Моє сонце сходить з Оболоні
Де живе в багатоповерхівці
Я вклоняюся йому поганином
І шаную поцілунків чорнобривцями
Я думав про Зелені очі, відклав олівець і згадував наші історії. Взагалі то мої історії. Якось, у самий розпал почуттів, я написав цілу книгу оповідань "КіноЧет". Розповідь в книзі йшла від лиця кримінального журналіста Четверга (Чета) Загорулько, який був закоханий у дівчину, яку називав Ягнятко (=Зелені очі). Та як кохання було не дуже успішне, то Чет давав волю своїм почуттям, вигадуючи фільми в яких він з Ягнятко грав би головні роді. Дванадцять фільмів, від комедій до жахастиків, які Чет прокручував у своїй голові і мріяв якось зняти в житті. Ті оповідання так часто крутилися у мене в думках, що увійшли туди на правах кіно. Іноді, коли дивився кіно, я починав пояснювати знайомим, що вже бачив такий кадр, називав який саме фільм, а потім згадував, що той фільм існує лише в моїй уяві. Багато чого, дуже важливого для мене, існує лише в моїй уяві.
Я підвівся і пішов до бінокля. Я ж черговий, я на посту. Подивився на власні погони лейтенанта. Господи, я офіцер! Ще у віці десь так п'яти років я здивував усіх коли сказав, що ніколи не буду військовим, ментом та лікарем. Та я навіть космонавтом ніколи не мріяв бути. Спочатку хотів комбайнером (вони ж збирають хліб, а це круто), потім просто хотів, щоб у мене були спочатку собака (бажано вівчарка), потім човен, щоб плавати Пслом, потім і взагалі став мріяти про щось куди менш конкретне.
В кімнаті Мальви Григорівни горіло світло. Пані лікарку тут шанували. Я намагався роздивитися, що відбувається в її кімнаті. Це ж досить кінематографічний сюжет. Побачити щось у вікні. Не просто у вікні, а у вікні єдиної місцевої красуні, та що там красуні, єдиної жінки на двісті чоловік!
Тут такий сюжет можна вигадати! Хоча до реального життя він не матиме жодного відношення. Можна сказати, що вигадки, а можна, що маячня. В мене раз у житті були марення. Я болів грипом. Валявся в ліжку, нескінчені чаї, температура, яка не хотіла падати, а потім я провалювався у маячню, в якій таскав по центру Києва (десь біля метро "Арсенальна") важкі чорні сумки зі зброєю. Я просто їх таскав, грузнув ногами у снігу, виснажувався, дратувався, але йшов кудись і йшов. Не знаю навіщо, звідки зброя, нічого не знаю. Просто тягнув і тягнув. Коли приходив до тями, то відчував в плечах біль від тих важелезних сумок. Важкий грип. Я навіть читати не міг, бо перед очима розходилися кола. То я вирішив просто дивитися у вікно. Спостерігати цікавості. Я просидів дев'ять годин. Якщо не рахувати численних рухів собак та котів, то самим цікавим було те, що під березою блював якісь п'яний дядя, якому було непереливки. І куди приткнути того дядю, навіть, такий заощадливий письменник як я, не знав (от бачите, а зараз використав! В мене нічого не пропадає!). Сеанси біля вікна припинив і тепер не вірив, що в них можна щось побачити.
Дніпро між нами і ще триста кілометрів
Але я відчуваю подих твій десь поруч
І чую сміх твій і бачу блиск очей
До серця прислухаюся
Бо серце моє – твій дім
Твій храм
Де я щодня проваджу службу
Палю свічки та шепочу молитви
Про тебе і за тебе
Зелені очі
Богиня і принцеса
Далека й близька
Безнадійно сподіваюся
Літаю й падаю
В багатті почуттів
Де я й засуджений
І дрова.
Кінець мені не дуже сподобався, бо такий чуттєвий, романтичний вірш не може закінчуватися таким грубим словом, як "дрова". Тупий, як дрова. Треба буде замінити. Я знову дивився в бінокль, на постах вже запалили прожектори, степ був пустий і загрозливий, як лев, що готується для стрибку. Можливо в мене, як у колишнього письменника, занадто багато уява, але той степ, взагалі то звичайний зимовий степ, хіба що без снігу, так ось він, здавалося, пульсував якоюсь ворожістю, випромінював небезпеку. Я навіть перевірив чи на місці пістолет, щоб заспокоїтися.
