Яка жахлива життєва несправедливість. Народитися калікою. Це - як тавро раба на обличчі. Твій творець, цей невмілий неук, розчерком нікчемного пера позбавив тебе всіх благ творчого і бездонного моря писемності. Поряд, зверхньо помахуючи подвоєнням м'яких приголосних, пропливають віддієслівні іменники „знання" і „навчання"; гидливо їжачаться, виставляючи жала твердих закінчень „-ий", прикметники „розумний", „відмінний" та „грамотний". І тільки тихі вигуки „ох" і „ах" якось відволікають від нав'язливої думки про ампутацію. Але так не можна. У моєму серці - основі, стільки сили та інтелекту. Заради гідного життя слід пройти цю муку. Очі Котляревського з портрету на розгортці Енеїди шепочуть: „Ти мусиш !". І ця безмовна Франкова усмішка, як докір моїй нерішучості. Але у вухах таки бухає Лесине: „Contra Spem Spero!" Все. Вирішено. Завтра ж розпрощаюся з тим префіксом і починаю нове життя ! Головне - уникати його кума, префікса „за-". А то щось останнім часом він до нас зачастив. З ним обов'язково встромишся у якусь халепу.
