Я не знаю – до вас коли-небудь звертаються з тими соціологічними опитуваннями? Ну, з отими, що їх результати чи не кожного дня бачиш на екрані? Цікаво, де вони хоча б виловлюють тих опитуваних – на вулиці, в супермаркеті? Чи може телефонують, чи в електронну скриньку пишуть – не знаю. До мне з цим ніколи не зверталися. На вулиці зупиняли, звичайно: « Чи користуєтесь мобільним зв’язком?», «Ви палите чи ні?», чи то пак «курите?», як вони висловлюються. Але ж то напевно що не заради статистики, чи соціології, чи ще якоїсь науки – просто хотіли впхнути якийсь непотріб, ошукати, обшахрувати, обвести круг пальця. І дзвінки були телефонні: «Поздоровляємо! За результатами нашої лотереї ви отримуєте цінний приз! Вам треба прийти по нього за адресою....» - а за якою і не знаю, бо хто ж стане до кінця дослухувати. Хоча, цікаво було б колись послухати, коли ж вони про гроші прохопляться, про те, що треба з собою мати тугенького гаманця; та все якось час шкода гаяти... А може відразу і не скажуть, може там вже які папери підсунуть, чи щось випитають, щоб вже далі собі махлювати – хтозна... Ось і в листах, що сиплються до електронної скриньки з усіх усюдів, теж про гроші відразу не питаються, а, навпаки, оповівши спочатку такі жалісливі історії, що Герасим’юк відпочиває, пропонують вам чималеньку, але не кругленьку - мабуть, для кращої достовірності – суму, щоб ви вже решту свого життя молилися за душу вашого нещасного благодійника.
Але я про інше. Коли наводять результати опитувань, то завжди наприкінці щось мурмотять на кшталт того, що нібито опитували громадян України усіх вікових категорій, з усіх соціальних та професійних груп, ще й геть по всій Україні, ну хіба що не від Сяну до Дону... Ось мені і цікаво - а де ж в біса я? Чому не потрапляю в ті верстви, шари, прошарки, стани – чим там вони ще опікуються на своєму високому професійному соціологічному та статистичному рівні?
А мені здається, що слід було б тим дослідникам товкущим не бігати всією Україною зі своїми папірцями та запитаннями, а опитати в першу чергу мене, а може і виключно мене. І вони б отримали відповіді на усі свої запитання, якщо, звісно, насправді хочуть отримати ті відповіді.
А кажу я так з усією впевненістю, бо я вже давно достеменно знаю, що я - то не просто я, а середньостатистична одиниця українського суспільства. Це, якщо висловлюватися їхньою наукоподібною мовою; а коли казати нормальною, людською - я сіль своєї землі, тією ж самою мірою, що і кожний інший його представник чи представниця. Не стану брехати і нахвалятися, що кров мого народу і душа мого народу промовляє в мені більшою мірою, ніж в інших, але і не меншою. Не меншою.
...Якщо людину залишити хоч на якийсь час наодинці з собою, хоч на якийсь час припинити смикати її та шарпати, присікатися до неї з дурними запитаннями, чіпатися з ще дурнішими порадами, хоч якийсь час не лізти їй на очі з усяким дріб’язком, не туркотіти в вуха суцільні нісенітниці, вона відчує, що здатна збагнути хід подій навколо, може, навіть не розумом, а чуттям – хоча б просто тому, що вона сама - частина історії, тому, що історія твориться нею і для неї, а також для її нащадків, так само, як в минулому творилася її пращурами для них самих і для їхніх нащадків, а, значить, і для неї. Тоді ж навіщо ті посередники, непрохані вчителі, керманичі, пророки, арбітри, що пнуться до її взаємин з життям навколо?