Подумав, що от яка примха історії. Я – нащадок козаків (по батьку мої предки походять з заснованих козаками Сум, а по мамі з великого козацького села Річки), опинився в ситуації цілком козачій: у війні зі степовиками, кінними нападниками, що хочуть нападати на Україну. Звісно, другий раз історія повторюється як фарс, то оце і виходить це дивне поєднання луків з автоматами, а коней з БТРами. Але фарс фарсом, а служити ненці треба. Ось і служимо. Славний козак Бар-Кончалаба на сторожовій вежі чатує неприятеля.
Ох їхав раз Бар-Кончалаба
Степом диким
Ой співав Бар-Кончалаба
Пісню веселу
Налетіли тут табагачі
Чорними воронами
Та схопили козаченька
У полон свій
І каже цар табагачський
Служи мені Бар-Кончалаба
Вірою та правдою
А за те дам я тобі
І стада і жінок і коштовності
Будеш ти рабом моїм вірним
Будемо ми разом воювати
І здобич багату мати
Почув це Бар-Кончалаба
Посміхнувся та каже
Щоб вірою тобі служити, царю
Треба мені віру православну покинути
Щоб правдою тобі служити, царю
Треба мені брехуном зробитися
Хочеш ти щоб рабом я став твоїм
Та хіба лічить людині
Рабом іншим бути
Як не божим?
Стада даєш та коштовності
А честь мою узяти хочеш, царю
Але мені як без честі жити
То краще з честю вмерти!
Каже це Бар-Кончалаба
А сам як плюне царю табагачському
Поцілив у праве око
Ой закричав цар у гніві
Наказав Бар-Кончалабу
На крюк повісити
Послухати що там він скаже
Висить Бар-Кончалаба і сміється
Бо як козаку не радіти
Що вмирає він лицарем
Побачив се цар та й пустив стрілу
Бар-Кончалабі у горлянку
Думав цар поганський
Тим перемогти козака, славного лицаря
Та давно вже забули про царя
А про Бар-Канчалабу співають пісні
Веселі, як він сам був.
А що, непогано. Останнім часом я багато думав про те, щоб написати поему, в якій я був би головним героєм. Раніше я б ніколи на це не наважився, бо був впевнений, що життя моє нудне і сам я простий, як дві копійки, то про що тут писати? Але ж не враховував, що кожна людина сама по собі цікава, тільки треба до неї придивитися та зрозуміти. І я цікавий і мені є що сказати, хоча я не був на війні, не переміг смерть, не став відомим. Кожна людина – створіння боже, коли пробити лушпайки з банальностей, які оточують більшість людей, то докопаєшся до ядра людини, до іскри божої, яка є в кожному, окрім якихось вже страшних невігласів.
Знову нишпорив по степу, вже повністю чорному. Думав про складку простору, що про неї розповіли офіцери. Цікаво, але в моєму творчому доробку вже було щось подібне. Колись, вже давненько, я написав оповідання "Спостерігач" про те, як хлопець сидить, нудьгує в офісі, перед його вікнами стоїть якась халупа зі старими дверима. Іноді в них заходять люди. І ось що дивно! З тих дверей ніхто і ніколи не виходить. Від нудьги хлопець починає власне розслідування, дізнається, що інших дверей до приміщення немає, а ті, хто заходять в середину, здається, не повертаються. Наявність такої таємниці тисне на хлопця, він не може заспокоїться, тільки те і робить, що дивиться на ті двері, бачить, як час від часу в них хтось заходить і зникає. Якось хлопець бачить дівчину, яка йому дуже подобається. Дівчина тупцює біля дверей, він зривається, щоб попередити про небезпеку, але коли вибігає на ґанок офісу, то двері вже зачиняються за дівчиною. Хлопець біжить за нею, відкриває двері, бачить пусті приміщення покинутого будинку. Хвилину вагається, потім робить крок, закриває за собою двері і зникає назавжди.
