Іноді, мені хочеться поставити тобі тільки два питання… І чорт його знає, чому я досі стримуюсь? Ніби ми вже достатньо близькі, ніби я вже вивчила більшість твоїх викрутасів, але досі не можу … я боюся порвати той тонкий ланцюг, котрим ми пов’язані. Поки. Як довго це буде тривати вже відомо. Ще максимум два місяці…
«Хочеш знати скільки мені залишилось?» - питаю я, лежачи в тебе на колінах.
«Ні!..»- рішуче відповідаєш і повертаєш голову до вікна.
Мені залишилось рівно стільки: два місяці… бо зовсім скоро НАС вже не буде. Я відчуваю, як доля вириває мене з твоїх обіймів і відкидає десь вбік, ніби я є єдиною перепоною на шляху твого майбутнього. І я відхожу вбік, слухняно підкоряюсь.
Не важливо: роблю я крок назад чи залишаюсь, ти завжди попереду. Ти завжди з гордо піднятою головою. Ти завжди сама. Без мене. Назавжди.
Нас запам’ятають діти. Нас запам’ятають внуки. Тебе запам’ятають друзі. Тебе запам’ятають племінники і похресники. Тебе запам’ятають знайомі і друзі знайомих. Тебе пам’ятатимуть незнайомці( ті, котрі є у житті і ті, котрі з’являться після смерті). Тебе запам’ятає Час. Тебе не забуду я. Ти не забудь мене…
«Ти це бачиш, га?»- показуєш пальцем десь у небо, але так далеко моя уява не літає.
«Ага»
Там починається наше літо. Ті два місяці.
