Маленьке тендітне кохання сиділо в куточку людського серця, боязко слухаючи, як його долю вирішують двоє – його батьки – Він та Вона.
Він міряв кроками кімнату, переміщуючись з одного кутка в інший, і тільки тремтяча сигарета в руках видавала його хвилювання:
- Я так більше не витримую! Я так не можу, розумієш? У мене сотні планів, перспектив, кожна хвилина розписана! А я ні про що крім тебе думати не можу! Прямо як хвороба якась. От що, а кохання в мої плани точно не входило… Досі не розумію як так сталося.
Вона теж нервувала, але на відміну від нього не приховувала свого обурення:
- Ви ж тільки подивіться які ми ніжні! У нього кар’єра! А я заміж через три місяці виходжу! Розумієш, з-а-м-і-ж!!!
Мій наречений – хороша, багата та поважна людина. Мрія кожної жінки! А тут ти як сніг на голову… Хто взагалі вигадав, що кохання є найважливішим в житті? Особисто мені і без нього непогано жилося.
Кохання заплакало. Йому було холодно, незатишно, моторошно… Воно тремтіло. Чи то від крижаного вітру, чи від страху того, що з ним можуть зробити ці жорстокі люди.
Розмова тривала:
- Нічого, знайдемо вихід. Врешті-решт ми дорослі люди і знаємо, що для нас важливіше.
- Так, і це точно не кохання.
- Отже , це почуття тут зайве. Значить треба щоб його не стало.
В очах дівчини з’явилась розгубленість:
- І що ж нам робити?
- А давай його уб’ємо! – тихо, майже пошепки запропонував Він. Можливо для того, щоб їх не почуло кохання, а може тому, що сам боявся цих слів.
Дівчина зойкнула від такої ідеї:
- Як вб’ємо? Це ж варварство! І до того ж так боляче…
Може попросити його піти?
- Ага! Так і піде воно на всі сторони світу. Ні, я це почуття знаю. Його не виженеш. Вихід лише один – вбити!
Вона мовчки повернулась до вікна. Страх перед найжахливішим вчинком – зрадити, вбити те, що подарувало тобі крила – холодом пройшовся по тілу.
Він це помітив:
- Ти тремтиш…Ти змерзла? Відійди від вікна. – в його голосі відчувалась турбота
- Все в порядку.
Незважаючи на всі свої слова, він не міг допустити, щоб їй було погано…Це було сильніше нього, і тут вже нічого не зробиш. Тому, підійшовши до Неї, хлопець накинув свій піджак на дівочі плечі.
Раптово стало тепло. Не від піджака, не від його рук… Це незрозуміле тепло йшло з самої глибини душі.
Кохання теж зігрілось і навіть трошки виглянуло зі своєї схованки.
Враз Вона відкинула його руки і вирвалась з обіймів:
- Знову одне й те ж!
Все! Досить! Ми його уб’ємо!
- Не треба! – кричало кохання – Не хочу! Не буду! Не зникну!
Він знову закурив:
- Я ж казав! Чим скоріше, тим краще! Вирішено – ми його вб’ємо!
- Не треба! Ну будь-ласка! – сльози котилися по щічкам маленького почуття – Ви ж не відаєте, що робите… Будь-ласка…
Вона, ховаючи сльозу ( і звідки вона взялась?), погодилась:
- Так буде краще.
- Кому? Кому буде краще? – кричало кохання, та його, як завжди, ніхто не слухав.
- Отже, ми його уб’ємо. Добре, що все вирішилось. Далі вже справа часу. - і убивці зітхнули з полегшенням.
Та тільки одне маленьке почуття, звернувшись клубочком, тихо витирало свої сльози:
- Не піду… Не дочекаєтесь… Це неправильно… Я хочу жити… Не вбивайте…
P.S.Стаття 115 Кримінального кодексу передбачає покарання за умисне позбавлення життя, стаття 117 - за вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини. Але жоден закон не передбачає відповідальності за умисне вбивство власного кохання. Будьте милосердні, люди. Не знищуйте те, що дало вам можливість жити по-справжньому.