Ну, звісно, що хуйня, але в ті часи, коли це було написано, ідея пропасти за кохання видавалася мені красивою. Ото я і написав про ті двері, теж, мабуть, своєрідну складку простору, хоч тоді я не знав, як їх назвати і пояснити. Взагалі то, я ж більше поет, аніж вчений. Тобто у таємниці мене більше хвилює її наявність, аніж пояснення.
Я натикаюся біноклем на вікно Мальви. Вона стоїть там. Відразу розумію, що напружена, її можна порівняти зі струною. З кимось розмовляє. Точніше, обмежується якимись короткими словами, іноді крутить головою чи поводить плечима. Вона виглядає, як цариця. Якби я залишався письменником, я б написав про неї роман. Мені дуже легко пишеться, якщо я уявляю для кого.
З ким вона розмовляє? Скоріше за все, з полковником Москаленко, тутешнім тираном, її господарем. Який звик до покори, звик мати справу з рабами, а не з царицями. Ось чорною хмарою насунулася на Мальву тінь полковника, мало не затремтіла прекрасна лікарка. Вона ж боїться його. Я згадав про її переляк під час розмови з Москаленком. Так, боїться. Може він б'є її? Я відчув до полковника ненависть. Бити жінку – огидно.
Мальва різко відійшла від вікна. І знаєте, кого я побачив у її кімнаті? Підполковника Савельєва! Це він чимось погрожував моїй принцесі, він чогось від неї добивався! Щур тиловий! Я відразу зрозумів, що тут відбувається. Полковник Москаленко на заставі зовсім не цар, скоріше англійська королева. А керує усім цей павук Савельєв. І ось він хоче отримати Мальву. Негідник! Оце якби була в мене зараз снайперська гвинтівка, я б міг його поцілити. Це було б круто!
Аж ось Савельєв відійшов від вікна. Їх спілкування з Мальвою продовжилося у частині кімнати мені повністю не видній. Через кілька хвилин було вимкнено світло. Це можна було розуміти як те, що фортеця Мальви впала перед огидними ордами підполковника. Мальва, Мальва! Кому віддала ти своє розкішне тіло! Жалюгідному щуру! Хіба зможе він поцінувати гладкість шкіри твоєї, стиглість персів, вигін стегон! Хіба зможе він їсти і пити тебе, дихати тобою, запалити тебе, висадитися в повітря! Ні!
У двері постукали. Це було несподівано.
- Хто там?
- Це я. Чаю вам приніс. – відповів мій денщик.
- Заходь.
Він прийшов з підносом на якому стояла склянка з чаєм, а також блюдце з щедрими шматками булки, прикрашених товстим шаром варення.
- О, дякую.
- На здоров'я, пане лейтенанте. Як чергується?
- Та нормально. Степ пустий. Чорні, мабуть втекли. Ані руху поблизу лінії оборони.
- Кажуть, що Орда збирається.
- Навряд чи. Чим вони будуть годуватися зараз?
- Снігу немає, коні будуть їсти траву.
- І на довго вистачить сеї трави? Ні, якщо орда і буде, то навесні, десь там у травні, коли буде свіжа трава. Ось тоді вони і зможуть напасти.
- Кажуть, у них завівся один вождь.
- Тобто?
- Ну, раніше кожний загін кричав при нападі ім'я свого ватажка. А останні тижні усі кричать тільки "Халва, Халва".
- Так, я чув цей крик, коли їхав сюди. І що?
- Коли в них один ватажок, вони стануть сильнішими. А ще він, мабуть, славний воїн, коли міг об'єднати племена чорних.
- Він не славний воїн.
- Чому?
- Бо хіба можуть славного воїна звати Халвою? Ім'я дуже впливає на людину. Ось я - Владюша. З цим ім'ям не можливо бути воїном чи лікарем, або політиком. Це ім'я митця. Поета. А Халва, ну, він може бути мудрим правителем, але воїн з нього навряд чи добрий.
- Дай Бог.
- Слухай. А на півночі, там де землі Великої Мами, там чорних ніхто не стримує? Немає жодних застав чи кордонів?
