у такий збіг обставин. Не можуть просто так трапитися дві схожі майже один в один жінки. Куди більш вірогідніше та версія, що я марив про Зелені очі і ось намарив. Я думав про неї, писав спочатку романи, а потім вірші, геть збожеволів і ось видумав новий світ, в якому ми, нарешті, будемо разом. Оце все відбувається в моїй голові! Маячня, фантазії. Мабуть, зараз я лежу в психлікарні у Ромнах, мені колють якісь ліки, а я пірнаю у своїх фантазіях. Нічого не відбувається, я все вигадав. Я ошелешено посміхаюся. Бо якщо так, то що робити далі? І чому я так складно усе вигадав? Невже не можна було без всього цього мордою, війни, вбивств. Це ж легко: "Привіт, люба", "Привіт любий". І ось вона вся в білому, а я в джинсах і вишиванці, прямуємо під Мендельсона до довічного щастя. Дорогі Ганна та Владюша, цілуйтеся, милуйтеся до самої зірки, хай тільки на весіллі вам буде гірко! Гірко! Гірко! Вони жили довго і щасливо та померли в один день (не скоро). Я кривлюся. Бо і коли був нормальний, сни мені снилися важкі і неприємні. А зараз я збожеволів, то чому тут дивуватися? Ось мене і б'ють, поціляють то стрілами, то кулями. Страшно подумати, що буде далі. Особливо якщо згадати, що я був письменником не здатним до ґеппіендів. Все і завжди в мене закінчувалося погано. Бо я був поганий письменник, розвеселити чи підбадьорити читача не міг, то хоча б намагався вичавити сльозу. Потім я прочитав у Боргеса, яким тоді дуже захоплювався, таке: "Ми настільки бідні на відвагу та віру, що бачимо в щасливому кінці лише грубо сфабриковане потурання масовим смакам. Ми не здатні вірити в рай і ще менше – в пекло". Я прочитав се і цілий рік оздоблював всі свої твори лише щасливими кінцями. Але я не вірив в них. А не можливо писати, якщо ти не віриш. Тобто, професіонал може писати безвідносно до власних почуттів. А ось такий аматор, як я, літературний наркоман, людина, як пише лише для задоволення, не може писати, коли відчуває фальш. Ось що дивно. При тому, що я сам не вірю у ґеппіенди, я їх дуже люблю у інших. В дитинстві моєю улюбленою книгою була "Пригоди капітана Блада". Про колишнього лікаря, що став грізним піратом. Книга була чудова, але я не міг простити автору, італійцю Сабатіні того, що він не зробив щастя капітану Бладу і його улюбленій жінці, Арабеллі, на честь якої той назвав свій флагман. Я думав, ну що тому Сабатіні важко було написати кілька речень про те, як вони зустрілися і розцілувалися? Але той клятий італієць відважив капітана Бладу дуже багато пригод і дуже мало щастя з коханою. Я такий самий, жадібний на щастя своїм героям. Ось якщо я навіть собі його пожалкую? Що буде тоді? Постріли. Я їм дуже зрадів, бо постріли дозволяли втекти від думок. - Батарея, до бою! Зарядити гармату! – я ще раз перевірив прицільні данні і сіпнув за спускову мотузку. Постріл. Дивлюся в бінокль. Вибух. Здається в ярку. Але чи накрило чорних, чи ні? У лісі стрілянина. Капуста не сигналізує про допомогу. Хоч он біля воріт вже готові два "Урали" з розвідниками Григорова. Але Капуста їх не кличе. Стрілянина продовжується, потім з лісу виповзають перші вантажівки з кузовами, повними стовбурів дерев. Так сяк обрубані гілки, коли поруч чорні, то не дуже то почистиш стовбури. Але дрова їдуть. За вантажівками важко перевалюються БТРи. Вони теж не пусті: тягнуть но тросах спиляні сосни та берези. Лише останній БТР не завантажений. Він огризається пострілами і слідкує, щоб чорні не підходили. Тільки-но вони висовуються з лісу, як їх примушують сховатися пострілами. Чутно крики дикунів. Ті самі "Халва! Халва!". Це чи їх новий ватажок, чи новий бог, чи і те і