Я намагався чинити їм опір, але ці страшні люди в білих халатах таки змогли пов"язати мене і затягнути в ту кляту машину. Машина задиркала і повезла мене знайомою дорогою до звичної лікарні. Мабуть і в палату покладуть цього разу ту ж саму - любу і милу палату номер одинадцять.
Скажу прямо зараз, що життя в лікарні просто чудове, а в палаті одинадцять дев"ятого психіатричного відділення - особливо. Бо це - одна з благословенних палат, куди потрапляють саме великі науковці та винахідники. І тому найбільші відкриття відбуваються саме в ній. Після чергового відкриття восьма палата - палата шпигунів - побачивши все у шпарину, щоразу біжить до другої, доповідати начальству. Туди традиційно поміщають вождів народів, котрі протягом лікування керувати можуть максимум відділенням і постійно гризуться між собою. Так от після кожної доповіді своїх підлабузників про відкриття мої чи моїх колеґ ця дрібнота - Сталіни і Мусоліні - червоніють від заздрощів.
Адже їхня влада опирається на фізичну силу і примус, а влада науковців і митців - у силі істини.
Машина диркає. Я не можу поворухнути руками, бо вони зв"язані. А правильніше це називається гамівною сорочкою. На вулиці мінус десять, а в машині тепло, бо вона обшита зсередини подушками. В палаті буде ще тепліше - геть до дванадцяти ґрадусів тепла. Я точно знаю, бо чітко рік тому їхав цією ж дорогою у цьому ж фурґончику до лікарні. Погода була така сама.
Взагалі то дарма вони на мене цю сорочку вдягли. І якщо б товсті санітари не полізли мені під руку саме в той момент, коли я робив пробний пуск свого синхроквантомодулятора, не кинувся б я на них з ножакою. Втім, мені по барабану. Не вперше і не в останнє. Не готове ще суспільство збагнути цінності моєї роботи, тож доводиться терпіти конфронтації з лікарями і злидарювати.
А синхроквантомодулятор мені вже завтра принесе до лікарні сусідка Вілена Антонівна. Принесе і все необхідне для його добудови - клей і папір. Ножиці не принесе. Не дозволено. Хіба що коли гарно поводитимусь, лікар запросить до свого кабінета і дозволить порізати що треба "в присутності". Ще принесе добра сусідка апельсинів, цукру. Потішить мене історіями, котрі встигнуть статися до завтра. Може Даздраперм Ієронімович нарешті відремонтував водогін? Може Уляна, стара хвойда, нарешті зізналася міліції, де закопала свою дитину? А чи міліція здогадалася, що поряд з чоловіком? Якби ці телепні в ментурі хоч трохи медекували, їхні ослячі голови б швидко зрозуміли, що все улянине сімейство - в одному місці. І чоловік, і малюк, і свекруха, котра вісім років тому "кудись зникла".
Ой! Машину трухнуло. Але стінки м"які і приємні, стукатись об них аж ніяк не боляче. Інша справа, що об них головою не поб"єшся, але всьому свій час... Цій машині, мабуть, років тридцять щонайменше. Знов трухнуло. Укачує і нудить... Ну, в тім дороги винні, а не машина... Ще трухнуло!..
...Ах, так ти битися! Тепер я злий на машину не на жарт. Починаю бити з розгону плечем то об одну то об іншу стінку. Та дарма. Машина навіть не хитається. Ану, коли ще разочок?.. Розженаюсь і б"ю в стінку, котра мені завжди найбільше неподобалася, головою. Ця стінка повсякчас змикалася позаду мене, коли мене заштовхували до цієї машини і не давала вийти. За це я її і ненавиджу.
То ж я з розбігу тараню її головою і відчуваю в наступну мить вільний політ, удар та чую, як машини навколо панічно гальмують. Лежу на асфальті. Голівка моя бо-бо. На вулиці холодно, але мені тепло. Люди збираються навколо мене і репетують, мене підхоплюють дбайливі санітари.
Я зачарований міським пейзажем і не звертаю на це уваги. Мою увагу прикули блискучі автомобілі, білий сніг і гаряче золоте сонце низько над містом. Весело їздять і дзвонять трамваї - червоно-жовта гусінь з витріщкуватими очима. Гаряче сонце золотить сніг, дахи будинків і трамвайні колії. А мене знов саджають до темної камери на колесах, обшитої подушками. Я дивлюся на людей і ловлю їх співчутливі погляди. І в голові у мене крутиться незвична для мене думка: чому укол не подіяв? Мені захотілося заспокоїтися і заснути, і я чекав, коли засвоїться транквілізатор, що мені його вкололи двадцять хвилин тому перед виїздом.
Засвоївся він чи ні я не знаю, але спати мені не хотілося. Тож скоріше за все і не було жодного транквілізатора, - вони вкололи мені просту дистильовану воду. Я читав в газеті, що таке діється. Щоправда і біситися теж не хотілося, і я, згорнувшись калачиком, щільно забився в глухий кут. Сидів там і намагався нічого не думати, аж поки машина не зупинилася. В той момент я помітив, що за всю дорогу машина не зупинялася, окрім того разу, як я вискочив із неї. Видимо, світлофори привітно блимали зеленими вогнями назустріч машині зі мною весь час... Тобто моїй черговій подорожі до дурки злий Страхтоборг дав зелену хвилю... Це був вкрай невтішний початок. Зазвичай мене супроводжували до лікарні добрі знаки мого родового покровителя - Сяючого Мишофіла.
Коли мене виводили під руки з "буйного фурґончика" два кремезних санітари, я відчув, що на чолі в мене рана і з неї рясно льється кров. "Від клятої подушкодверної машиностіни чи асфальту?", - думав я. Плями крові почали з"являтьсь на плечі, такі яскраві на білій сорочці. А санітари мовчали, ніби нічого не помічаючи. Я не панікував через своє поранення, бо знав, що як тільки мене заведуть до корпусу лікарні, мені нададуть допомогу. Настрій вцілому був непоганий, як і щоразу, коли мене везли до божевільні. Але раптом я помітив одну моторошну обставину: мене вели аж ніяк не до звичного корпусу з дев"ятим відділенням!..
Щира правда, треба було каятись. Мишофіл простить, коли покаятись. І йому терміново було потрібно принести жертву. В лікарні безліч мишей, і я не сумнівався, що мій сяючий покровитель захистить мене, щойно я покладу нову жертву йому на вівтар. Тож треба було вже починати думати, як умовити Вілену Антонівну розшукати і принести вівтар. І як таємно повідомити Настю - дочку багатостраждального Даздраперма - що Страхтоборг знов жадає щедрих людських жертв?..