Дерево, уявіть собі дерево... Не знаю, яке дерево з’являється перед вашими очима, коли читаєте ці слова. Для мене це завжди, насамперед, той старий велетень, що височив на подвір’ї мого дитинства. Його товстезне вузлувате коріння, мабуть, так глибоко і розлого розрослося під землею, що не вміщувалося там і виходило на поверхню, нагадуючи гірські хребти на рельєфній географічній мапі... Кора неохватного стовбура була навіть не тріщинуватою, а немов складеною, як пазл, з ромбів та прямокутників, розділених глибокими розколинами. Дерево здіймало своє віття, оголене знизу і розгілчасте, кронисте вгорі, до самої верхівки блакитного небовиду. І кожна гілка, гілочка, кожний пагін і паросток були густо вкриті буйним листям. Знизу цей покров здавався суцільною сріблястою масою, величезною шубою на могутніх плечах. І тільки, коли ти видряпувався на дах сарайчика, а звідти перебирався на першу розгілку, а тоді ще вище, і ще, так, що твоя голова опинялася в зеленій тісняві, ти бачив, що той тріпотливий покров складається з безлічі тремких срібно-зелених листочків, невеличких, майже трикутних. Кожний з них жив своїм окремим життям - ось цей купається в сонячному промінні, цей притулився щокою до гілки, а по цьому поважно чимчикує крихітний жучок - в своїх цупких блискучих латах він дивним чином скидається на охоронця в парадному строї, що шпацирує на зеленому газоні перед королівським палацом...
Знаю я, не гірше за вас знаю, що всі аналогії – притягнені за вуха, кульгають на обидві ноги, але все ж таки вдамся до аналогії з цим деревом. Як вже було сказано, кожний листочок на ньому жив своїм окремим життям, і хоча серед них не можна було відшукати хоча б двох, які були б точною копією одне одного, бо і сонячного світла не всім вдавалося вхопити однаково, і від хльосткого дощу, а, бува, і граду, деяким щастило сховатися краще за інших, і ненажерлива гусінь повз один посувала, не зупиняючись, на іншому відгризала краєчок, а третій взагалі перетворювала на суцільне мереживо, а все ж таки не було серед цих міріадів листочків навіть двох з різними поглядами, як-то кажуть, на шляхи розвитку їхньої держави, а для них такою, безсумнівно, було їхнє рідне Дерево. Кожний з них діяв з власного бажання і за власним розсудом, але всім підказував, що треба робити, хлорофіл - спільна зелена кров, що текла їхніми прозорами жилами. І ось сонячне світло, повітря і вода, пройшовши крізь них, перетворювалися на енергію, що давала життя і кожному з них, і всім їм разом, і величезному одвічному Дереву - їхній державі, їхньому всесвіту. Життя їхнє не було марним і безглуздим, і навіть по своїй мирній, схожій на сон смерті, що приходила до них однієї холодної ночі, в падолисті, вони теж продовжували слугувати своєму Дереву, питаючи його могутнє коріння, до якого, спадаючи долу, вони припадали тихими шелесткими хвилями, з тим, щоб наступною весною ожилим розкидистим гіллям знов бризнули яскраві, зеленим-зелені жаринки невмирущого життя.
Не будемо сперечатися через дрібниці. Не подобається вам моє дерево - хай буде неозорий лан, вкритий силою-силенною золотих колосків, кожний з яких – окрема даність, а разом вони – хлібна нива; хай буде океан, безкінечна водяна гладінь, складена безліччю окремих краплин, які теж єдині за своєю суттю. Я не знаю, може, ви здатні уявити собі розбіжності в поглядах щодо напрямку руху серед краплинок, що складають море, – як на мене, це, точно, дурня.
Але в моєму дитинстві перед моїми очима було не мінливе водяне дзеркало, не такі ж переливчасті безкраї лани, а – Дерево. Ось до нього я і вертаюсь, все своє життя.