те. Бозна чого чекати від цих кочовиків. Вантажівки і БТР заїздять у ворота. Підбігають хлопці з бензорізами, починають чиргикати стовбуру, дуже швидко. Денщик каже, що офіцери збираються на обід. Я відчуваю, що голодний і поспішаю в офіцерську їдальню. - Метрів сімдесят перельоту! Але налякав! – каже мені Капуста. Він задоволений і бурхливий. - Сотні три ярком йшли. Коней, навіть, кинули, пішки атакували! Я такого ще не бачив! Ну, ми їх і пішими добре зустріли! Десь половину поклали! Я б і далі ліс рубив, але до чорних підмога підійшла. То вирішив відійти. - Дивно, що вони такими невеликими силами атакують. – каже Савельєв. - Вони готуються до Орди. В них наказ. – полковнику все зрозуміло. - Пани офіцери, до столу! – запрошує кухар. Ми сідаємо. Їжі багато, вона смачна. Але я дивлюся на неї байдужо. Розумію це і хвилююся, бо ж завжди любив поїсти. І втрачав апетит лише тоді, коли важко захворював. Тобто жодного разу. Аж ось я сиджу, дивлюся на величезні відбивні і не хочу впитися в них зубами. Щось желіпаю потроху, більше для вигляду. Інші офіцери їдять з апетитом, швидко закінчують обід, нам подають каву. - Завтра до нафтовиків з Капустою поїде Кончалаба. – зненацька каже полковник. Він дивиться на пар з чашки і розмовляє наче з ним. - Навіщо? – дивується мій друг майор. - Нехай буде два офіцери. Пробитися до нафтовиків буде важчі, аніж завжди. - Слухаюсь. – каже Капуста. Підморгує мені, що ось скоро буде в нас весела подорож. - Набоїв ми їм не дамо. – каже полковник. - Як не дамо? – дивується Капуста. – А за що паливо брати? - За золото. Отримаєш завтра з фонду групи. І порадь нафтовикам теж підготуватися до Орди. - Вони можуть і на них напасти? – питає Капуста. - Скоріше за все. Далі мовчанка. Всі тихо п'ють каву. Вона гіркувата, я не розуміюся на каві, чи погана вона, чи добра. - Григоров, Кончалаба. – тихенько каже полковник і всі застигають з чашками. В мене повний рот кави, але я її не ковтаю, такий переляканий. – Якщо я ще раз почую про ваші бійки, підете в підвал обидва. Якщо ми будемо ворогувати один з одним, ми загинемо. Орда йде, зрозумійте це. - Слухаюсь. – відповідає Григоров. Я повторюю за ним. - Капуста, перевір техніку. – полковник підводиться. Ми теж. Він уходить. - Кончалаба, на батареї повинен залишитися боєць, який зможе при потребі вистрелити. В тебе є час до вечора. – каже Савельєв. - Слухаюсь. Йдемо з їдальні. Капуста штовхає мене в плече. - Розумієш, як тобі пощастило! - Як? - У нафтовиків є все! Віскі, сигари, все! Там можна купити все, що завгодно! Живемо, Кончалаба! Капуста іде до гаражів перевіряти техніку, я тупцюю на батарею. Починаю вчити своїх телепнів стрільби з гармати. Довго б'юся, але зв'язок між положенням цілі і прицільними даними вони зрозуміти не можуть. Вже кілька разів мені здається, що от наче вони вже второпали, але я роблю перевірку і бачу, що вони анічого не розуміють. Я дратуюся, мені хочеться вдарити кулаком по їх пустих головах. Та, по-перше, мій кулак болить, по-друге, я згадую, що і сам я не те щоб вже великий розумник. В інституті я так і не зміг опанувати подвійних інтегралів і отримав чотири за курс лише тому, що читав на парах Сервантеса, чим викликав повагу у викладачки. Я не зміг второпати про подвійні інтеграли, солдати не можуть второпати про те, як вираховувати прицільні дані. Тоді я показав місця на мапі, вирахувані ще покійним Бараболею. - Ось дивіться, мапа. Он поле. Якщо чорні тут, дивіться по мапі і беріть звідси данні. Зрозуміло? Вони кивали головами. Жоден, навіть, не спитав, а що робити, коли чорні будуть не визначених місцях, а на інших. Менше