Іванка плете віночок з жовтої кульбаби. Перев’язує його жмутиком трави, як навчила сусідка Марися. Одягає вінок на голову, поправляючи неслухняні пшеничні пасма волосся, з якими грається розбишакуватий вітер. Руки брудні від кульбабиного соку – дивно, сік білий, як молоко, а руки чомусь коричневі. Мружиться від сонця.
- Іванцю! – мама кличе до хати. – Іванцю, лист від тата прийшов! Ходи читати!
Іванка біжить по височенній траві, навпростець, притримуючи жовтий духмяний вінок правою рукою, а лівою розмахуючи щосили – так здається, що біжиш іще швидше. Іванка бачила татка два роки тому. Він будівельник. Зводить високі світлі будинки в далекій Португалії. Тато присилає їм з мамою листи і листівки з тих місць, де буває.
Мама обережно відкриває конверт. «Любі мої Ліночко й Іванцю!...» Іванка слухає. Мама читає не кваплячись, з інтонацією, іноді то всміхаючись, то стурбовано суплячись. Іванка знає, що мама потім знову перечитуватиме листа увечері, і ще завтра. Потім вони вдвох довго розглядають листівку з дивним краєвидом.
- Мамо, а коли тато приїде? – вкотре запитує Іванка.
- Не знаю, каже ж, що поки має багато роботи.
Мама тихенько зітхає. Іванка бере олівці, альбом і йде на вулицю.
Вони з мамою теж відсилають татові листи – мама пише , а Іванка малює малюнки. Ось – кіт Мурчик, а це мама з букетом тюльпанів, а ось – вони втрьох – Іванка, мама і тато. Іванка пам’ятає, що тато високий, і має гарну теплу посмішку. Вона вимальовує ту посмішку довго, наче справжній художник. Потім малює посмішку собі і мамі – вони щасливі разом. Знизу нерівним дитячим почерком дописує «Татку, повертайся скоріше!»