- Немає. Вони поважають Велику Маму. Кажуть, що коли чорні напали, то вона пішла попереду свого війська. Чорні почали стріляти з луків, але стріли падали поруч з Великою Мамою. Вони не могли її вразити.
- Вона що, характерник?
- Хто?
- Ну, це у козаків були такі вмільці, які, начебто, вміли заговорювати кулі, щоб ті не влучали у них.
- Не знаю, але коли чорні побачили, що їх стріли не діють проти Великої Мами, вони впали перед нею на коліна і попросили миру. Навіть, повернули всіх полонених, яких узяли в її землях.
- А чого Велика Мама не змогла домовитися, щоб чорні не йшли і тут, на Заставі?
- Не знаю.
- Слухай, а Мальва Григорівна. Вона коханка полковника?
Денщик тріпнувся, як риба на гачку. Замотав головою.
- Я не можу про це казати.
- Чого?
- Не можна пліткувати про офіцерів.
- Слухай, я твій командир, ти повинен розповідати мені все. Коли ти говориш офіцеру, то це не пліткування, а доповідь. Розумієш?
- Так точно.
- Тепер говори.
- Вона з полковником.
- Давно?
- Скільки я тут є.
- А чого вона сюди приїхала?
- Не знаю. – денщик зашарився.
- Ти не вмієш брехати. Нумо, кажи!
- Кажуть, що в неї був викидень. І вона схотіла втекти подалі. А тут було місце на заставі. Її чоловік, майор Огурцов, намагався її не пустити, тоді полковник набив йому пику.
Я відчув до полковника Москаленко велику приязнь. Він виконав те, про що я тільки мріяв. Хоча ні, не мріяв. Не знаю, мабуть це ознака слабкого характеру, але я не міг ненавидіти людей по-справжньому. Не міг хотіти їм помститися. Звісно, у мене в житті не було таких вже гострих моментів, коли чиясь підлість лишала мене чогось важливого і дорогого. А ще ж я був письменник. Я вже казав, що це як наркоманія. Наркоман (політкорректність вимагає вживати замість цього слова вираз "споживач наркотиків"), так ось навряд чи споживач наркотиків буде мститися чи ненавидіти. Йому треба знайти дозу, а мені треба написати. В мене не було часу на ненависть. Ось цей Огурцов, він бив мене бо обличчю чоботом. Це образа, я повинен був думати про нього кожну хвилину, обдумувати план помсти, таке не можна забувати. Але я забув. Він вже був мені байдужий. Так я щось для вигляду думав, але той Огурцов був десь далеко і якби, навіть, в мене була можливість, я б не став йому мститися. І не через християнську смиренність, а через байдужість до всього, що не пов'язано з літературою. Ось там міг і ображатися і хотіти помститися. Виглядало так, що наче саме в літературі було моє справжнє життя, хоча це не правильно.
Про таку душевну заснулість я навіть написав оповідання. Що хлопець сидить в лікарні разом з жінкою. Вони чекають чи закінчиться операція, яку роблять їх малому сину. Ось лікар виходить і каже, що хлопчик помер. Жінка починає плакати, битися в істериці, чоловік тримає її за плечі і з жахом розуміє, що йому байдуже. Це був його син, він, здається, любив його, а зараз йому не стало навіть боляче. Він спокійний, думаю про якісь нагальні питання, намагається заспокоїти жінку. Хлопець розуміє, що він інвалід. Потвора. В ньому якесь страшне духовне каліцтво. Бо людина не може ось так сприймати смерть власної дитини. Не може не відчувати анічогісеньки. Він ще чекає, думаю, що може це шок, який збив усі почуття, а потім він вже відчує і біль і розпач. Але дні минають за днями, в нього хороший апетит і настрій, йому хочеться займатися сексом, він ходить на футбол і з подивом сприймає співчуття від знайомих. Він розуміє, що так не має бути, але що так і є.