знаєш, краще спиш. Я ще порозповідав про техніку безпеки, щоб не стояли поруч засува під час пострілу, а то залишаться без тазової частини тулуба. - При стрілянині тримати рота відкритим! Вони радісно закивали головами, бо цей наказ був їм цілком зрозумілий. Ну, хоч це. Почало сутеніти, я нагадав, щоб як піде сніг, то прибирати його, наказав закрити гармату і міномет, перевірив, чи добре сховані снаряди. - Все, відбій. Завтра старшим тут будеш ти Стариков. Як поцілиш по своїм, підеш під розстріл, то думай. Він так злякався, що тепер, мабуть, навіть як прийде Орда, не буде по ній стріляти, щоб не поцілити по своїм. - Ви до полонянки? – на сходах мене перестрів денщик. – Чому ви взяли тільки одну? - Не твоя справа. - Слухаюся. - Принеси мені в підвал вечерю. На двох. - Може тут краще поїсте? - Ти не почув? - Слухаюсь! Я пройшовся пляцом, підійшов до залізної двері підвалу. - Хто там? - Лейтенант Бар-Кончалаба. Клацнув замок, двері відчинилися. За ними стояв солдат при зброї. - Проходьте, пане лейтенанту. - Там ще прийде мій денщик, принесе мені вечерю. Пропустіть його. - Звісно. Я почав спускатися вниз. Ще одні залізні двері і ще один черговий. Віддав честь та вказав на пустий картоновий ящик. - Зброю сюди. Я залишив там пістолет, дві обойми, ніж. - Гарного відпочинку, пане лейтенанту. І обережно, вони справжні дикунки. – черговий всміхнувся. Я пройшов до камери, відкрив її, зайшов всередину. Там було темно. - Лейтенанте, світло вмикається в коридорі. – підказує мені черговий. Я повертаюся в коридор, знаходжу вимикач. В камері запалюється світло. Я обережно заходжу. Зелені очі сидить в кутку. Зелені очі-2, бо вона ж не Зелені очі. Дивиться на мене. В її очах повно ненависті. Я завжди ніяковію від сильних почуттів. Я не люблю коли мене хвалять і ще менше люблю, коли ненавидять. - Привіт. – кажу я. Розумію, що вона української, але повинна зрозуміти все з інтонацій. Не відповідає, сидить і дивиться. Дитинка у неї на руках. Вона притискає її і швидко дихає. Нервує. - Все буде добре. Не бійся. – я бачу, що мої слова зовсім її не заспокоюють. Роздивляюсь камеру. Більш ніж скромно. Ліжко з дощок, на ньому купа соломи. Все. Я бачу, як вона тремтить. Я бачу, як вона схожа на Зелені очі. всім окрім погляду. Але ж я не бачив Зелені очі у екстремальній ситуації. Можливо, вона бтеж дивилася так само. Як вона. Вона і є вона. Вона поруч. Я відчуваю слабкість у ногах. Рукою беруся за стінку. - Я не зроблю тобі поганого. Ані тобі, ані твоїй дитинці. Розумієш? Намагаюся говорити якомога спокійніше і переконливо. Вона мовчить. Я роблю крок до неї, вона напружується, притискає дитину до себе і починає скавчати. Я бачу, щось дивне у її обличчі. Спочатку не розумію, а потім роздивляюся скривавлені і спухлі губи. Її били! Я вибігаю в коридор. - Що в неї з обличчям? - З обличчям? – охоронець дивується. - Вона вся в крові! - А, так ми ж вибили їй зуби. - Що? - Це такі правила. Вже вісім років. Покійному Бараболі одна сучка з цих дикунок відкусила вухо. З тих пір і вибиваємо. Для безпеки. Вони ж дикі, від них можна чекати всього. Він говорить це спокійно і буденно, наче про якісь звичайні, нормальні речі. - Ви візьмете спальник? - Кого? - Спальник. Щоб не на соломі. – охоронець такий турботливий. Я гублюся, йду за спальником. - І ви двері не залишайте зачиненими. Увійшли – закрили, вийшли – теж закрили. Такий порядок. – солдату років біля сорока. Він спокійний і впевнений. Тицяє мені жмуток спальнику. Я беру, повертаюся до камеру. Бачу жінку. Сідаю на ліжко. Відчуваю, що заморився. Дуже-дуже заморився. Безсилий, виснажений. Все це не по мені. Я