Літня спека полонила місто. Змушуючи людей ховатись від набридливих сонячних променів, вона не давала спокійно дихати, думати і навіть жити.
Дівчина крокувала містом. Кожен новий крок породжував безліч сумнівів та забирав і так майже нездійсненні надії. Крок... І в душі виникла тривога. Крок... Їй стало страшно. Ще крок... Сумніви та страх забралися в самісіньке серце, зжали груди, заважаючи вільно дихати. Чи то від спеки, чи від сумнівів їй раптово стало зле. Захотілось втекти, та було вже пізно. Вона була на місці. Тремтячими руками дістала клаптик паперу з написом: «Гадалка Аліза, вул. ...», порівнявши адресу, подумала: «Боже! Як я дійшла до такого?» і щосили натиснула на дзвоник.
Двері відчинила худорлява жінка в циганському вбранні. З-під яскравої хустки виглядало чорне волосся. Безліч золотих прикрас та амулетів безсумнівно вказували на те, що дівчина прийшла за адресою. Та вона навіщось запитала:
- Добрий день. Ви - гадалка? Чорноока дама мило посміхнулась:
- Так, це я, або як називає мене більшість людей - відьма. Ну заходь як прийшла. В кімнаті було прохолодно. Всюди був присутній майже невловимий запах трав, приглушене світло лише відтіняло силуети гості та господині дому. Відьма запалила свічку.
- Отже, що привело тебе до мене? Напевно кохання?
Від здивування дівчина випрямила спину і, подивившись у чорні очі провидиці, відповіла:
- Так, кохання…
«Мабуть і справді відьма, якщо думки читати вміє!» - подумала Яна.
Аліза загадково посміхнулась: «Сучасна молодь! Всі як один! Одне й теж прохання: приворожіть до мене милого!!! Він мене не кохає!!! Я без нього не можу!!!
Всі як один! Коли вже вони зрозуміють, що насильно милим не будеш? Та й чи дійсно люблять вони? Якби любили по-справжньому, не забирали б у коханих право вибору, не робили б заручниками власних бажань і не змушували б йти проти власної волі. Кохають вони!...
Це не кохання, це - ілюзія. І дівчата в такому стані страшніші за відьом, бо здатні на все!
А, власне кажучи, заради чого? Про це вони не думають, просто ідуть, як їм здається, до власного щастя, якого там і близько немає...»
- І ця любов без взаємності. Він тебе не кохає!... - промовила гадалка.
- Так. - здивуванню дівчини не було меж - А звідки ви знаєте?
«Прийшла б ти до мене, якби він тебе кохав!» - іронічно подумала провидиця і відповіла:
- Я все знаю. Отже, чого ти хочеш? Напевно щоб я його приворожила? Щоб він навіки був твоїм?
- Ні. - тихо відповіла дівчина - Мені це не потрібно. Насильно милим не будеш. Тепер уже «всезнаюча відьма» здивовано дивилась на Яну, намагаючись зрозуміти, що потрібно цьому молодому створінню від Вищих сил.
- Як не потрібно? Навіщо ж ти прийшла? - не розуміла Аліза.
Дівчина підвела погляд. В її очах було стільки болю, страждань та суму, що по тілу ворожки пройшовся холод. Свічка на столі тихо догорала…
- Розумієте...- кожне слово давалось з величезними муками, до горла підступав колючий клубок, серце боляче било у груди. - Я так більше не можу. Я не витримую. Я, звичайно, все розумію - серцю не накажеш і він не винен в тому, що не кохає, але ж і я не винна... Набридло кожен раз помирати зустрівши його з іншою. Набридло запитувати себе: «Чому все так?» і не знаходити відповіді. - краплини сліз, потекли по щічкам, губи тремтіли, та Яна продовжувала - Ось я і прийшла до вас. Я хочу забути. Хочу розлюбити. Робіть що хочете: трави, замовляння, ритуали. Я все витерплю. Аби тільки не кохати.
Давно вже відьма не зустрічала такого. За довгі роки своєї діяльності до неї приходили всякі - молоді, старі, закохані, покинуті. Багаті і бідні, огидні і гарні - всі вони думали перш за все про себе. І тільки одна маленька дівчинка, яка зараз сиділа навпроти і так надіялась на чудо, вирішила принести в жертву себе і своє серце…
- Ну то як? - ніби боячись утратити останню надію, тремтячим голосом запитала Яна. Свічка тихо догорала. - Ви мені допоможете?
«Що ж відповісти? Збрехати? Прочитати якісь ритуали і сказати, що вона вже вільна? Зізнатись, що ніяка я не провидиця? Так, звичайна шарлатанка. Але що тоді буде з моєю репутацією?» - прийняти рішення потрібно негайно, Аліза глянула на Яну і несподівано відповідь прийшла сама.
