Переповнену чашу на хвильку прибрали. І в ту ж мить на нього лавиною зірвалась отрутна гидкість обпікаючи нестерпним болем шкіру, виїдаючи очі.
Він закричав несамовито і безпомічно забився у путах.
Земля здригнулась.
Десь, у глибині космічної холоднечі тужно завила вовчиця, марно намагаючись зірватись з цепу, щоб прибігти йому на допомогу.
На південному узбережжі планети прокинувся вулкан і, не в змозі втриматись, вивернув з себе розпечену лаву. Землю трусило. Море відійшло від берега, а потім великою хвилею кинулось на нього, ховаючи під собою обладунки фешенебельних пляжів. Рев моря заглушав крики страху, відчаю та болю нажаханих людей.
Знову біль обпік його і знову корчі зтрусили тіло. Він з натугою потяг на себе ліву руку у марних спробах вивільнення і відчув, що пута рвуться. Він сильніше рвонув руку на себе. Натягнулась, мов струна прив’язь, що його тримала і раптом тенькнула порвавшись. На зап’ястку бовтались обривки. Не вірячи своєму щастю він спритно відхилився від чергової порції отрутної зливи і занімілою від напруги вільною рукою незграбно почав розпутувати з правої товстелезні вузли.
Бозна скільки часу розіп'ятий на скелі між проваллями, він вже й забув, яке це щастя − рухатись! Невже настав кінець мукам? Радіючи звільненню віджбурнув останню мотузку у бік і тихо засміявся,
У сірих сутінках забуття на дні безодні, немов почувши його сміх, нерухома жінка в кришталевій домовині різко відкрила мертві очі.
Заклякле тіло погано слухалось. Тримаючись за гостре верхів'я скелі, він ступив обережно крок, другий. Обійшовши одну прірву підійшов до іншої, зазирнув у темне провалля і ледь утримуючи рівновагу ковзнув до третьої. Вдивляючись у безкінечність, трохи зам'явся, та зрештою, відкинувши сумніви відштовхнувся від опори і полетів у прірву сторч головою.
Промайнула мить чи вічність − час нікому рахувати там, де його не існує − і він відчув, що лежить на землі, посеред густої трави, а над ним колишуться дерева. Він встав і знову щасливо засміявся, насичуючи радістю ефір. Подивився на сонце, начебто визначаючи напрямок, та й рушив уперед, маючи світило за компас.
А радісні коливання ефіру свіжим вітерцем торкнулись чутливих ніздрів сумуючої вовчиці, війнули їй в очі, здуваючи облуду. Омана, що до сих пір сковувала, розсіялась. Нічого більше не стримувало її. Дзенькнули жалібно кайдани і вільна помчалась вона на зустріч.
Жінка, з мертвими очима, сіла в кришталевій труні.
Вже неділю сонце шкварило так, що від жару вицвіло геть усе небо. Задушлива спека просочувалась навіть через кондиціонер. Професор Незгода, чи то краще сказати депутат Незгода, впрівав і не міг дочекатись депутатських канікул. Його мрії про відпуску оригінальністю не відзначались. Бувши у депутатах всього рік, професор не втратив смаку до простих радощів, а тому не потребував витончених забаганок, котрими переймались депутати зі стажем. Все, чого він бажав, періодично витираючи хустинкою піт, який з тією ж періодичністю настирно стікав з високодумного чола; так от, все, чого він бажав найсильніше − це зануриться з маківкою у прозоро-смарагдові глибини Чорного моря, щоб остудити хоча б на деякий час перегріту голову.
Хто і що змогло сховатись від сонця − сховалось. Навіть хмарки вирішили за краще пересидіти деінде, не перешкоджаючи владному і одноосібному сонячному пануванню. І тільки надвечір сьомого дня, коли стомлене світило все ж таки трохи збавило потужність, вони хоча й боязко, але наважились з'явитись на люди. Не відчувши спротиву зі сторони сонця − збадьорились і вже більш жваво почали збиратись у купки. Напрочуд швидко вони позаймали геть усі вільні місця на небі і вже за годину щільно вкривали собою весь обрій, обгорнувши землю у товстий шар вати, як новорічну іграшку, котру ховають на дні ящику до наступного свята.
Професор Незгода, викинув до товаришок, що скупчились у коробу для білизни в очікуванні прання, останню, наче ропою просякнуту хустинку і полегшено зітхнув. Нарешті він одержав змогу відволіктись від нав'язливих мрій, та замість моря зануритись у державні справи.