поет. Моя справа сидіти за клавіатурою і писати, виривати шматки буття і полонити їх словами. На відстані. У вигадках. А тут перед мною сидить жінка з дитиною. Її чоловік, мабуть, загинув. Вона в полоні, дивом зберегла сина, їй вибили всі зуби, тримають голою у якомусь підвалі. В мене голова кружиться. Я розстилаю спальник і лягаю на нього. Я хочу втекти звідси. Так, я багато чого в житті вигадував, але оце, що відбувається, це надмірне покарання за мої фантазії. І двері стукають. - Пане лейтенанте, це я. Денщик приніс вечерю. Я йду до дверей. Потім думаю, що так не можна виходити, бо ж будуть питання. На ходу розстьобую штани, пускаю поверху сорочку. Відкриваю, беру підніс. - Дякую. - Черговий залишив тільки ложку. Виделку проносити не можна. - Вистачить і ложки. – я посміхаюся і хочу, щоб денщик швидше зник, я зміг закрити двері і знову лягти. - Може ще щось? - Ні, дякую. - Кажуть, ви завтра поїдете до нафтовиків? - Звідки знаєш? - Знаю. - І що? - Купіть мені шоколаду. - Що? - Шоколаду. Тут же немає шоколаду, а я так люблю шоколад. Я дам грошей. Плиток десять. Добре? - Добре. - Зараз я принесу гроші. - Потім, коли приїду. Давай, йди. - А, розумію, розумію. – він киває головою, посміхається і нарешті уходить. Я зачиняю двері, ставлю підніс біля жінки і лягаю. Так це сон. Мій сон. Або моя маячня. Тільки в ній могло статися таке. Що б я з побитим обличчям, вибитим зубом, синцями лежав біля жінки, яку кохав. І мені було погано, а вона мене ненавиділа. Якби могла б, то скреготала зубами, але зуби їй вибили. Для мене. Щоб я нічим не ризикував. Вся ця огидність ситуації накрила мене, як дев'ятий вал. Мені зробилося погано, я почув, як ком підступає до горлянки. Підвівся. У кутку стояло дерев'яне цеберко. Я підійшов, глянув на рідке дитяче гівно на донці. Проблювався. Далі лежав. Мені було погано. Спробував втекти від цього звичайним шляхом – вигадувати якийсь сюжет. Але який тут міг бути сюжет? Побиті чоловік і жінка. Ну то й що, що вона була схожа на Зелені очі? Хіба фізична схожість щось значить? Чи вона важлива? Я уявляю її і відчуваю бажання. Я ригаю кров'ю, у мене розколюється голова, а я хочу її, в мене стоїть член. Нічого дивного, під час важких бодунів мені завжди хочеться їбатися. Не знаю, як це пов'язане. Можливо я відчуваю, що вмираю і хочу залишити по собі сім'я в якійсь жінці. Жарт. А ось її я хочу не на жарт. Вона ж поруч, Зелені очі, я чую її дихання. Я божеволію, я розумію, що можу зараз наробити дурниць. Не витримаю, піду до неї, а вона ненавидить, вона бути відбиватися, захищати дитину, я зможу узяти її тільки силою. І що далі? Я розумію, що все це вже було. Так, у мене було оповідання Середино-Будська історія про контрабандиста, якій під час чергового рейсу через кордон знайшов в зимовому лісу жінку з дитиною. Вони були з нелегалів, що втікали з Азії до Європи. Вона була красива афганка, контрабандист узяв її, а малого сина залишив в лісі, не дивлячись на її крики і умовляння. Він хотів просто продати її кудись, а потім зрозумів, що закохався у неї. Але між ними вже була стіна її ненависті. І навіть коли вона завагітніла від нього, коли народила дитину, вона не простила. Вона придушила немовля, щоб помститися йому. Контрабандист, коли побачив мертве тільце сина, вбив її. А потім тільки зрозумів, що не може без неї жити. Чорно? Чорніше не буває. Я був співець сум та нещастя. Не знаю чому. Мабуть через те, що у мене самого життя буле легке і веселе. З жиру собаки казяться. Ось я, завжди ситий, одягнений, завжди оточений люблячими людьми, ось я і писав різні мракобісні речі. То про контрабандиста, якій після