В одному маленькому кам'яному містечку, дуже своєрідному і незвичному, жили самі лише комахи. А так як містечко було насправді дуже маленьким, а комахи розмножувалися надто швидко - доводилось їм пересуватися і бігати, заважаючи один одному, нещадно наступати волохатими, худенькими ніжками на очі, руки та інші частини тіла своїм сусідам. І справді, місця для нормального життя їм не вистачало, але за останній час незручностей, комахи звикли до такого життя і навіть перестали звертати увагу на це. Бо жили вони згідно своїх комашиних інстинктів, і усі незручності у пересуванні перестали докучати їм. Вони просто пристосувалися до нових умов, несилі щось змінити. Взагалі, комахи були невимогливими і задовольнялися тим, що мали. Жодна з них ні разу не вибігала за межі міста і не бачила нічого окрім нарочито пафосних будівель міста та декількох низеньких деревців, які ще якось намагалися рости серед пильного каміння, проштовхуючи своє тендітне, але прагнуче до життя, а тому і сильне, коріння крізь товстий шар каміння. Навіть самі розумні і найстаріші із комах, що спромоглися прожити ще з тих далеких часів, коли закладалися перші камені міста - не знали дороги, що могла вивести комах за його межі. А можливо, вони просто забули - надто вже старими були. Натомість молоді і гарячі комахи навіть не намагалися втекти із міста - бо не знали, як зробити це, і не знали, що чекає їх за надійними мурами, та й взагалі вони ще багато чого не знали, бо молодими були - говорили їм старші. Молоді погоджувалися. Видно, так було легше.
Ось у такій гармонії проводили комахи свої довгі буденні дні. Хоча було у них одне, можливо, найулюбленіше заняття - виходити у центр містечка і просто бути там, де похмуро і поважно, омріяна легендами і згаслими часами гордо височила старовинна велетенська Вежа з величезним Годинником під дахом. Хто, коли і якими зусиллями збудував її - комахи не знали та й знати не хотіли. Вони просто приходили, дивилися і красувалися перед нею.
Та Вежа мала ключі життя - впевнені були комахи. Вони ніколи не сумнівалися у цьому святому для них ствердженні, адже не просто вірили у це, а знали. Усі без винятку комахи знали, що Вежа керує їх життям, впливає на них і тільки вона може позбавити їх цього ж самого життя. А на годинник, що був Оком Вежі. комахи ніколи не дивилися - страшно було. Але, як же комахи довідалися про той страшний годинник? - запитаєте ви. Відповідь проста - вони знали що він існує. Тим часом Годинник, що жив на страшній Вежі продовжував мляво і безперестанку пересувати свої довжелезні руки-стрілки. І це був рух життя. Кожної години він починав гучно і невблаганно дзвонити і тим самим, не питаючи, забирав сотні комашиних життів.
На площу, що широко розкинулась перед Вежею, збігалися усі комахи, без винятку. Більшість комах була сіро-чорною і нічим не могла задовольнити страшну Вежу, не маючи кольорового забарвлення одягу. Але були й такі - їх було набагато менше - що мали яскраве кольорове вбрання і пишалися ним понад усе. Вони хизувалися ним перед сіро-чорними односельчанами, ну і, звісно, щохвилини демонстрували його старій Вежі. Остання мовчки дивилася на них своїми темними зіницями. Сіро-чорні комахи, звісно, заздрили кольоровим, жалкували, що самі не мають такого убрання і тяжко зітхаючи, говорили, що в цьому брудному містечку дуже незручно жити у такому барвистому вбранні, а щодо Вежі, то вона однаково ставиться як до них так і до кольорових комах. В свою чергу, кольорові не вірили у це - на площі їх завжди було більше. Проте, із кожним ударом годинника, комах ставало менше, як кольорових так і їх чорно-сірих друзів.