Я не закінчив те оповідання, бо не знав як. Взагалі то, письменництво, це подорож стежками, яких ти не знаєш. Навіть у невеличкому оповідання щось може піти не за планом і ти вийдеш туди, куди зовсім не чекав. Багато разів, коли я писав, то ловив себе на думці, що впевнено пишу про досвід і почуття, яких в мене не було і бути не могло. Але я знав, що так є. В письменництві це важливо – відчувати правду того, що ти пишеш. Інакше я не можу писати зовсім. Якщо чую брехню, то кожне слово дається мені надважко, я швидко зморююся і відступаю. Не знаю, звідки береться у мене те, що в мені немає. Красива теорія про колективне несвідоме, про ідеї, які "носяться в повітрі". Письменники, це люди з розвинутими органами, які можуть чути це колективне несвідоме і переробляти на тексти. Більше прагматична теорія про те, що хоч в житті у мене було мало чогось цікавого, але я подивився багато фільмів, прочитав багато книжок. І фільм і книжка можуть давати той самий досвід, що і життя. Щоб відчути, що таке війна, не обов'язково побувати в окопах, достатньо подивитися хороше кіно чи книгу. Воно відкладається десь по кутках мозку, а потім я використовую його як свій досвід, хоч розумію, що він зовсім не мій.
- Ви пийте, а то чай охолоне. – каже мені денщик.
Тут би можна було б збрехати, що я такий мрійник, що коли думаю, то забуваю про все, що коли пишу, то може день не їсти. Брехня. То, мабуть, тільки таланти палають у вогні творчості, а я потроху жеврію. Я може відволіктися на їжу, чи кіно, можу піти до друзів. З мене не пре, я витягую з себе тексти. І отримаю від цього задоволення, яке кожна людина отримує увечері важкого дня.
- Ви бачити он щось горить?
- Де?
Денщик показує кудись вперед. Там дійсно видно якісь спалахи.
- Що це може бути?
- Не знаю, може Орда йде? – каже денщик. Він щось занадто часто про неї говорить. Невже дійсно так її боїться?
Я навожу бінокль, намагаюсь роздивитися. Так, дійсно, наче щось горить. Але що саме важко сказати. І це не степовий пожар. Бо горить в одному місці.
- У чорних є якісь села, хати, які могли б горіти?
- Ні. Вони живуть у вігвамах.
- У вігвамах?
- Ну так, вони схожі на вігвами, як у індіанців. Такі собі гостренькі хатки, які вони швидко ставляють, а потім швидко прибирають, коли треба переїздити на інше місце. Нафтовики кілька разів захоплювали вігвами.
- А що нафтовики ходять в походи?
- Так, вони полюють на чорних через жінок та скот. До того ж в багатих кочівлях, кажуть, можна узяти золота. Раніше нафтовики ходили в походи по кілька разів на рік, шарпали навіть за рікою.
- А зараз?
- Зараз чорних стало дуже багато. Нафтовики кажуть, що нападати вже невигідно. Я піду, щоб вас не відволікати.
- Добре, відпочивай.
- Перед ранком я натоплю у вашій кімнаті, щоб було тепло.
- Добре.
Денщик пішов. Мені все було якось ніяково, що інша людина мені прислужує. Я випив чаю, навів бінокль на вікно Мальви, але воно було темне. Залишив бінокль, почав дивитися на спалахи у степу. Вони вже були помітно слабші, потроху зникали.
- Як справи, лейтенант? – підполковник Савельєв зайшов так тихо, що я аж підстрибнув, коли почув його голос.
- Який ви лякливий!
- А ви ходити, як кіт!
- Як чергування?
- Все нормально. Тільки он в степу щось горіло.
- В степу? – Савельєв підійшов до бінокля і подивився в нього. – Щось мені здається, що ви дивилися зовсім не в степ.
Я почервонів, подумки вилаяв себе за те, що не відвів бінокль від вікна Мальви.
- Я спостерігаю і за степом і за Базою і за постами, за всім, товаришу підполковнику.
- Лейтенанте, радив би вам не дивитися в бік санчастини. Бо полковнику це може не сподобатися. Чесне слово, не варто робити ані чого такого, що може не сподобатися полковнику. – Савельєв посміхнувся. Насправді рух м'язів його гострого обличчя важко було назвати посмішкою.
- Буде знати, пане підполковнику. – бадьоро відповів я і дозволив Савельєву вп’ястися мені поглядом в очі. Мабуть, він хотів дізнатися чи бачив я його в кімнаті Мальви чи ні.