того, як поховав жінку і дитину не промовив більше ані слово, то інші історії. Я почув, як вона жує. Зелені очі їла щось з підносу. Молодець, їй же потрібно годувати малого. Я хотів би побачити, як вона порається біля малого. В матері, що ходить за маленьким є щось прекрасне і зворушливе. Ті руки, впевнені і лагідні. Я колись був у Будинку маляти. Під цією назвою ховається заклад, куди потрапляють дітки покинути своїми батьками (завше це одинокі мами). Я ходив по залах, розмовляв з персоналом, ловив на собі погляди старших діточок (у Будинку маляти вони перебувають до школи). Можливо, вони бачили в мені можливого батька, вони вже знали, що іноді приходять дорослі, які можуть забрати їх звідси у родину. В палаті, де були самі малі, я побачив санітарку. Вона поралася з немовлям і я застив від красоти, від щемлячої ніжності того, що відбувалося. Жіночка розгортала малюка, міняла йому пелюшку, знову загортала такими досконалими рухами, що я закохався в ту жінку. Можна все пояснити просто – мені було вже під тридцять і природа чи соціальне оточення, а можливо і те і інше, тиснули на мене, що час будувати сім'ю, народжувати дітей. Я дізнався, як звуть ту санітарку, потім який в неї телефон, я вже збирався їй зателефонувати, коли дізнався, що вона вийшла заміж. Її чоловіком став Звірослав Клінков, слідчий з прокуратури. Здоровань з репутацією людожера. Я зненавидів його. Навіть мріяв, що вб'ю його. Написав два оповідання про ревнощі і заспокоївся. Через три роки Клінкова поранили на сумському вокзалі і він став інвалідом. Жінка не покинула його. Ходить за ним досі, возить на візку колись величезне, а зараз більше страшне тіло: здоровезні маслаки, обтягнуті жовтуватою шкірою. Чую, як маля щось белькоче. Потім починає плямкати. Ссе молоко. Я посміхаюся, я люблю дітей. А ось мене діти лякаються, бо я здаюся їм завеликим. Десь до року-півтора діти починають плакати, коли бачать мене. Мабуть, я здаюся їм занадто великим. А Зелені очі мені здавалися такою маленькою. Цибате дівчатко, з гострим носиком, вузенькими плечима. Я бачу її в уяві, а потім думаю, що ж вона поруч. Поруч! Моя Зелені очі поруч зі мною, а я лежу бевзем, валяюся, як ідіот, коли вона ось тут! Я підхвачуюся. Ой не треба було робити це так різко, перед очима паморочиться, по горлу піднімається блювота, мені погано, та що це зі мною! Дивлюся на неї. Господи, це ж вона, вона! Зелені очі! моє божевілля! Ось вона, поруч, простягни руку і доторкнися. Я бачу її погляд. У ньому відчай. Вона не боїться мене, вона ненавидить. Вона напружилася, схожа на змію, що готується нанести удар. Притискає дитятко до себе, ховає його від мене. І я згасаю. Бо розумію, що не можу нічого вдіяти. Я не хочу брати її силою, не хочу і не можу. Я люблю її. я ніколи не зроблю їй нічого поганого, щоб не відбувалося. Повертаюся на нари. Член ще стирчить. Авжеж, я ж чую її запах. Ця жінка, вона ж навіть пахне, як Зелені очі! Як таке може бути? Вона і є Зелені очі! вона поруч! І все по колу. Я знову відчуваю її, знову збуджуюся. Треба втекти кудись. Ось у мене болить голова і нудить. Краще вже думати про це. Чи були мене твори, де у героїв боліла голова і нудило? Здається, ні. Хоча стій! Було оповідання "Бій у липні". З часів Громадянської війни. Головний герой, кінник з загону батька Махна. Їх оточили червоні, дуже важливий бій, він дереться як лев, але в нього розлад шлунку. І чи не кожні десять хвилин йому треба присісти в кущах. Він ходить в атаки, рубиться, стріляє, наступає і відступає, а між цім сере і сере, вже водою, а потім водою з кров'ю. І це так недоречно. І бій такий важкий, а на