Правду кажучи, на цьому дереві, крім листя траплялися ще деякі елементи – назвемо їх так, узагальнюючи – які, можливо, і мали зовсім інші погляди на устрій та сенс життя, ніж те листя, до якого вони втерлися. Ну, наприклад, стара шпаківня, що її колись прицвяхували до дерева сусідські пацани, виконуючи піонерське завдання. Збита сяк-так, та ще й приторочена як на те прямісінько понад товстою гілкою, якою легко міг примандрувати до величенького ненадійного вічка сірий кіт-птахожер Васька, шпаківня, звісно, пустувала з дня свого будівництва, потроху порохнявіючи. Але це все ж таки був, так би мовити, старожил цієї місцевості, а сам себе цей непроханий мешканець, може, вважав аборигеном дерева, а, може, і автохтоном.
Крім нього, на дереві бували ще й тимчасові постояльці – ну ось, наприклад, забутий причепленим на зручному сучечку-гачечку кашкетик... Кожному зрозуміло, що в кашкеті треба бути, коли ганяєш в м’яча, або викопуєш гострою паличкою втоптані в пісок різнокольорові скельця, а серед плутанини гілок, в зеленому присмерку, він зовсім ні до чого. Або, наприклад, сандалики – звісно, що лізти на дерево зручніше босоніж. Але залишати попід деревом таку цінну річ, тим більш, коли геть не знаєш, на який час ти пірнаєш в ті зелені джунглі, було б необачно. Ось і тягнеш їх за пазухою, або за поясом, а вже там, нагорі, буває, що і прилаштуєш десь поруч зі своїм спостережним пунктом або капітанським мостиком, або тим, чим цього разу буде ця твоя зелена, розгойдана теплим вітром схованка... Я не знаю, може, якщо залучити до соціологічного опитування цих квартирантів, яким траплялося і заночувати на дереві, то і вони, попри свою очевидну невойовничість і залежність від свого власника, який, зі свого боку, ставився до дерева дуже прихильно, теж дали б неочікувані відповіді. Ось щодо погнилої, трухлявої шпаківні в мене немає жодних сумнівів: після того як на вибудуваний соціологічний та статистичний графік було б нанесено її відповіді, він би показав такі піки і спади, що нещасним листочкам безмежне небо, сяюче над ними блакиттю, здалося б з макову зернинку.
Припускаю також, що ті професіонали опитувань, віртуози статистичних вибірок стали б згідно з процедурою свого дослідження опитувати не всіх мешканців дерева, а лише представників тих чи інших кіл. Так, наприклад, хіба так вже треба дряпатися на самісіньку верхівку крони, щоб опитати паперового змія, який заплутався своїм розкішним охвістям в переплетінні найтонших та найгнучкіших гілочок? Ось, перед самим носом, тільки руку простягнути, стирчить на всохлій обламаній гілці принесений вітром з якогось смітника порожній пластиковий мішок – чому б не опитати його, і за нього самого і за того хвостатого літуна? Ось він, поруч, не рветься кудись в височінь, а вже готовий до співпраці, вже і рота роззявив, щоб радо відповісти на всі запитання щодо того, як краще жити листочкам, молодим-зеленим...
Тьху... мене вже також втомили ті аналогії... Та ви, либонь, давно зрозуміли, до чого я веду - листя, яко народ, що мешкає на теренах дерева, можуть репрезентувати саме листочки – не трухлява шпаківня, не прив’язана кимось на одній з гілок мотузка, і навіть не пташки-щебетухи, що на певний час знаходять собі притулок в його кроні. А, з іншого боку, звідси витікає запитання, чи такий вже великий сенс в тих опитуваннях, жвавих обговореннях результатів, у всіх тих прогнозах, дискусіях, концепціях, програмах і все таке інше? Щоб там не вигадали найкориснішого, найпрогресивнішого для зеленого листя, а воно все одно буде собі дихати, як вміє, перетворюючи під благодатним сонячним промінням і життєдайним рясним дощем вуглекислий газ на кисень, живлячи своє вічне дерево...
