На Порозі було прохолодно. Жахон з невдоволенням відмітив, що цей Бевзь чи як його там звуть, запізнюється з рапортом.
- Пане Жахон, грішники готові! – випалило маленьке чортеня, увірвавшись до кімнати. Роги в нього ще не росли і з усього було видно, що воно дуже молоде – не більше трьохсот років. – Тобто… майже готові. Усі, крім одного.
- Що з ним?
- Він ще… живий, ваше страхіття. Перехід відбудеться через декілька хвилин, але поки що він на тому світі.
- Як буде все готово, прибіжиш із остаточним рапортом. Зрозумів?
- Так, ваше страхіття, - швидко сказало чортеня і зникло. Йому дуже хотілося зарекомендувати себе на цій роботі і не хотілося повертатися на місце Наглядача за посиланнями. Там йому доводилося мати справу з усіма тими, кого посилали «к бісу», «до дідька» чи, навіть, «під три чорти». П’ятдесят років такої роботи кого завгодно можуть доконати, а тим більше молодого, сповненого амбіцій чорта. Тому він з радістю ухопився за можливість перевестись сюди, та ще й служити під командою такої авторитетної фігури, якою є Жахон. Усім відомо, що Жахон – розсудливий і справедливий демон, хоча спуску нікому не дає. Це задовольняло Бевзя. Крім того, він не хотів повторити помилку свого попередника, якого Жахон за повільність на три роки наказав помістити у працюючий радіоприймач. Ставки на те, що той повернеться у здоровому глузді не приймались навіть один до п’ятисот. Бевзь здригнувся і побіг швидше.
Жахон, оцінивши швидкість бігу Бевзя, задоволено посміхнувся. Ідея з радіоприймачем дала свої плоди. Але все одно зараз у нього з’явилося декілька вільних хвилин. Він став пригадувати, з чого почалася його участь в проекті «Перлина на смітнику».
- Це наша стратегічна мета. Наше і їхнє, - Енгарул скривився і тикнув пальцем угору, - начальство останнім часом багато говорять про солідарність, лояльність і інші нісенітниці, але поки начальник зберігає серйозний вираз обличчя, ми мусимо слухатись. Одним із плодів клятої співпраці має стати проект «Перлина на смітнику». Суть його полягає в тому, що на нашій території буде проводитися своєрідна перевірка. Ми будемо перевіряти довільно обрану групу грішників, щоб з’ясувати, чи не замели поганою мітлою до нас якогось праведника.
- Тобто білі сумніваються у роботі Центру Розподілення?
- Ні, догану Центру оголошено не було, але припускається, що у настільки збільшеному потоці людей помилитися допустимо один раз на сімдесят сім тисяч. Задача проекту – віднайти цього можливого праведника і повернути в центр на переобстеження. Відбиратися щоразу будуть п’ять найсумнівніших вироків. Ти будеш вибирати з цих п’яти того, хто, на твою думку, має бути переобстеженим. Поряд буде спостерігач – білий. Питання, твоє страхіття?
- Тільки одне. Чому саме я?
- Це була одна з їх умов, - і Енгарул знову вказав уверх.
На Порозі було прохолодно. Жахон стояв на вежі, дивився на пульт із п’ятьма кнопками і думав, як би не схопити нежить. Мануель, Наглядач від Неба, стояв ліворуч і роздивлявся грішників.
- Який це раз уже?
- Сімнадцятий. Ти не знаєш, Мануель, чому вони дихають через раз? Бояться?
- Так, бояться. Бояться спалити собі легені, бо тут дуже жарко. І вони не можуть звикнути до відсутності реального тіла.
- Жарко? Не був ти у нашій лазні… - посміхнувся демон.
- Якось іншим разом, добре?
Жахон і собі почав роздивлятися людей.
Першим був високий, але згорблений чоловік, занадто худий для маніяка, але достатньо сильний і імпульсивний, щоб вбити жінку через ревнощі. Подивившись на його ауру, Жахон переконався, що так і є. Розстріляний.
Другою була жінка, в аурі якої не було ні страху, ні розпачу. Тільки самознищення. Залишила тільки-но народжену дитину на вулиці. Якби не померла від запалення легенів, вчинила б самогубство.
Третім був чоловік в літах, неприродно спокійний. Лікар, що вірив у «так буде краще». Розстріляний.
Четвертим був юнак із слабкою, але осяяною одним-єдиним почуттям аурою і відсутнім виразом очей. Самогубець. Саме його чекали, щоб можна було розпочати.
І, нарешті, П’ятим був повний чоловік з переляканими очима. Політик. Автокатастрофа.
- Тобі усе це не здається фарсом, твоє страхіття?
- Провокуєш мене, Мануель?
- Ні. Просто хочу знати твою думку.
- Я виконую наказ Командуючого. Якщо він наказує мені брати участь у фарсі, я так і роблю.
- Не прикидайся тупим воякою, друже. Я ж тебе трохи знаю.