- Ходімо пити чай. - сказала гадалка і загасила свічку.
Через десять хвилин вони сиділи на кухні псевдо провидиці, попиваючи чай. Аліза перевдягнулась і тепер замість циганки у яскравому вбранні перед дівчиною з'явилась звичайна жінка в домашньому халаті та пухнастих капцях. І лише довге чорне волосся нагадувало ту особу, яка півгодини тому відчинила двері.
- Ну як тобі?
- Спасибі, дуже смачно.
- Це я сама вигадала. Просто додала у чайну суміш листя суниці, м'яту, та головне...
- Алізо, - перервала Яна відкриття таємниці смачного чаю - що мені робити? Посмішка зникла з вуст ворожки:
- Незнаю, дівчинко. Невже ти так сильно його кохаєш?
- А як ви думаєте, якщо я зважилася прийти до Вас? Хай навіть ви не відьма, але ж знаєте багато замовлянь. Невже ніяк не можна від цього позбавитись?
Аліза опустила очі:
- Ніяке, навіть найсильніше, замовляння не зможе знищити справжнє кохання. Вибач. Є речі які не можна змінити, з ними потрібно лише змиритись.
Дівчина заплющила очі. Солоні краплини пробивались через густі вії і швидко тікали вниз по щокам.
- Я так більше не можу. Мені боляче, розумієте?... Невже немає ніякого виходу? -приречено запитала Яна.
- Знаєш як кажуть: навіть якщо тебе з'їли у тебе завжди є два виходи! - оптимістично заявила ворожка - В твоїй ситуації їх теж два:
Вихід№1 : Давай я його приворожу! Це я вмію! Присоха - найпростіша з усіх замовлянь;
- Ні! Ні в якому разі! Не хочу! Хто я така щоб змінювати його вибір? І як я зможу жити, знаючи, що він зі мною тільки завдяки чарам? Проти власної волі... Власного серця. Вибач, не хочу.
- Тоді вихід№2 : Забути його.
Розумію: безглуздо і важко, але... Це єдиний можливий вихід. Вирішуй. Хоча... Це майже не реально. Ти ж його кожен день бачиш. От якби він поїхав в інше місто... Зненацька дівчина знайшла свій вихід:
- О Боже! Я знаю що робити! Дякую Вам... Мені треба йти... Сьогодні останній день. Треба ще зібрати речі...
Раптова зміна гості збила господарку з пантелику:
- Чекай! Куди бігти! Що ти збираєшся робити?!
- Ніколи пояснювати! Я знайшла вихід! Мені ж роботу в столиці пропонували. А я хотіла відмовитись, мовляв, чуже місто... Співбесіда завтра... Я поїду... Якщо пощастить я залишу це місто. Забуду Сергія...
- Це втеча...
- Іноді втеча - найкращий вихід. Ну, бувайте... Мені ще речі потрібно зібрати. Дякую Вам. І дівчина вийшла з квартири.
«Дивна вона. - подумала Аліза, п'ючи свій загадковий чай - Невже вона думає, що можна втекти від себе»?
А Яна тікала… Бігла по міській алеї, ховаючись у затінку від пекучого сонця. Хаотичні думки одна за одною проникали в її свідомість.
«Треба зібрати речі...»
«Нарешті я поїду звідси...»
«Треба повідомити рідним...»
«Стоп! А якщо мені зателефонує Сергій?... Одного дзвінка буде досить, щоб поставити під сумнів всі мої плани...»
«Якщо він зателефонує, я зрозумію, що не можу втекти. І тоді все пропало... Треба щось робити!»
Ні хвилини не роздумуючи вона знайшла у телефоні номер коханого.
«Сергій. Видалити?» - запитав механічний друг. І Яна вже не вагаючись підтвердила своє рішення.
«Це так... Щоб не було спокуси подзвонити».
Витягнута з мобільного sim-карта вирушила у найближчу урну.
«Це так... Щоб назавжди...».
Всі мости було спалено. Дороги назад не існувало. І тому Яна сміливо вирушила у нове життя.
* * *
Літня спека змушувала забути про все. А переживати це пекло у громадському транспорті було справжньою мукою.
Сергій сидів біля вікна. Сухе повітря та висока температура блокували всі думки. Поруч сиділа миловидна дама з трирічним сином на руках. Здавалося, карапузу також не подобалась така погода, тому він почав голосно плакати.
- Не плач. Припини рюмсати. - намагалась заспокоїти його матуся. Та малюк не зважав на її слова.
Все-таки діти - найнезалежніша категорія людей, їм начхати на політику, гроші, репутацію і проблему глобального потепління. Вони можуть робити все що заманеться. Напевно це і є свобода.
- Ну все, сонечко, заспокойся. На нас уже люди дивляться.