Разом з Незгодою полегшено зітхнуло і його електоральне поле. Решта люду, що до цього електорату не входила зітхнула також.
Хмари так надійно приховали землю від розпеченого ока оскаженілого світила, що наступного ранку воно не мало ні єдиної змоги назирнути униз. Стало трохи прохолодніше, хоча задуха залишалась. Розпухлі тучі комфортно розташувавшись нагорі і начебто не мали наміру полишати зручного пристанища. Синоптики бадьоро обіцяли грозові зливи, але з похмурого неба крізь сірі шари не просочувалось ані краплинки. Сонце, втомившись пробиватися, збайдужіло і ледь жевріло крізь хмари, втративши весь минулий запал.
Тепер вже хмари тримали землю в облозі, але недовго, бо глибокою ніччю негадано швидко розлетілись, буцімто згадали про важливу зустріч. Під супроводом шаленого вітру, який зірвав їх, наче ковдру вони поспішно знялись і залишили сплячу землю на розглядання безсоромника місяця і його подружок, цікавих до всього зірочок.
Зірочки привітно миготіли землі, сплетені у нерухомому кружлянні хороводу, але дещо у фігурах їх танку змінилось.
Першим, хто помітив зміни, та забив на сполох був Грицько, що охороняв околиці Бузкового Гаю. Грицько вважався єдиним його корінним мешканцем. Інші односельці вже давно роз'їхались, помінявши убогі глинобитні хатки хто на цегляну квартиру у райцентрі, хто на дерев'яну труну на погості.
Квартири селянам були запропоновані турботливим начальством після того, як селом прокотилась справжня пошесть. Через воду у криниці, що з якоїсь причини зіпсувалась, на людей напала лихоманка, від якої не було спасіння. Ліки не допомагали і комісія, що тоді займалась обстеженням, наполягла на негайній евакуації населення з небезпечної для здоров'я місцини. Не захотів евакуйовуватись лише впертий Грицько, котрому вода шкоди не завдавала, можливо тому що він здебільшого замість води надавав перевагу горілці.
Грицько ставився до життя по-філософські, у побуті був невибагливим і сторонньої допомоги не потребував. Навпаки, всякі турбування навколо себе сприймав як посягання на особисті свободи. Свої життєві принципи він запально довів до вух комісії і ті після безплідних дискурсів, нарешті махнули на бунтівного філософа рукою та залишили у спокої.
Після цього Грицько мав змогу спостерігати, як до Бузкового Гаю натужно ревучі потягнулись екскаватори. Беззахисні хатки позносили і сліду не залишилось, а за екскаваторами з'явилась інша техніка. Казковим чином вода у криницях обновилась і більш не створювала загрози життю а тому через деякий час у Бузковому Гаю розпочалось грандіозне будівництво.
Отримавши посаду сторожа при будівництві, Грицько тієї ночі на законних підставах блукав темними стежкам Бузкового Гаю, змагаючись з Полом Маккартні у переспіві.
− Йєстидей… − волав Грицько натхненно, впевнено забиваючи голос Пола, який ледь доносився з портативного радіоприймача. Грицько держав приймача, біля грудей, як кохану дитину, заколихуючи його у такт мелодії.
Безтурботно співаючи він підняв голову до неба і зупинився, відчувши щось незвичне. На перший погляд все було гаразд, хіба що зірки здавались трохи більшими і яскравішими, ніби щойно помитими. Але око Грицька, який не одну годину присвятив розгляданню нічного неба, наче муляв невидимий камінчик. Грицько незважаючи на легковажний стан зупинився, і став пильніше придивлятись до зірок. Простягнувши руку до неба, він вказівним пальцем почав шукати Велику Ведмедицю та й закляк, залишивши тримати руку догори, наче збираючись прокричати «Зікх хайль!»
Зірки висвічувались у незнайомій конфігурації а посередині Чумацького шляху блимала геть порожня темнота.
Від страху, що настав кінець світу, Грицько сильніше притиснув до грудей приймача і мовчки сів у траву, не зводячи погляду з порожнього клаптя. Сер Пол Маккартні зрадівши мовчанню суперника окрилено завів останній куплет.
У ту ж ніч, але трохи раніше за часом, інший англієць розбудив професора Незгоду. Пойнтер Альберт тужно скавулів. І хоч виходило воно у нього не так мелодійно, як у славетного сера, але звучало не менш щиро. Альберт мав усі підстави до жалібних трелів. Його кишковий тракт, шокований незвичною їжею, волав про негайне звільнення від її присутності.