Годинник, що одночасно був і невсипущим оком Вежі, ніколи не зупинявся. Він був мірилом їх життя, богом їх надій і молитов. Тож комахи довго і мовчки вдивлялися у темно-німі очі Вежі та уважно слухали гуркіт годинника. То була мова, якою Вежа розмовляла із ними. Але, як тільки починав бити годинник - комахи починали бігати, метушитися. У страшній паніці наступали на тіла померлих братів. Багато їх помирало від того страшного дзвону, не витримуючи навантаження та плутаючися під сотнями волохатих лапок і вусиків. Та хоча картина була справді сумна, Вежа невтомно збирала їх життя. Як тільки останній удар могильного дзвону змовкав, решта уцілілих комах відразу поверталась на площу, щоб знову благати Вежу не вбивати усіх їх Деякі комахи, публічні оратори і активні жителі містечка, закликали комах до більшого розмноження, мовляв, це єдина можливість зберігти їх породу.
Окрім німого, нерухомо-замріяного спостереження за Вежею, була у них ще одна цікава розвага. Комахи полюбляли розмовляти про усяку всячину і постійно займалися цим. Через цю звичку у місті постійно було чутно якийсь тихий, приглушений гул. Комахи любили повторювати наперед заучені слова і вирази. А деякі із них, можливо самі розумні і продвинуті, спромоглися говорити цілими реченнями. Інші комахи, щоб влізти в цю безумовно цікаву бесіду, підбігали на своїх коротеньких ніжках до комах, що вже говорили і починали, якомога голосніше і швидше кричати заучені слова. Спочатку їх повністю і без жалю ігнорували, не включаючи у бесіду, але якщо прибульці демонстрували наполегливість і завзяття - їм надавали можливість бути почутими. Але, раптом ці необтяжливі розмови набридали комахам і вони з безтурботними обличчями розпочинали хаотичну біганину по місту. Пробігаючи біля Вежі, зупинялися, довго-довго із придуркувато-покірним виразом обличчя дивилися на неї і продовжували бігти далі. Потім знову розмовляли.
Кольорові комахи говорити не любили. Вони бігали мовчки і, зупинившися спочити, розмов принципово не підтримували. Не хотіли спілкуватися із сіро-чорними. Останні думали, що кольорові комахи просто не вміють говорити і для сіро-чорних відкриття цього радісного факту, хоча й надуманого, було справжнім щастям.
Деяким комахам - їх була відчутна меншість - пощастило народитися з крилами, одним - з довгими, іншим - з короткими. Але і ті, й інші не знали навіщо їм крила. Навіть після довгих роздумів і гарячих дискусій вони цілком щиро признавалися, що просто не уявляють що робити з тим непотребом, який стирчав із їх гладких спин і тільки заважав рухатись. Їх атрофовані і, по суті, мертві крила були лише тягарем. Тож, крилаті комахи заздрили своїм безкрилим друзям, а особливо - кольоровим комахам. Звичайно вони не видавали свої комплекси і всіляко маскували їх.
А між тим, годинник час від часу плакав могутнім дзвоном і комахи з крилами, і без них, продовжували помирати, потім народжувати інших - крилатих, кольорових і сіро-чорних. Батьки останніх гірко оплакували долю дітей і довше мовчки вдивлялися у мовчазну Вежу. Та природа брала верх, і через якусь мить вони голосно бігали, стрибали, із присмаком щастя обговорювали вади кольорових сусідів і, взагалі, почували себе цілком задоволеними сіро-чорними комахами.
Цей звичайний похмуро-осінній день, здавалося, зовсім не міг вразити звиклих нічому не дивуватися комах. Але саме у цей сумно-сірий день, у місті сталася подія, що здивувала і навіть запам'яталася деяким комахам. Щоправда - ненадовго. Просто комахи вміли швидко забувати побачене. Мало що могло надовго пробудити їх притуплену, обмежену уяву. А по-скільки увесь день лив рясний, до того ж прохолодний дощ, комахи надали перевагу сидіти у своїх домівках і дивитись крізь щілини на вулицю, що плакала довгими струмками. Сидіти в домівках зручно не було, тому що у кожній хатинці був не один десяток комах, і всім їм хотілось врятуватися від негоди. Але іншого виходу у комах не було, приходилось терпіти один одного, намагатися не заважати іншим своїми рухами. Ну а щоб не було зовсім сумно, комахи надумали розповідати один одному свої наперед відомі і звичні історії. Незабаром в щільно набитих хатинках розпочався тихий гул. Напевно, комахам стало веселіше. Зараз увага комах вже не була прикутою до непогоди, що злісно вирувала за стінами їх хатинок. І тільки вітер іноді заносив неслухняні крапельки холодного дощу, що неприємно дратували захоплених цікавими розмовами комах. Але зовсім скоро комахи пристосувалися і до цього непорозуміння і холодні крапельки перестали надокучати їм.
