Антон Санченко. Баркароли: Оповідання. - К.: Факт, 2008. - 368 с. (сер. "Exceptis excipiendis")
Якби Зігмунду Фройду довелося прочитати книгу Антона Санченка, то на що би перше великий магістр психоаналізу звернув увагу? Звісно, усі можливі версії відповідей філософа є досить умовними, якщо не сказати вигаданими, та все ж… Чи не здалися б, скажімо, Фройдові еротично-іронічні замальовки з вуст моряка, що перебував «на сьомому місяці рейсу» , рефлексіями, зумовленими видозмінами притлумленого сексуального бажання, а всі морські пригоди та подорожі не більше, ніж фантазуванням творчої особистості? Перевага сучасних читача та автора порівняно із читачем (автором) початку минулого століття, певно, і полягає у тому, що наука тлумачення тексту настільки розширила свої горизонти, що обмежуватись однією теорією було би повною недоречністю.
Композиційно книга «Баркароли» складається з восьми самостійних творів, низки оповідань. Лейтмотивом, який об‘єднує досить різні як за змістом, так і за обсягом тексти є ідея морської подорожі. Власне, уже в самій назві книги автор закладає ключ-символ, на якому базується філософія текстів.
Елемент, який варто залучити до основного композиційного чинника книги, - це спосіб нарації, що граничить із жанрологічним визначенням. Усі вісім творів записані у формі спогадів-мемуарів: коли автор не просто веде оповідь від першої особи, а переказує події, очевидцем яких він був особисто (із коротенької довідки про письменника читач дізнається, що Антон Санченко є професійним моряком і «в море він ходив півтора десятка років»). Обираючи ось таку специфічну манеру подачі тексту, автор, тим самим ніби одягає на себе маску. Адже певний момент недостовірності закладений уже в самій суті мемуарного жанру: жодна подія не може бути відомою в повні, про все можна лише здогадуватися. Так, в оповіданні «Біла кішка, чорний кіт» оповідач щиросердно пояснює різницю між судновим журналом та оповіданням, віддаючи належне останньому за те, що саме художній твір можна переписати, домислити і навіть виправити: «Але більше за все в оповіданнях мені подобається те, що ніхто не примушує в них писати «У цьому оповіданні пронумеровано й прошнуровано двадцять три аркуші» і скріплювати те печаткою портового нагляду, щоб ніхто не мав змоги видрати невдалу сторінку і переписати історію «Петра Кішки» так, як йому заманеться (…) До речі, усі суднові журнали зберігаються в архівах тридцять років, чого не скажеш про оповідання».
Одна людина з сотнями облич, один текст із безліччю підтекстів – так можна було би було охарактеризувати творчу манеру Антона Санченка. Аби успішно здолати текстологічні лабіринти, а іноді навіть пастки, якими так щедро наповнені «Баркароли», варто бути досить ерудованим читачем. Адже кожне оповідання автора – це ніби ілюзіоністський ящик з подвійним дном. Навіть дочитавши оповідання до останнього розділового знаку, запитання залишається запитанням: ким є його персонажі?! Простакуватими моряками-роботягами, що заробляють на хліб нелегкою, а часто небезпечною працею в морі, чи мандрівними філософами, що читають Гомера, поважають Неруду, п‘ють за здоров‘я Фіделя, хоч, як зауважив один із персонажів «Глобалізації»: «я завжди більше любив Че Гевару». Коли оповідач виголошує розгорнутий монолог-сповідь на честь Кафки та Сартра, згадує про Афінський Акрополь, Єгипетські піраміди, Софію у Стамбулі, будиночок Антона Павловича у Ялті, і, буквально, майже з покаяльною інтонацією додає: «Сусіди по музеях, Айвазовський та Грін у Феодосії. Андерсен у Копенгагені. Колумб на Канарах. Простіть мене, якщо зможете. Бо кожного разу, коли поставав вибір між музеями, культурою, мистецтвом і найближчим до порту ресторанчиком, я завжди обирав останній».
Механізм подвійності значень, багатоликість персонажів Антона Санченка нагадує карнавалізоване дійство, де низьке є відображенням високого, а високе – низького (і, можливо, праці Бахтіна відіграють у тому контексті не останню роль, адже автор має філологічну освіту).
