Чи вмієш ти читати по очах?
Вичитувати в них чужі тривоги,
І рішення, поразки й перемоги,
Закоханість у людях і речах…
Чи вмієш ти читати по очах?
На вулиці тихо плаче дощ. Сльози природи омивають парки, будинки, доріжки. А люди мчать у своїх справах, зовсім не помічаючи того, що плаче небо.
Вона ненавидить дощ. Він змушує її згадати, зачіпає найболючіші струни у серці… Думки, від яких Вона так старанно тікає, знову змушують страждати.
Вона ненавидить дощ. Вона готова тікати, ховатись, робити що завгодно аби лише не слухати цю мелодію спогадів. Аби лише не згадувати, не думати про Нього.
«Припини!» - кричить Вона в пітьму, ніби дощ може почути її прохання.
Злива не припиняється, краплини ще сильніше вистукують по склу і від безпомічності Вона сповзає вниз по стіні.
«Припини, будь-ласка» - і в її очах з’являється власний дощ, він обпікає її щоки і залишає на вустах солоний присмак болі і самоти.
- Будь-ласка…Припини…Не треба…
- Не припиню – вистукує дощ по підвіконню.
- Прошу тебе…
- Ні. – відповідає невблаганна злива.
- Тоді дай відповідь: Я чи Вона? Хто з нас? Хто? – Вона кричала. Дощ мовчав. – Я мушу знати правду!
- А чому ти шукаєш правду у мене?
- Бо у світі людей правди немає! А я мушу знати відповідь: Я чи Вона? Кому належить його серце? Відповідай!
- А кому належить твоє?
- Йому…
- Навіщо ж ти віддала своє серденько, нічого не взявши взамін? Ось і мучишся зараз, не знаючи що буде далі з твоїм серцем і твоєю душею.
- Що ж мені робити? - у відчаї запитала Вона.
- Тікай. Від болю, від кохання, від страждань… Тікай, щоб ніхто не бачив твоїх сліз і не збагнув твоєї печалі.
І Вона тікала. Бігла по мокрій дорозі в пітьму, не відчуваючи ні втоми, ні холоду. Дощ змивав її сльози. Вона бігла кудись в далечінь і зупинилась лише коли побачила таке знайоме подвір’я. В квартирі на першому поверсі горіло світло. Він тримав за плечі Її подругу.
В голові відразу виникли сотні запитань: що Аня тут робить? Чому Він тримає її за плечі? Про що їх розмова?
А потім, так само раптово, все стало зрозумілим і від безсилля Вона упала на мокру траву. Серце захопила образа, стало нестерпно боляче і тільки дощ не міг зрозуміти таких раптових змін:
- Що сталося?
- Ось мій коханий, ось і моя відповідь. – стримуючи плач і біль, промовила дівчина.
- Яка відповідь? - ще не второпав дощ.
- На запитання «Я чи Вона?»
- І яка ж твоя відповідь?
- Вона… - тремтячим голосом прошепотіла дівчина.
- То ось яка твоя правда! Де ж ти її знайшла?
- Там! – і Вона кивнула в бік вікна.
- По твоєму правда у вчинках?
- Так, у них. Я все бачила на власні очі.
- Свої очі оманливі, а ось у поглядах інших можна знайти істину.
- Я вже її знайшла... – підсумувала співрозмовниця, підводячись з мокрої землі.
- Мабуть у кожного своя правда – змиваючи бруд з дівочої постаті, підбив підсумок дощ.
Потім вони з дощем повертались додому. Вона йшла повільно, так ніби час зупинився і вже нічого не мало значення, розмірковуючи над тим, що іноді невідомість краще ніж знання того, що твоє серце розбили як непотрібну кришталеву фігурку.
* * *
За вікном плакав дощ. Він на хвилинку відволікся від своєї роботи і відкинувся на спинку стільця, заклавши руки за голову. Думки одна за одною почали руйнувати його ідилію та спокій: «Цікаво, а що зараз робить Вона?… Чи згадує про мене?… Ні… Не згадує… Досить тішити себе марними надіями. Вона не любить мене… Чи любить?.. Якби можна було прочитати чужі думки! Якби можна було дізнатись, що в Неї на серці!..