Приблизно у цей час в їхньому маленькому містечку сталося щось дивне. Вперше за багато часів на їх землю стали ноги людини. Це був чоловік. Він повільно, але впевнено і розміряно йшов по вузенькій вулиці, тихо наступаючи на калюжі, що кипіли бульками дощу, який, здавалося, хотів могутніми потоками зупинити нерозважливого чоловіка, тяжкими краплинами втокмачити його назад у вологу землю, не дати можливості зробити дію, забрати наснагу на скоєння Вчинку. Але наснага була, і був запал. Було життя.
Зараз чоловік уже пересікає порожню від комах площу, мовчки наближається до містичної Вежі. Здається, він зовсім не боїться її споконвічної німої тиші, не боїться її велетенського годинника, що сумно-урочисто стогне протяжливими дзвонами. Більше того! Він навіть сміє дивитися на той годинник, не опускаючи до долу наляканий погляд. Видно, що незнайомець не має страху перед всезнаючою старою Вежею.
Комахи мали звичку швидко втомлюватися від наперед відомих розмов. Можливо, так було через те, що бесіди в них велися нещирі, чи через те, що говорити починали усі гуртом, перебиваючи один одного - невідомо, але зараз вони, швидко утомившись від безперечно цікавої розмови, захотіли трохи спочити. Тож їх випуклі, круглі очі повернулись у сторону щілин.
На мить вони відчули незнайоме почуття подиву, що зненацька і підступно увійшло в них. Комахи досі не бачили нікого живого окрім самих себе. А зараз вони могли дивитися на незнайоме створіння, що ходить собі так просто по їх площі і навіть дивиться на їх Вежу, і ще вище - на Око! На той страшенний безжалісний годинник, що сотнями вбиває в нічому невинних комах. Комахи навіть перестали думати про свої кольори та непотрібні крила і через якусь мить усі разом, не зважаючи на дощ, що міг краплями забити їх у землю і холодний різкий вітер, повисипали із вже нагрітих хатинок на вологу, непривітну площу. Деякі з них тонули у глибоких калюжах, марно намагаючись врятуватися за допомогою своїх ніжок та атрофованих крилець. Можливо, в них ще був бодай якийсь шанс, але захлеснутися їм допомагали товариші, що тепер карабкалися по ним, як по живим мостам, навалюючись десятками на них, штовхаючи голови у холодну воду. Але більшості комахам вдалося врятуватися і ось вони вже щільним сірим півкільцем оточили чоловіка. Їх великі сітчасті очі нерухомо вдивляються в людину, в її непередбачувані рухи.
Та чоловік просто не помічав ані комах, ані їх неймовірних зусиль, ані їх відверто зацікавлених поглядів. Він вирішив діяти далі, довести свій задум до кінця. Тепер він усвідомив, що не має жодних сумнівів, жодних вагань. Ця думка зігріваючим теплом розтеклася по коридорах його свідомості, додала потрібної наснаги - і він поліз, поліз на стародавню Вежу, використовуючи її виступаюче нерівне каміння. Просуватися приходилося повільно, бо камінь був мокрим і слизьким, а пальці щоразу сповзали униз. Але він продовжував, зціпивши зуби, чіплятися руками за слизькі виступи, шукати надійну опору ногам. Переконавшись, що знайшов підходящий виступ, чоловік обережно перекидував вагу тіла на нього і просувався вище. Крім того доводилось боротися з шаленим мокрим вітром, що з розпачі ширяв в його подерте, розчервоніле обличчя мілкі осколки каміння, дряпаючи тіло. Руки були збитими до крові, що повільно крапала униз, змішана з брудом та пилом.
