Нічне місто виблискувало краплинами дощу, літня злива змушувала всіх ховатись по домівках, і тільки одна дівоча постать, незважаючи ні на що, крокувала вулицею.
Страждання переповнювали дівочу душу, вириваючись на волю у вигляді сліз.
- Боляче не буде! Не буде! Я – сильна! – кричала вона в нічну пітьму і безлюдний провулок повертав відлунням кожне її слово.
- Не буде! Не буде! Не болить! – крики ставали все тихіше, і від безсилля дівчина упала на мокру траву.
В голові паморочилось, з неба лилася прохолодна вода, змиваючи все, та не в силах змити страждання.
- Боже, як болить! Як нестерпно!
Вона лежала на мокрому покритті землі і дивилась на зорі.
- Чому все так? Чому?
Зорі мовчали, блимаючи здалеку недосяжним світлом.
- Чому все так? – здавалось ніхто не міг дати відповідь на це запитання, та раптом…
- Ти сама все знаєш! – почувся невідомий голос.
Дівчина підвелась, і, сівши, зойкнула від несподіванки: поряд стояла дивна істота – молодий гарний хлопець з величезними, як у птаха, темно-червоними крилами.
- Хто ти? – тільки й змогла запитати дівчина, прибираючи з обличчя пасмо волосся.
Хлопець, здається, був розчарований таким безглуздим запитанням.
- Кому як не тобі мене знати? Я – ангел кохання.
- Купідон?! – здавалось що вона марить. А може й справді від дощу та літнього холоду в неї почались галюцинації?
- Амур, Купідон, та хоч Петриком П’яточкіном назви, від цього я не змінюся.
Дівчина недовірливо поглянула на крила:
- Щось не схожий ти на посланця любові.
- А кого ти чекала? Кучерявого карапуза зі стрілами?
- Просто твої крила…Вони величезні, ще й кольору крові…
- А на твою думку вони мають бути білі та пухнасті. – іронічна посмішка з’явилась на ангельських устах – Які ж ви, люди, дивні істоти. Коли ви нарешті зрозумієте, що кохання – це не рай, але й не пекло. Воно не дарує крила, не змушує терпіти пекельні муки, воно просто дає право людині ЖИТИ, а не існувати.
Так, кохання велике, наскільки велике, що іноді наганяє страх. Спочатку за себе і своє «Я», а потім за кохану людину.
Мої крила кольору крові, але ж і кохання у нас в крові. Його не можна позбутись, не можна купити чи зупинити…
- Чому ти тут? – перервала його монолог дівчина – Що ти взагалі тут робиш?
- А що ти тут робиш? – запитанням на запитання відповів ангел
- Я… Я просто…
- Просто гаєш час, марно ллєш сльози – походжаючи з боку в бік, сам відповідав на своє ж запитання темнокрилий. – жалієш себе, нещасну, і задаєш нікому не потрібні запитання.
- Неправда…- краплини сліз, народившись в дівочих очах, потекли по щічках, змішуючись з дощем.
- Правда-правда, не сперечайся зі мною. Мені краще знати.
Раптово вона підвелась і кинулась на ангела з кулаками:
- Це ти у всьому винен! Ти! – кричала дівчина і боляче била його в груди – Навіщо ти дав мені це? Хто тебе просив?! Забери це кохання, я більше не хочу страждати!
Я так далі не можу!!!
Це ти у всьому винен!!!
Він мовчки взяв її за руки і силоміць посадив на землю.
- Заспокойся! І перестань нарікати на мене! У всіх твоїх муках винна лише ти! Так що - Так ти у нас зовсім невинний! – іронізувала дівчина, так і не змігши заспокоїтись – ТИ ж дав мені це почуття!
- Так, я. але що ти сама зробила щоб бути щасливою?
Гнів дівчини кудись зникав:
- А що я зроблю? Він мене не кохає… - зітхнувши сказала вона.
- Які ж ви, люди, дурні! Звідки ти знаєш, що він байдужий до твоїх почуттів?
- Незнаю…
Але ж це видно! Якби він захотів, ми б уже давно були разом. А так… Він не зробив ні одного кроку назустріч.
- А ти хоч один крок зробила? Все-таки дивні ви істоти: самі нічого не роблячи, вимагаєте рішучих дій від інших.
- А що я можу зробити? – від власного безсилля дівчина знову упала на мокру траву. Дощ змивав з обличчя новоявлені сльози.
- Просто скажи йому про свої почуття – повчав ангел, намагаючись розправити зім’яті дощем крила.
- Ніколи! – відповідь була блискавичною – А якщо він мене не кохає?
- Ну і що! Крилатий явно стояв на своєму – що найгірше може статися?
Дівчина замислилась. Вона не знала, що є найгіршим у випадку відмови, але лише від однієї думки про це їй ставало зле.
- Добре, вчиняй як знаєш – ангел, здавалось втомився доводити свою правоту – Кохання – це небесний дар. Моя справа вручити його тобі, а що ти з ним зробиш вже не мої проблеми.
Шануйся!
Дівчина підвела голову – на безлюдному пейзажі мокрої вулиці не було жодної живої істоти.
«Напевно в мене жар! Це ж треба такому примаритися!»
Вставши і приводячи свій вигляд в порядок, вона попрямувала додому. Дорога, що раніше долалась за п’ять хвилин, нині видавалась нескінченною.
Проходячи повз його двір, дівчина зупинилась. На першому поверсі було темно. Чорні вікна байдуже вдивлялись у ніч.
«Де він зараз?» - чомусь подумала вона, і як відповідь на її запитання двері під’їзду відчинились і на нічну вулицю вийшла така знайома і така рідна фігура.
Серце в грудях боляче стислось.
«Боляче. – подумала дівчина – Та врешті-решт… А будь що буде!..»
І з цією новою і такою дикою ідеєю вона сміливо (ну майже сміливо, якщо не рахувати тремтячих рук і божевільно калатаючого серця ) пішла на зустріч хлопцю.
Він навіть нічого не встиг зрозуміти, просто відчув солодкий присмак її губ з нотками дощу та сліз.
Ще довго вони цілувались під дощем, обоє такі мокрі і щасливі, зізнавалися один одному в коханні, не розуміли, як могли так довго жити один без одного і відкидаючи навіть думку про те, що всього цього могло не бути. Вони навіть не помітили, що з даху будинку за ними спостерігав небесний посланець.
«Які ж дурні ці люди! За всі тисячоліття свого існування вони так і не змогли зрозуміти, що єдина жертва, якої вимагає кохання – це власна гординя».