вулиці липнева спека, він лає свій організм і нічого не може вдіяти. Я уявляю, як він плигає с коня, ще в польоті розстібає штани, присідає, дає струю, потім підхоплюється і мчить в бій. І так десять, двадцять, тридцять разів у шаленому темпі, аж поки куля ворога не знаходить його в кущах. Він так і загине зі спущеними штанями і з образою на свій організм, який підвів у такий ось складний момент. Непогана історія. Мені стає від неї трохи легше. Я ж віртуальна людина. Від історій, які я сам і вигадую, мене може бути сумно і весело, легше жити і важче. Колись у мене ледь не трапився серцевий напад, коли я уявляв страждання одного з героїв. Чую, як вона тремтить. Це повертає мене з думок у реальність, хоча не знаю, що для мене більш реальніше. Дивлюся на неї, бачу як вона скрутилася у клубочок і тремтить. Розумію, що їй холодно у цьому підвалі. Тут не сиро, якесь опалення є, але все одно досить прохолодно. Я забираю спальник, кладу біля жінки. Вона дивиться на мене вже не так перелякано. Трохи поїла. Я не можу дивитися на їжу. Відношу підніс до дверей і повертаюся на ліжко. Чую, як в коридорі регоче Капуста. Він у прекрасному настрої. Стукає у двері. - Який раз? - Що? – я намагаюся відповідати впевнено, але голос дає півня. Я кахикаю. - Який раз ти її їбеш? - А, третій. - Третій раз за півгодини? Щось ти дуже швидкий! Не поспішай! Працюй на якість, а не на кількість! – Капуста регоче і йде далі. Одна з його камер сусідня від нас. Але що там відбувається, не чути. Тут товсті стіни. Я соваюся на соломі. Треба йти в свою кімнату. Але мені не хочеться робити ані руху. До того ж треба буде забрати спальник, охоронець про це попереджав. А жінка вже вкуталася в його, я чув її рухи. Я хочу подивитися на неї. Вона ж схожа на Зелені очі. Але мій погляд злякає її. І тільки роздряпає мої сердечні рани. Хай буде, як є. Я лежу. В мене болить голова, ниє шлунок, відчуття порожнечі. Таке бувало раніше під час алкогольних отруєнь. Зараз, мабуть, я перепив крові і вбивств. Знову думаю про те, що наступного разу, я сприйму кров легше. Людина до всього звикає. Як дивувалася героїня Джоді Фостер у фільмі "Відважна", коли вбила вже другу людину: "Чому в мене не тремтять руки?". Через місяць я сам буду різати горлянки, а потім приходити сюди і мати секс з беззубою жінкою, що буде ненавидіти мене за вбитого сина. Але мені буде байдуже. - Ну що, підорок, зроби хоч вигляд, що ти вмієш трахати баб! – кричить під дверима Григоров. - В мене є мікроскоп! Якщо не знайдеш свою цюцюрку, то звертайся, я допоможу технікою. – кричу я йому. Він стукає по дверям. - Гондон! А ну виходь! Чуєш! Скотино! Я тебе тут урекаю! - Ти так хочеш у мене посмоктати? Ах ти ж бешкетник! - Сука! Уб'ю! Блядьониш! – він божеволіє під моїми дверима. - Григоров! Припинити! – а, це прийшов Савельєв. – Ви що не чули наказу пана полковника? - Але.... - Ще чотири чергування поза чергою! І штраф у тисячу гривень! – я посміхаюся цим словам підполковника, а ще тому, що Григоров миттєво тухне і зникає з-під моїх дверей. Все йде добре. Оце б зараз Зелені очі підійшла до мене і присіла поруч. Скільки разів я думав, що коли вона буде поруч, то я буду щасливий. Ось вона поруч, але ніякого щастя. Вона чужа і далека. Як то було і в житті. Навіщо потрібний сон чи маячня, коли все повторюється, як в житті? Дурниці якісь. Я ще щось думаю і потроху засипаю. Мені сняться зуби. Усю ніч я рахую зуби. Скільки зубів вибили у офіцерських рабинь? Шість жінок у Капусти, три у Григорова, дві і підполковника, одна – моя. Дванадцять жінок. По тридцять два зуба. Хоча, могли вибивати тільки передні, кутні то