Ця надзвичайна подія просто-таки вибила комах із звичної рутини і вони навіть почали міркувати, що саме намагається зробити те невідоме створіння, навіщо воно так ризикує та лізе на їхню високу Вежу? Їх випуклі очі потрохи налилися цікавістю, і вже нічого не могло відволікти їх. Але їх зацікавленість спіткало прикре розчарування - людина полізла так високо вгору і перетнула дозволену для комашиних очей межу, далі дивитися було страшно. Жодна комаха не наважилася б підняти погляд так високо ні за яких обставин. Це було непорушне священне Табу. Під дахом Вежі мешкав їх бог, він же Невсипуще Око, чи просто Годинник, що продовжує свій ритм за будь-яких обставин. Тож повністю розчаровані таким поворотом справи, комахи з неприхованим розпачем почали опускати до долу очі. По їх сіруватим рядам пронісся шепіт розчарування. Зараз комахи у повній мірі почали відчувати і дощ, що не спинявся не на мить, і калюжі що вже повністю оточили їм дорогу до хатинок, і ту страшну темряву, що обійняла їх рідне містечко. Німий відчай і страх скував їх комашині душі. Усе це разом відчули комахи. Але вороття назад не було. Це розуміли усі. Самі сміливі наважилися впритул підійти до Вежі і, не наважуючись дивитись надто високо ,почали вигукувати незнайомцю.
- Зупинися, божевільний! Це ж небезпечно!
- Повертай назад! - кричали інші.
Решта комах, що мовчки стояли позаду ще навіть не збагнули, що сталося. Це було просто диво, адже їх сородичи, спромоглися викрикувати не просто слова чи заучені фрази. Зараз вони кричали цілком свідомі слова, розуміючи сенс. Розуміючи суть. Їх фрази не були заучені наперед, чи то почутими від когось.
- Око вб'є нас усіх! - кричали ті, що стояли поруч з Вежею. Вони могли відчути увесь жах скоєного. Дощ змішаний із пилом і осколками попадав їм прямо в широко відкриті очі, причиняючи нестерпну біль.
Чи то чоловік почув комашині голоси, чи, можливо, хотів підбадьорити себе самого, але з його замордованого чола вирвалося:
- Я зроблю це. Я зупиню його!
Ці слова були почутими. Комахи відчули жах.
- Що ти зупиниш? Годинник Життя, що постійно живе, постійно забирає наші тіла собі у жертву? Його ти зупиниш? Повертай. Годі вже! Це просте безглуздя, - все кричали і кричали розлючені комахи, не звертаючи уваги на охриплі голоси.
- Та він просто божевільний, - набравшись сміливості бубоніли комахи, що стояли позаду, - він погубить нас усіх.
Та чоловік був занадто високо, щоб чути немічні комашині голоси, що вже почали надриватися і хрипіти, благаючи його повернутися.
І навіть в такі, безперечно важливі моменти як цей, комахи були вірні своїм звичкам. Зараз вони відчули, що кричати далі безрезультатно, до того ж голоси їх були надірвані. Тож вони вирішили просто очікувати, що трапиться з ними далі. Комахи стояли і уважно слухали. А так як слух у них був відмінний, це було зовсім не складно. Деякі з них думали - навіщо було так надриватися, все рівно незнайомець не чув їх. Кольорові комахи були особливо задоволені через це,
адже вони мовчали увесь цей час, а тепер з відвертим непорозумінням дивились на інших. Мовляв, дурні ви.
Потім комахи почали перемовлятися між собою. Вони намагались відгадати, що чекає на їх далі, що, врешті, приніс їм цей похмурий слизький день.