- Але ти давно мене не бачив, ще з часів Війни. До речі, як рука, швидко відросла?
- Твоїми молитвами. І все ж я хотів би, щоб ти висловився про доцільність проекту. Будь-які зауваження з вашої сторони будуть уважно розглянуті.
На вежу піднявся Бевзь.
- Все готово, ваше страхіття.
- Добре. Почнемо, Мануель?
- Я тільки Наглядач. Командуй, Жахон.
Демон повернувся обличчям до грішників і став видимим. Темні крила розгорнулись, зазвучав голос, що проникав у кожну щілину душі і зупиняв серця:
- Вітаю вас на Порозі Пекла! Ви п’ятеро знаходитесь тут, щоб потішити нас своєю дріб’язковістю. Серед вас буде обрано одного, хто повернеться в Центр Розподілення, який ви вже пройшли, і, можливо, потрапить звідти на Небо. Інші четверо швидко потраплять униз, в Пекло. Ви повинні будете говорити. Про що, у якому порядку – вирішувати вам. Від того, що ви кажете, залежать ваші шанси врятувати свою душу. А от якщо я вирішу, що грішник бреше, вводить мене в оману або якщо просто набридне мені – я натисну одну з п’яти кнопок і відповідний люк відкриється, відправляючи того, хто на ньому стоїть, прямо в пекельний вогонь. Тоді ви й зрозумієте, що тут зовсім не жарко. Пам’ятайте про це і починайте нарешті. Я хочу чути, чому кожен з вас вважає свою душу гідною порятунку.
Люди скам’яніли. Вони не бачили нічого, крім пустелі і себе в ній, не розуміли де вони і навіщо. І тут, в двадцяти метрах від них в повітрі з’явився демон і пояснив їм. Знадобилася секунда, щоб вони усвідомили своє становище і їх подив змінився розпачем, а потім – страхом за себе і бажанням будь що врятуватись. Вони хотіли цього, хотіли щось сказати, зробити, втекти… Але втекти було неможливо. Залишалося говорити.
Жахон переконався у тому, що недарма вивчав механізм навіювання настроїв. Ефект був саме той, на який він сподівався. Він спочатку ослабив контроль за аурами, а потім і зовсім відпустив їх. Головне – не перестаратися.
- Треба говорити, чи не так? Дозволите мені? Я не хочу сказати, що я не грішив у житті і не думаю, що хтось може заявити про свою безгрішність. Мабуть, тільки Він, - П’ятий звів очі догори, - непогрішимий. Але я визнаю, що жив неправильно, що занадто захопився собою, що не думав про ближніх своїх, і, не буду приховувати, вважав балачки про той… тобто, вже цей світ пустими. Я грішив майже кожен день, - він скрушно хитав головою, так само, як коли втрачав декілька мільйонів. – Я не знав міри… Але тепер я знаю! Я знаю, що нас усіх чекає! Очі мої відкриті до страждань ближніх, я тепер бачу, як їм зле і хочу усім допомогти. Вуха мої відкрились до благань убогих і…
- Тільки послухай, Мануель, яка промова. Але ж він нещирий з нами, - сказав Жахон і натиснув п’яту кнопку.
Під П’ятим відкрився люк і він зник у полум’ї.
Заговорила Друга. Голос зривався, вона дала волю істерії.
- Я не хочу порятунку. Я вбила свою дитину, я прирекла її на смерть! Я не розумію чому я тут. Мене не врятувати нікому, я пропала, пропала вже давно… Я не можу… не хочу. Тисни вже свою кнопку, демон!
Демон знизав плечима і послав жінці знання того, що її дитина не загинула, її знайшли і підібрали, і що тепер з нею все буде добре. «Поки вона не виросте і не зможе здійснювати свій вибір» - подумав демон. Коли жінка, усвідомивши все і заспокоївшись, кивнула, він натиснув другу кнопку.
- Я все ще розраховую на твою відповідь, твоє страхіття. Чи доцільно займатися тим, чим зараз займаємось ми? Адже всі вони, безсумнівно, заслуговують Пекла. А ми намагаємося віднайти те, чого в них може і не бути.
- Мені здається, що цей проект має право на життя. Адже ж це ваша одвічна тактика – зробити щось, а потім дивитися, що з того вийде? Аби тільки не ви були об’єктом дослідження? Я не критикую саме цю ідею, бо вважаю, що за допомогою цього експерименту можна хоч когось позбавити від того, на що ви його прирекли своїми попередніми дослідами. Врешті решт, Пекло нікуди не дінеться.
- І що ж це за попередні досліди?
- Насамперед, ідея вільного вибору в усьому, яку ви підкинули людям. Вона призвела до появи демократії і багатьох інших речей. У вашій ієрархії вона працює, але людям абсолютно ні до чого. Саме через цю ідею у них виникають сумніви на зразок «Це ж може бути інакше…» стосовно будь-чого. У Пеклі тих, хто починав з таких сумнівів – приголомшлива більшість.