навіщо? Я намагаюсь помножити зуби, потім думаю, чи рахувати з пломбами (чомусь мені не спадає на думку, що у дикунів не може бути пломб). Потім я бачу цілий таз, повний зубів. Зубів і крові. Я присідаю біля нього, починаю вибирати зуби і рахувати їх. Я рахую і рахую, а зуби всі не закінчуються. В калюжі крові і знаходжу все нові і нові. Сей кошмар закінчується тільки вранці, коли у двері мені гепає Капуста. - Кончалаба, вставай! Час їхати. Я ледь продираю очі. Мені завжди дуже важко прокидатися. Я так люблю повалятися вранці у ліжку. - Давай швидше! – гримить Капуста. Я розумію, що він не піде, поки я не відчиню. Плентаюся до дверей, шукаю ключ, відкриваю. Він посміхається і моргає. - Ну як? - Супер. - Солодка жіночка? - Мед. - А молоко? - Охуїти. - Молодець! Пішли! Їдемо до нафтовиків! Я виходжу, йдемо з Капустою. - Пане лейтенанте, а спільник і підніс. Не можна їх залишати. Мені самому забрати? - Ні, не треба. Зараз. Я повертаюся в камеру. Зелені очі дивиться на мене. Вже не боїться, але все ще насторожі. Вказую їй на спальник. Показую, що треба зняти. Вона знімає. Вона красива, як богиня. Ці її плечі, перси, живіт, трикутник нижче (як поет я б назвав його оазисом щастя). Вона бачить мій погляд і забивається в куток. Я скоріше виходжу. В мене стирчить член. - Знову готовий в бій? – каже охоронець, який приймає спальник. – Наступного разу скажіть, я можу розбудити вранці, щоб ви встигли. Вранці найкращій секс. Ага, "немає сексу краще ранішнього", як співає "Ленінград". Я непевно киваю головою. Вже виходжу до сходів, коли бачу, як солдат таскає тіло дівчинки. Здається, однієї з тих, кого відібрав Савельєв. І ще, здається, що вона мертва. Солдат проносить її поруч, повертає кудись в темряву підвалу. Я ошелешено дивлюся йому в слід. Чую, як нагорі сигналять машини. Поспішаю сходами. - Де ти лазиш? – питає Капуста. – Одягай бронежилет, бери автомат. Здається справа буде гаряча. Я намагаюся застебнути бронежилет. Не знаю куди діти пістолет і обойми. А ще автомат. Тут з'являється денщик. Допомагає. - Поїдеш. Всередині колони, он на тому "Уралі". Нічого не вигадуй, в мене солдати досвідчені, самі все зроблять. Не перший раз замужем. Чого такий дохлик? - Так, цілу ніч їбатися. – брешу я. - Так після єблі навпаки орлом себе почуваєш! - Та хто як. - Ладно, поїхали. По машинам! Я поспішаю до "Урала". - Пане лейтенанте, ви ж про шоколад не забудьте! І горілки купіть, тут вона дорого коштує. – шепоче мені денщик. - Добре. Я залізаю в кабіну "Уралу", обшиту листами заліза. Там вже сидить водій. В кузові "Урала" є цистерна, а зверху ще зроблений своєрідний курник. Теж залізний. Там сидять кілька автоматників. Якщо чорні сунуться, то їх зустрінуть вогнем. - Доброго дня, пане лейтенанте. - Доброго. - Перший раз до нафтовиків? - Перший. - Ну, тоді вам цікаво буде. - Сподіваюся. Туди довго їхати? - Години дві, якщо без перешкод. - А які перешкоди? - Чорні. Можуть яму вирити, можуть дерев наваляти. Чутно сигнал. - Все, закривайте двері, поїхали. "Урал" реве і важко рушає. Водій дивиться на дорогу, через кілька вузеньких щілин у металі. Але, здається, вже звик до цього і якихось незручностей не відчуває. Їдемо. Я обережно кладу поруч автомат, слухаю, як солдати в кузові розмовляють про нафтовиків. Всі ті ж цигарки, горілка, шоколад. А офіційно ми ж їдемо за соляркою. Як завжди. Вантажівка виїздить із фортеці і починає кораблем перевалюватися на вибоях розбитої дороги. Я все ще не знаю, сон це, чи насправді.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 0.0102941989899 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design