За звичай Альберт їв тільки спеціальний корм для собак. Але погодні аномалії призвели до того, що професору геть з голови випало поповнити запаси їжі для підопічного. Коли Незгода сунувся до пакета з кормом, і виявив його порожнім, то неприємно вразився цим фактом. Альберт вразився цим ще більше. Його англійський педантизм до цього навіть не дозволяв уявити, що хазяїн може виявитись таким безвідповідальним. Він з сумним докором подивився на Незгоду, наче запитуючи, як міг допуститись володар такого промаху? Ця гідна, по-англійськи стримана докора, вразила Незгоду у самісіньке серце, але не змусила негайно зірватись з місця у пошуках собачого корму по нічним супермаркетам. Професор довго вибачався перед своїм улюбленцем а у якості заміни запропонував йому пельмені російські.
У цілому до Росії Альберт претензій не мав. Зиск він міг пред'явити лише до окремо взятої продукції. Він довго обнюхував запропоновану вечерю, а потім лише з поваги до хазяїна і великої країни, за рецептури якої ці пельмені виготовлялись, все ж таки проковтнув глевке тісто з умовно-м'ясними кульками всередині. І ось тобі маєш наслідки.
Російські пельмені не пішли на користь. Бо на відміну від хазяїна випещений Альберт мав ніжний шлунок.
Альберт тяжко зітхаючи, ходив в зад вперед коло хазяйського ліжка і підвивав нетерпляче. Розбурканий професор нарешті піднявся. За звичкою розшукав окуляри, хоча користі у них було мало. Уночі він погано бачив як з окулярами так і без них. Озброївши лоба непотрібним аксесуаром професор побрів вигулювати домашнього улюбленця.
Пес, наче божевільний, шугонув до найближчих кущів. Професор стовбичив свічкою посеред безлюдного тихого двору. Розтягуючи рота у широкому позіханні він намагався не дрімати. Альберт затримувався. Незгода надибав лавочку, присів на неї і знічев'я, скоряючись древнім інстинктам, підвів голову до зірок. Небо сяяло зорями наче коштовним камінням. Зачарований красою професор дивився на переливчасті зірки. А ті розсипали довкола себе мінливе сяйво і професор не міг розібрати, чи то його короткозорі очі створюють такий незвичний ефект, чи він просто забув, яким гарним буває нічне небо.
З кущів полетіли грудки землі. Альберт закінчував свої діла. Діловито копирснув задньою лапою наостанок і побіг до хазяїна.
Розімлілий хазяїн продовжував насолоджуватися розгляданням небосхилу. Альберт сунувся писком йому під лікоть, сповіщаючи, що справу зроблено.
− Дивись, Альбертик, зорепад! − раптом у захваті вигукнув Незгода. Від збудження він поспіхом скочив з лавочки. Албертик слухняно задер морду, та замість милуватись незвичним явищем, наче божевільний зірвався і почав наорювати по дворі широкі кола, мов приймав участь у гонах за механічним зайцем.
А на небі творилось щось незвичайне. Зірки, миготливим дощем, спалахуючи, падали до низу
У професора навіть голова пішла обертом від частих мелькань.
Незгода на хвильку залишив спостереження та заходився протирати окуляри щоб краще роздивитись унікальний зорепад. Він не помітив, як разом з зірками щось ще великою тінню шугнуло на землю. А ось Альберт, незважаючи на шалений темп бігу − помітив. Поки професор протирав скельця, його пес видав різної тональності гарчання, закінчивши радісним вищанням і помчав, мов навіжений, у напрямку, де впала велика тінь.
Професор, не чекаючи від свого улюбленця такої поведінки, навіть про зорі забув. Він так і залишився безпомічно стояти посеред двору. Осиротілий, без Альберта, з повідком, що безпорадно метелявся у руці.