Здається, я склав цей іспит успішно. Бо підполковник відвів очі.
- Так ви кажете у степу щось горіло?
- Так, пане підполковнику.
- Де саме?
- Ось там. – я показав рукою і наштрикнувся на його презирливу посмішку.
- Ось там? Ви не встановили точні координати, не визначили на карті місце?
- Ні.
- Погано, пане лейтенанте, дуже погано. Це ж ваші обов'язки. Чи ви тут займаєтеся? Бачу, що п'єте чай. Пишете щось у блокноті.
Він хотів узяти блокнот, але я випередив його.
- Лейтенанте! – прикрикнув на мене Савельєв.
- Пане підполковнику, це мій особистий блокнот!
- Ви не маєте права заповнювати особистий блокнот під час чергування!
- Слухаюсь!
Він зчепив свої тонкі губи. Був невдоволений. Дратувався на мене. Дратуйся, щуре, дратуйся.
- Завтра ми будемо проводити заготівлю дров.
- Дров?
- Так, на дворі зима, нам треба чимось опалювати приміщення. Раніше нам виділялося вугілля, але вже років сім ми повинні заготовляти дрова. Це досить важлива операція. І досить небезпечна. Бо ж чорні завжди намагаються напасти на нас.
- Чому завтра?
- Наказ полковника.
- Правда кажуть, що ось-ось прийде Орда?
- Скажіть вашому денщику, щоб він менше патякав.
- Тому і треба заготовляти дрова зараз, бо потім може бути не до цього?
- Лейтенанте. Поменше вірте балачкам солдатів і не задавайте собі дурних питань. А ще...
Я не встиг дізнатися, що ще, бо почулася стрілянина. Третій пост відкрив вогонь. В прожекторі видно було, що поруч з постом суне маса чорних.
- Тривога! Піднімай тривогу! – заволав підполковник і на якихось м'яких ногах вибіг з кімнати.
Я натиснув на кнопку тривогу і вмить завила сирена. Хоча це було і зайве, бо стрілянина розбудила усіх. Забігали солдати, ось вже у дворі щось кричав майор Капуста. Мабуть, готував свою штурмову групу на допомогу посту. Я почав дивитися в бінокль і побачив, що то був незвичайний напад чорних. Бо у натовпі, що сунув повз третій пост були вози, на яких сиділи жінки та діти. Чоловіків було дуже мало. І чорні навіть не намагалися нападати на пост, вони просто проходили поруч.
- Не стріляти, не стріляти!
Я побіг сходами.
- Лейтенант! – я побачив Москаленка.
- Пане полковнику, там...
- Швидко на батарею! Відкрити вогонь!
- Там жінки та діти!
- Що?
- Там жінки і діти!
- Що ти верзеш! На батарею! – полковник штовхнув мене і побіг кудись. Я побіг за ним.
- Пане полковнику! Це чорні, але не солдати! Там жінки і діти!
- Чорні ніколи не підставляли своїх жінок! Це маневр! На батарею!
Я побіг на батарею. Дійсно, могло так бути, що просто маневр. Що чорні хотіли підійти поближче, а потім вже скинути жіночий одяг і вдарити. Якої тільки підлості не дочекаєшся від степовиків!
Я прибіг на батарею, мої жевжики були на місці, почав направляти гармату у бік третього посту. Загули двигуни БТРів, заскреготіли ворота. Капуста йде у вилазку. Я подивився і бінокль. Чорні втекли з кола, освітленого прожектором, вони не нападали на пост, але судячи з того, що солдати стріляли, чорні були поруч. Я звірився з таблицею Бараболі, поставив прицільні данні, перевірив напрямок і смикнув за мотузку стрільби. Гармата важко ухнула. Кілька секунді і вибух. Крики. Мабуть, я влучив у самий натовп. Застрекотали автомати з БТРів Капусти. Я хотів вистрелити ще раз, але вирішив не витрачати снаряди. І боявся, що осколками може вразити солдат Капусти.
У небо звилася червона ракета. Не знаю, що це значило.
- Лейтенант! Кончалаба! – мене кликав полковник.