- Авжеж, сам ти прихильник військової диктатури. Через це ти тоді пішов від нас слідом за своїм нинішнім Командуючим?
- Саме так. А ці ваші «закони природи», які нічим не можна пояснити? «Тепле повітря підіймається вгору»… Навіщо це? А «бог любить трійцю»? Скажи, напевне через це я ще жодного разу із шістнадцяти не натискав третю кнопку? Подивися, тільки на ній так багато пилу.
- Ні, Жахон. На твої рішення ніхто не впливає, тільки ти сам. Тільки ти.
- Нехай буде так. Але тепер ти мені скажи дещо. Чому Небо захотіло, щоб саме я брав участь у цьому від чорних?
Ангел уважно подивився на демона.
- Підходив тільки ти. Тільки у тебе серед усіх відомих нам чорних настільки розвинуте почуття справедливості. Це те, через що тебе деякі чорні вважають диваком. Те, через що тебе так цінували, коли ти був з нами… Крім того, потрібен був хтось, хто може вгадати почуття і думки. Демон, який за кількома словами зможе визначити хто на що здатен і чого від кого чекати. А ще тому, що ти користуєшся беззаперечним авторитетом як серед чорних, так і серед білих. Потрібен хтось, кого навіть рівні у ієрархії називають «твоє страхіття», а про підлеглих я і не кажу. Я відповів на твоє питання?
- Так. Але питань тільки стало більше.
Після значної паузи слово взяв Третій:
- Я не вважаю, що чинив неправильно. Так, я вбивав своїх пацієнтів. Але я відправляв їх у кращий світ, де не було даремного болю і страждань. Вони були приречені доживати свій вік у муках. Хіба не сказано було: «Будь милосердним»? Хіба це не милосердя – позбавити людину від страждань? Я робив це не для себе, мені користі з цього не було. Я не вбивав тих, у кого був шанс видужати.
- Ти вбивав не раз… - промовив Перший. – Я вбив тільки один раз. Вона… вона мені зрадила. Я не зміг цього перенести! І я не можу її зрозуміти… Я відчуваю каяття, але визнаю,що, мабуть, вчинив би так знову…
- О всесильний Вогонь, чому вони всі такі? «Я не зміг перенести»… Чому б не спитати її спочатку? Можливо, причина її зради в тобі, а не в ній? Ніколи вони не виправляться, Мануель, через таких як він я починаю думати, що до вас скоро зовсім ніхто не потраплятиме. «Вчинив би так знову»… Не думаю, що буде нагода, - і він натиснув першу кнопку.
Третій уважно дивився на Четвертого. Той опустив голову і тихо промовив:
- Я заблукав. Я загубився у своїх почуттях. Я не можу повністю виразити те, що відчуваю. Коли я втратив її… світ здригнувся. Кольори зникли. Звуки зникли. Не залишилось нічого. Боротися безглуздо, коли проти тебе – все. Я намагався… і програв.
- У тебе був вибір. Важкий, але був. Ти міг забути все і робити те, що повинен. Я допомагав людям позбутися подібних мук і не шкодую, бо вірю, що робив добро, - сказав Третій. Але Четвертий нікого не чув і продовжував.
- Я не втримав себе у мить відчаю, я не зміг. Я хотів би, щоб у цей момент хтось опинився поруч, втримав від останнього кроку…
- Отакої, твоє страхіття. Одному потрібен був той, хто його втримає і полегшить біль, а другий швидко від цього болю позбавляв. Не заздрю я тобі, рішення складне.
- Вони торкнули відразу декілька серйозних моральних проблем, над рішенням яких віками б’ються і люди, і ми з вами. А від простого демона-військового хочуть, щоб він вирішив їх прямо зараз.
- Мені дуже шкода, що я не допоміг комусь у складну мить, можливо тому і мені ніхто не допоміг. Коли одного солдата підтримує другий, вони б’ються як троє. Усе ж так просто…
- Не так це просто. Повір мені, я знаю.
- Як просто взяти і подати руку… Сказати слово…
Почувся розпачливий крик. Люк не повернувся на місце і з отвору виривалося полум’я Пекла, той Вогонь, та первісна сила, що не залишає від матеріального і купки попелу, а душі – нестерпно опікає, але й очищує. Через декілька тисяч років.
- Ти впевнений, що не дарма натиснув саме цю кнопку? Впевнений, що не помилився?
- Чини як знаєш, сподівайся на краще, а з тим, що отримаєш у результаті розберешся пізніше. Ось мій девіз. Як думаєш, багато в нього шансів потрапити на Небо? Чи він повернеться сюди?
- Сподівайся на краще, Жахон. – Мануель посміхнувся і потім серйозно додав, - я думаю, що він не потрапить зараз ні на Небо, ні в Пекло. Його повернуть назад. Він ще багато не встиг зробити. Йому є чому навчити інших.
- Що ж, ніколи не кажи ніколи, - промовив Жахон, витираючи з пальця пил третьої кнопки.