- Ну то й що. Хай дивляться. А я буду плакати. - смішним голосом відповіла дитина. Мати не здавалась:
- Так не можна. Чоловіки не плачуть.
Враз малюк затих і здивовано поглянув на неньку:
- Чому не можна?
- Тому…, Тому що…,- жіночка довго не могла знайти відповіді. Як часто буває прості дитячі запитання заводять дорослих у глухий кут. - Тому що так треба. Хлопчики мають бути сильними, щоб захищати дівчаток. Так повелося. Так треба.
- Кому треба? — все ще не розумів малюк.
- Просто треба і все. - втрачаючи терпіння, відповіла матуся…
Спека зростала. Ставало важко дихати. І Сергій вирішив вийти на першій же зупинці. «Пройдуся пішки.» - подумав хлопець і пішов вниз по майже безлюдним вулицям. Думки крадькома поверталися до розмови в автобусі:
«- Чому не можна?
- Тому що так повелося. Так треба.
- Кому треба.
- Просто треба і все…»
«А й справді. Люди весь час живуть одним словом «ТРЕБА». Треба йти на роботу, яку терпіти не можеш. Треба думати, що про тебе скажуть інші, зовсім не важливі тобі, люди. Треба вдавати байдужість, бо ця дівчина тобі не пара…
Сотні «Треба» клеймом лягли на одне людське «Хочу» - «ХОЧУ ЖИТИ».
Кожен день ми робимо те, що треба. А на запитання «Кому це потрібно?», якщо воно колись приходить в наші голови, відповідаємо: «Так правильно. Так повелося.»
Повелося дуже давно. Колись такі ж люди як і зараз встановлювали правила і гордо називали їх мораллю. А ми повинні сліпо їх дотримуватись.
Навіщо? Чому я повинен робити те, що нав'язують мені такі ж люди як і я? Чому я не маю права на власну думку? На власні вчинки? Чому не можу робити те, що мені дійсно потрібно? Чому я не можу сказати їй, що кохаю?
Так, вона не схожа на всіх моїх знайомих. Вона не підходить на роль ідеальної дівчини. В неї немає надзвичайної вроди, розуму чи мішка грошей. Але я Кохаю її. Тільки з нею я можу бути собою і тільки з нею відчуваю себе щасливим.
То чому я не можу подзвонити і сказати, що кохаю її?»
«Так не можна - стукає у висках насаджена мораль - це не правильно»!
«А жити без неї - правильно? А кохати і навіть не зізнатися в цьому, тим самим приговоривши любов на загибель? Це правильно?
Я хочу бути з нею. Я кохаю її»!
І Сергій набрав знайомий номер. Серце боляче стислось в очікуванні милого голосу…
Звук з'єднання.
- Алло. Яночко, це я. Я кохаю тебе. Чуєш? Кохаю! ...
«Абонент недосяжний. Телефон за межами покриття або його відключено. Будь-ласка, зателефонуйте пізніше»…
- Як відключений? Ні, не може бути. Вона завжди носить телефон з собою, завжди увімкненим. - Якісь страшні передчуття роздирали душу та хлопець не хотів їм вірити. Він набирав знайомий номер знов і знов.
- Візьми трубку, кохана... Я так хочу почути твій голос! «Абонент недосяжний!!!».
- Будь-ласка, сонечко. Мені скільки всього потрібно тобі сказати... «Абонент недосяжний!!!»
- Я за тобою скучив. Розумієш, просто скучив. Мені без тебе погано. «Абонент недосяжний!!!»
- Ти для мене - найкраща у світі. Який же я дурень, що не сказав цього раніше! «Абонент недосяжний!!!»
- Я КОХАЮ ТЕБЕ!!! «Абонент недосяжний!!!»
Серце захопила тривога. Думка про те, що він більше ніколи не побачить, не почує свою кохану, про те, що ніколи їм не бути разом, була убита відразу після своєї появи. Ця думка вселяла такий страх і біль, що все перед очима раптом зникло, земля попливла під ногами, а все в середині обпікало пекельним вогнем.
Хотілося перевернути світ, хотілось ридати від болю… Та від власного безсилля Сергій, упавши на коліна, просто закричав, на мить згадавши, що чоловіки не плачуть…
P.S. Колись мудрий український філософ Григорій Сковорода сказав, що цінність часу пізнається лише тоді, коли він утрачений.
Іноді одна нікчемна хвилина здатна змінити все життя. Все найкраще робиться вчасно - так звучить один з головних законів нашого буденного життя.
Цінуйте свій час. Не дозволяйте чужим «Треба» руйнувати ваші мрії та бажання.
Щоб не мучитися. Щоб не шкодувати. Щоб одного разу холодний механічний голос не сказав вам, що той, хто потрібен вам більше життя є для вас недосяжним.