Я побіг вниз. Вискочив на плац, там стояли кілька вантажівок, обшитих листами заліза.
- Лейтенант! З Григоровом йдете на допомогу Капусті!
- А що таке?
- Він попросив допомоги! Вперед!
Я заскочив у кабіну одного з "Уралів". Вони поїхали, виїхали за ворота.
- Лейтенант, автомат приготуйте. – сказав мені водій.
- Що?
- Автомат. Ось сюди. – він вказав на невеличку дірку у листі заліза, якими була обшита кабіна. Трохи вище були ще кілька щілин, в які можна було дивитися, що там попереду. Я просунув автомат, почав дивитися. Видно було добре, бо дорогу освітлював великий прожектор, що стояв десь згори.
Я озирнувся і побачив, що кабіна об'єднана з кузовом "Урала". В кузові сиділи солдати з автоматами, восьмеро.
- Що там з Капустою трапилося?
- Та не знаю, дивно, що стріляють мало. Якби на них напали, то стріляли б більше. А так, навіщо йому допомога? Хіба може застряв десь.
- Та він же на БТРах!
- В яму міг потрапити. Зараз подивимося!
- Що це таке?
Попереду, у тремтячий сектор, освітлений прожектором, зненацька почали вибігати люди. Жінки та діти. Вони бігли, падали, топтали один одного.
- Стріляй! - заволав водій.
- Ні!
Я відкрив кабіну і вискочив з машини. Побачив що за натовпом їдуть БТРи Капусти.
- Це полонені! Не стріляти!
- Хапай їх! – почувся крик Капусти.
Солдати почали вискакувати з машин і хапати чорних, серед яких були лише жінки та діти.
- Патрони берегти! – волав Капуста. – Старих та малих не брати!
І почалося щось страшне. Солдати ловили жінок, молодив заламували руки, а старих вбивали штик-ножами від автоматів. Вбивали і дітей. Хватали за голови, різким рухом перерізали горлянки. Кричали. Усі кричали. І жінки і діти і солдати. Я стояв, дивився на все це і не вірив, що усе відбувається насправді. Ще півгодини тому я сидів в кімнаті чергового, пив чай та вигадував вірші. А зараз на мене прискала кров з перерізаних горлянок.
- Чого став. Працюй! – прокричав капітан Григоров, тільки-но вбивши якусь жінку. Кинувся до іншої, що тримала в руках маленьку дитину. Хотів вирвати її, але жінка зненацька вдарила його між ноги і вирвалася. У світлі прожектора я побачив її обличчя і затремтів. Бо вона була дуже схожа на Зелені очі. Ба більше того! Вона і була Зеленими очима! Це вона, вона! Я ледь не крикнув їй "Красотулечка!". Я б крикнув, але від всіх цих вбивств, від ночі, що пофарбувалася у кривавий колір, від криків дітей і їх матерів, від солоного запаху смерті, мене заціпило. Я стояв безпорадний і розгублений.
- Сука! – я дивився, як Григоров, зігнувшись, впав на коліна і шукає рукою пістолет.
Я дивився, як він кахкає, лається, дістає його, як знімає з запобіжника, як цілиться в ту жінку, що намагається втекти з кола світла прожекторів. Я бачу руку Григорова. Вона тверда, вона не тремтить, вона не схибить. Капітан вб'є її. Ось прямо зараз вб'є Зелені очі. Я зробив крок.
- Стій, блять!
Постріл. Куля вдарила мене в груди. Я впав.
- Ти що! – верещить Григоров! – Охуїв!
- Лейтенанта поранили! – волають інші.
- Ти що наробив! Ти що наробив! – кричить вже біля мене Григоров.
Мені спочатку здається, що я вмираю. Думаю, що як же тупо. Врятуватися від отруєної стріли, щоб загинути від кулі свого ж. Потім згадую, що стрілу зупинив бронежилет. А він на мені. І повинен то витримати кулю з пістолета Макарова, нехай і майже впритул.
- Куди ти поліз? Якого хуя підставився? – кричить Григоров. Він перелякався, мабуть, боїться трибуналу.
Я посміхаюся йому.