У темному закутку нажаханий темношкірий студент покірно прикрив руками голову а повіками очі, в очікуванні удару від двох громил, що насували погрозливо, навіть не поцікавившись, чи не знайдеться у нього сигарети. Милуватися небом у таку хвилину йому й на думку не спадало. Здоровилам же і зовсім було плювати на зорі, бо дуже далекі були вони від естетики і зорепад їх не цікавив. Їх більше цікавило скільки грошей лежить у портмоне жевжикуватого араба, який хоч би для виду кулаки стиснув. Та студент тільки сподівався, щоб якось врятувати від пошкоджень свою голову − найважливіше знаряддя розумової праці, і покірно, немов жертовна вівця на заклання чекав приговору. Від напруження усі відчуття його загострились. Він спробував молитись аллаху, а його вухо у цей час вловлювало як за бетонним перекриттям ледь чутно шкребуться миші. І от, коли напруження вже досягло апогею, щось блиснуло перед закритими очима, потім глухо стукнуло і замовкло. Студент здивувався, що йому зовсім не боляче. Повітря навколо стало гарячим, нагадуючи про розпечені піски пустелі в нього на батьківщині. Чутливий ніс вловив запах смаженої баранини. Потомок бедуїнів подумав, що вмер. Він зважився відвести руки і розтулив міцно зліплені повіки.
Перед ним, стікаючи жаром, зіяла велика вибоїна. По її розплавлених стінкам пробігали вогненні спалахи, наче якийсь велет зібрався готувати барбекю. Зір, що ще не притупився, з орлиною гостротою вихопив на дні вибоїни два чоловічі силуети. Темношкірий студент зложив молитовно руки, поклонився і викрикнув у небо: «Аллах акбар!» побіг до гуртожитку розповідати землякам про чудо.
Зірковий безлад засікли очманілі від побаченого астрономи, а разом з астрономами засікли і працівники серйозної установи. Установа мала подвійну структуру. Перша займалась справами зверх важливими, а друга зверх таємними. Та, як ті так і інші, справи ці розголосу не підлягали. У розв'язанні зіркового питання структури об'єднались. Вони навіть вжили деяких заходів, у надії поправити становище, але марно. Про проблему вирішили негайно повідомити Уряд і Президента.
Журналістів як завжди проігнорували, в надії хоч ненадовго зберегти таємницю. Та все даремно.
На ранок не лише вітчизняні, а й усі закордонні ЗМІ збуджено повідомляли світ про незвичайну подію. У етері лились різними голосами, різними мовами сенсаційні новини.
Саме журналісти були першими, від кого Президент та Уряд довідались про надзвичайний стан.
Люди завмерли в тривожному очікуванні. Телевізор, як пророк віщав у кожній будівлі. Компетентні коментарі давали науковці, астрономи за ними викладали свою точку зору астрологи, містики та екстрасенси. У цьому двобої перемагали лженауки. Надихненні вірою глядачів, містики усіх мастей вели мудрі розлогі бесіди, котрі наприкінці так чи інакше провіщали кінець світу.
Церква, не бажаючи втрачати ініціативу, збуджено била в дзвони і призивала до себе паству. До храму потяглись навіть невіруючі та нехрещені. Дисципліновані православні, які й до того днювали та ночували на церковному подвір’ї, гуртувались окремо і почувались так, наче виграли Грінкарту до Царства Божого. З мало прихованим злорадством вони спозирали у бік легковажних одновірців, які лише на Великдень, та Різдво згадували про причастіть до християнства. На думку сумлінних віруючих, цього було замало і звичайно ж не забезпечувало місця в Едемських кущах.
Свідки Ієгова теж збирали великі з'їзди, відверто радіючи, що вчасно прозріли і тепер єдині заслуговують на спасіння.
За один день, наче у гуртки по інтересам народ порозбігались по різним об'єднанням, сектам та общинам. До будь кого, хто обіцяв спасіння.
І всі разом − віруючі та невіруючі чекали на промову президента. Але промови не було і після тривожного дня на землю спустилась тривожна ніч.
Принишклі люди сиділи вдома, позачинявшись на всі засови. Злочинці вирішили скасувати на цю ніч звичні нальоти. І лише приватні підприємці як ні в чому не бувало їхали по безлюдним дорогам на оптові ринки до Харкова та Одеси. Водії на початку відмовлявся, але роздратовані жінки швидко привели їх до тями. Бо хоч сніг, хоч град, хоч камені з неба − нічого не мало зупиняти торгівлю, яка, як і шоу завжди повинна продовжуватись.
Ранок не приніс ніяких пояснень. Хіба що в одному південному місті за ніч зник бронзовий пам'ятник Катерині Другій. Та циніки ніякого знамення у цьому не вбачали.
Хоч становище залишалось непевним, люди потяглись на роботу, хто за звичкою, а хто для перестраховки. Бо у разі перенесення кінця світу ризикували бути звільненими.
Та загальна напруга не спадала. Всі очікували.