Мабуть потрібно просто забути. Навіщо мені біль і муки нерозділеного кохання? Навіщо кожен раз помирати від самої думки, що Вона з іншим? Ні, краще забути.
Та як забути це обличчя, цей ніжний голос і погляд, в якому ніби приховане запитання, на яке лише я можу дати відповідь?
Від роздумів відволік дзвоник, сповіщаючи своїм звуком, що по той бік дверей хтось чекає, щоб йому відчинили.
Андрій неквапливо підійшов до дверей і впустив непроханого гостя. На порозі стояла Її подруга.
- Здоров, Андрійко! – як завжди неквапливо почала білявка.
- Привіт, Аню. – в голосі господаря не спостерігалося захоплення чи радості..
- Може впустиш мене погрітись, - лукаво поглянула гостя – а то на вулиці така злива! Я вся намокла.
- Добре, заходь. – погодився Він, не помічаючи бісиків у дівочих очах.
Розмова продовжилась в маленькій затишній кухні. Аня спокійно пила чай з м’ятою, а ось Андрій нервово помішував цукор, ніби хотів здійняти бурю в чашці з гарячим напоєм.
- Аню… - нерішуче почав Він – Можна тебе запитати?
- Питай. – і вона граційно вигнула спину. Так зазвичай робить кішка перед тим як впіймати здобич…
- Я… Я давно хотів спитати… Розумієш, для мене це дуже важливо… Будь-ласка тільки скажи правду…
Потік його хаотичних фраз зупинив її сміх:
- Ну що ти ніби школяр! Андрію, ми вже дорослі люди і запросто можемо розмовляти на будь-які теми.
- Добре. – Він зітхнув так, ніби збирався стрибнути у прірву. – Як до мене ставиться Іринка?
- Що?! – нафарбоване личко скорчило здивовану гримасу.
- Просто ти її подруга, - виправдовувався хлопець, не розуміючи такої раптової зміни настрою своєї нічної гості – от я і подумав, може ти знаєш які в Іринки до мене почуття…
- «Іринка…Іринка…» - передражнювала білявка – Та знати тебе твоя «Іринка» не хоче! Навіщо ти їй потрібен! Вона тебе з брудом змішує, за людину вважати не хоче, а ти «Іринка»!…
Щось боляче закололо в грудях, стало важко дихати і кухонна підлога почала зникати з-під ніг.
- Отже не любить. – тільки й зміг вимовити Андрій.
- Звичайно, Вона нікого не любить і любити не вміє! А от я… - і красуня повисла на шиї хлопця – Андрію, ти мені дуже подобаєшся. Нащо тобі та Іра? Я ж набагато краща. Ну невже ти мені й трішки не симпатизуєш?
- Аню… - Він встав, звільнивши свої плечі від тягаря дівочих рук.
Дівчина не відступала:
- Що «Аню»? Навіщо тобі та сіра миша? Вона ж нездара, а от я…
- Аню... – Андрій поклав руки їй на плечі і заглянув прямо в очі – Я кохаю її, розумієш? І мені здається тобі краще піти, не такий великий цей дощ.
- Ну й дурень! – крикнула ображена дівчина, грюкнувши наостанок дверима.
Він сів на підлогу і ще довго слухав музику дощу:
- Ти це хотів почути? Цю відповідь хотів знайти?
- Незнаю… Краще вже знати напевне. Не так болить. Не страждаєш від запитання, на яке ніхто не дасть відповіді: Кохає чи ні?
- І де ж ти знайшов свою відповідь?
- Її подруга сказала, що…
- Які ж ви дурні, люди! Навіщо ви шукаєте правду в словах, якщо її можна знайти в поглядах?
- Люди не вміють читати по очах.
- І в цьому ваша найбільша біда.
* * *
Ранок був похмурим і холодним. Злива продовжувала омивати землю небесною водою.
Він вийшов з будинку, обіцяючи собі, що розлюбить.
Вона крокувала містом, переконуючи себе в тому, що Він для неї вже не існує.
І тільки дощ плакав через безглузду людську здатність втрачати своє кохання і так шкодував, що люди не вміють читати по очах…