А між тим, Людина вже встигла добратися до Годинника. Зараз вона відчувала усе значення цього заміру, усю урочисту могутність Годинника. Ось він, - думала Людина, - несправедливий генератор часу, суддя земних подій та вчинків. І ніби доказуючи правоту цих думок, Годинник демонстрував свій складний механізм. Його стрілки продовжували зовсім безтурботно, не поспішаючи рухатися далі, ділити час на відрізки, розділяти долі усього живого. Людину здивував і навіть збентежив той факт, що зараз, не дивлячись на те, що вічний Володар Часу перебував у волі простої людини, він все ж так само нарочито зверхньо вицокував і зовсім не звертав увагу на вороже налаштованого прибульця. Можливо він демонструє свою могутність, - думала людина. Так, тут було над чим поміркувати. Відчуваючи нову хвилю невпевненості і втомленості, людина, зручно усілася на Вежі та, вхопившись однією рукою за вперто-холодний метал годинника вирішила спочити. Спочити хіба що тілом, бо думки продовжували ураганом нестися навколо.
І ось тут, власне, і почалося те, за ради чого прийшов сюди незнайомець. З неістотою силою він почав ламати Годинник, учепившись руками за його стрілки, тягнув їх у різні сторони, гнув, до крові зцепившися руками. Людина боролася з Годинником, з Часом. Тяжким для неї було те змагання. М'яка шкіра з м'язами та крихкими кістками значно поступалася впертості металу, який проходив крізь них, з легкістю розтинаючи плоть. Кров стікала з подертих рук, окропляла сіре мовчазне каміння. А дощ заливав це все своїм неістовим плачем. Вітер стогнав, підспівуючи дощу. Людині здавалося, що сама Природа заступилася за Годинник і тепер направляє усі свої зусилля, щоб не дати Незнайомцю зробити свою справу.
Ноги людини вперлися у старе каміння даху і від цього тиску воно почало осипатися. Спочатку потрохи, а потім цілими глибами, завалюючи собою замерзлих комах. Останні прийняли цей смертельний град у повній безнадії щось змінити. Їх лупаті очі просто фотографували падаюче на них каміння, не відображаючи ні болю за недожите життя, ні страху перед цим болем - їм було вже байдуже. Почуття і до цього були не бажаними прибульцями у їх комашиній свідомості.
Тож їх зовсім не здивувало, що людина оступившися об камінь, повисла над Вежею, зачепившись скаліченими пальцями за одну із стрілок Годинника. Тепер чоловік міцно тримався за протягнуту Часом руку.
***
Людина розуміла, що так висіти сили надовго не вистачить. Вона мала тільки невеличку мить, мить що розділяла її життя від приєднання до Вічності. Тепер останні секунди життя, вона роздумувала, чи хоче вона приєднатися до безкінечності і зламати часові рамки уже назавжди. Чоловік крізь біль усміхнувся - це була посмішка полегшення, адже він мав наснагу зламати Час, утекти від його довжелезних рук, що малюють рубці на тілі, мов замітки, скільки саме прожила людина. Зараз може звільниться від цього назавжди, і Час вже не матиме сили наздогнати його Свободу, яка обніматиме його дуже міцно і гаряче, бо кохання їх є справжнім і нелицемірним. Треба тільки відпустити запечені кров'ю пальці.
***
Чоловік падав на землю. На його обличчі сяяла посмішка, бо у цьому польоті він падав не сам, а нарешті зустрів свою кохану, про яку так давно мріяв - це була Свобода, що летіла поряд з ним, приємно лоскочучи його довгим волоссям. У падінні він відчував її дихання, вдихав аромат її волосся, вдивлявся у її бездонні очі. Їх руки зустрілися назавжди. У цю мить чоловік подумав, що тільки заради цього моменту не шкода втратити усе життя, не шкода стати тінню і знехтувати усіма земними справами. Це була його остання думка. Думка, що зробила його щасливим.
Багато комах загинуло у той сумний день. Здавалося, саме небо оплакує їх смерть. Людина впавши, придавила багато з них, інша частина загинула від дощу або потонула в глибоких калюжах, хоча багато з них добралися у той день додому, до своїх тісних хатинок, які тепер здавалися їм ще більш затишними і безпечними.