У численних алюзіях, посиланнях на енциклопедії, географічні довідники та історичні джерела, діалогах персонажів, а особливо у їхніх монологах, можна простежити намагання автора створити вкрай завуальоване, але інтелектуальне письмо. Соковита іронія, якою пронизана буквальна кожна сторінка книги, дозволяє сприймати оте «високе» та «рафіновано-літературне» самими звичайними (а може навіть звичними) реаліями, що не є примітивними, але зрозумілими для будь-якого читача. Виявляється, що про американського літератора Марка Твена можна написати як про звичайнісінького лоцмана впереміш із річками Міссісіпі та Дунаєм з усіма оселедцями та алігаторами вкупі: «Марно я порівнюю цю річку лоцмана Марка Твена з Дунаєм. Таких оселедців на Міссісіпі нема. Самі алігатори». І, власне, сам автор дозволяє своєму читачеві проникнути у свята-святих, доторкнутися до сакрального процесу творення отієї морської філософії, а радше – міфу, творцем якого є звичайнісінький моряк: «Моряки, мабуть, останні люди на Землі, які вміють спілкуватися й жити без телевізора. Вони нікуди не поспішають, вони не вимагають від слухачів сповідей та хмільної відвертості, і щоб усе сталося саме у цій серії…»
Якщо говорити про персонажів творів Антона Санченка, то не можна не помітити, що окрім боцманів, радистів, старпомів, капітанів, «принцес камбуза» чи не найголовнішими постатями у тексті є кораблі. Переважна більшість оповідань розпочинається із розлогого опису даних «персонажів». Іноді автор подає просто назви суден для створення відповідного колориту («Південний хрест», «Протока Атласова», «Мис Желанія», «Вітер»), як у новелі «Сто перший анекдот про боцмана». Але, скажімо, таке оповідання як «Біла кішка, чорний кіт» присвячено безпосередньо риболовецькому сейнеру «Петро Кішка». І, якщо шановний читач до недавніх пір міг думати, що корабель – це лише транспортний засіб пересування морськими (чи пак річковими) просторами, то, познайомившись із книгою «Баркароли», ще є усі шанси зробити термінову переоцінку цінностей. Адже значення слова «корабель» у текстах Антона Санченка дуже часто збігається зі значенням слова «людина». Розлогі портретні характеристики плавучих персонажів дозволяють зазирнути у найпотаємніші закапелки авторської душі, які є найбільш вразливими, сентиментальними, романтичними: «Сейнер із чорними бортами стояв під плавучим доком на іншому боці затону (…) Ні, людство ще не придумало і не спустило на воду нічого більш вишуканого і прекрасного, ніж РС-300, а в людства було щонайменше двадцять років на роздуми з тої пори, як я вперше побачив «Кішку». Недарма їх на Далекому Сході називали «рисаками», але я про те ще не знав, а просто стояв на причалі й дивився на це диво серед сейнерів і відчував, що я вже наполовину сейнерист у своїй ще не просоленій моряцькій душі».
Не можна не звернути увагу і на часопростір оповідань книги Антона Санченка. Якщо підійти суто хронологічно до цього питання і орієнтуватись виключно на час написання того чи іншого твору, то, так званих датованих, у книзі всього троє (рік - 2006). Це що?! Чергова пастка для читача (і знущання над критиком), чи елементарна забудькуватість автора у стосунку датування інших п‘яти?.. Що ж, нехай це питання залишиться здобиччю для репортерів, які зможуть особисто випитати у шановного автора таємницю датування, а ми повернемося до питання хроносу.
Згадка про античного бога Хроноса (творця сутностей Простору і Часу) не є випадковою у контексті книги «Баркароли». Автор настільки часто звертається до античної міфології, цитує Гомера, згадує древньогрецьких ораторів, що мимоволі часові координати втрачають значення.
Здається, що персонажі Антона Санченка подорожують у якихось вічно нейтральних позачасових водах, і лунає у радіорубках португальців, «гамериканців», греків, росіян, італійців оте авторське: «Не будь падлюкою на своєму шляху через світи, і Неньку любитимуть і поважатимуть скрізь».
Текст «Баркарол» – це неподільна часова єдність минулого-теперішнього-майбутнього, в якому письменник методом бриколажу творить свій власний, індивідуальний міфотекст.
Книга Антона Санченка вийшла навесні 2008 року: на обкладинці - паперовий кораблик у сяйві червоно-небесних відтінків. Хочеться сказати «у добру путь!» Але - відразу виправити: «у далеке плавання...» На такі тексти потрібен час, аби читач зміг сказати: «ні, - це не нотатник моряка-харцизяки, а добротна стильна література автора-мариніста». І можна було б втиснути «Баркароли» до контекстів сучасного літературного процесу, та не виходить… Занадто ця книга позачасова, занадто сміливо-не-схожа на той же сучасний контекст. Занадто «санченківська».