- Та все нормально. Бронежилет. – хриплю, бо говорити важко.
- Що таке? – поруч опиняється Капуста. Увесь у крові, з божевільними очима. Тримає в руках шаблю. Звідкив нього шабля? Мабуть, трофейна.
- Цей ідіот поліз під кулю!
- Навіщо?
- Ти що п'яний?
- Та все нормально. – я намагаюся підвестися. Грудь болить, але терпіти можна.
- Ну і добре, що нормально! Грузіть баб! Швидко!
Жінок починають заганяти у вантажівки. Штовхають, б'ють ногами та прикладами.
- А ми поки перевіримо вози!
Капуста кудись біжить. За ним і Григоров.
- Куди вони? – питаю я у якогось солдатика, що витирає від крові свій штик-ніж.
- Обоз шарпати. Там золото. І ви можете піти. Ви ж офіцер. Куди, курва! - Солдат ловить за волоси якусь жінку, валить її на землю. – А що з нею робити? Наче и не стара!
- Та кінчай! Машини вже забиті! – відповідає йому хтось. Солдат б'є жінку ножем в горло. Потім витирає ніж об її одежу.
Кров, багато крові. Мене починає нудити. Я відхожу кудись в біг і починаю блювати. Чаєм та булкою з маслом. Потім, навіть, залишками обіду.
Я не звичний до крові. Не звичний до вбивств. Але ж людина звикає до усього. І наступного разу, коли буде така кривава баня, я вже сприйму її легше. А далі, можливо, і радо прийматиму участь у подальших вбивствах.
Від цих думок мені робиться ще гірше, я вже блюю якоюсь кров'ю та слиззю. Мені погано до того, що я забуваю про кров і думаю: дивна річ! Чорні послали свій обоз на вірну загибель. Чи полон, який чорним гірший за загибель. Чого вони так боялися? Я все блюю якоюсь кров'ю, мене всього аж вивертає, але мозок напружено і ясно працює. Чорні втікали. Від чогось, що здавалося їм ще більш страшним, аніж ми. Їх запеклі вороги. І те, що їх переслідувало, може ось-ось з'явитися тут.
- До бою! – я намагаюся крикнути, але з першого разу це не вдається. Ще кілька разів кахкаю, витираю рукавом блювоту і повторюю: - До бою!
- Що таке, лейтенанте! – питає мене все той же солдат.
- До бою!
- Якого бою? Ви що, п'яний? – питає він мене, дивиться с презирством, а потім переводить замріяний погляд у темряву, де нишпорять з ліхтариками Капуста та Григоров.
Я б'ю солдата в обличчя. Я не вмію битися, я жодного разу в житті не бив людини, але я важу центнер, а солдатик кілограмів шістдесят, не більше. Він падає на траву і котиться по ній, сухій зимовій траві, напитаній зараз кров'ю. Я дістаю пістолет.
- До бою! Всі по машинам!
Цього разу діє. Солдати з острахом живляться на мене, але збираються біля машин.
- Поїхали до Застави! Хто не поміститься, лізьте в БТРи! – кричу я.
"Урали" починають розвертатися. Я наказую БТРам прикривати їх.
- Капуста! Тікай звідти! – кричу я майору.
- Ти мені вказувати будеш! Муділо! – він озивається веселим голосом, регоче.
Видно як Капуста лазить по покинутим возам, ріже ножем мішки та оклунки, щось вибирає. Я заскакую в БТР.
- Вперед! Їдь вперед!
- Я не можу! Майор сказав тут стояти. – перелякано відповідає водій. Я наставляю на нього пістолет.
- Ти, блять, не чув наказ? – бляха-муха, я повинен був це пробасити, а замість цього зірвався у крик, наче баба. Але так, чи інакше, це подіяло. І він їде, куди я вказав.
Це невеличкий горбочок поруч. Ледь ми виїздимо на нього, як у прожектор попадає ціла навали чорних. Справжніх чорних, кіннотників. Вони випускають стріли.
- Вогонь! - Солдати починають стріляти з автоматів. Чутно як дзенькають стріли об БТР. Наче дощ.
- Відходимо!
Ми сунемо з горбочку, солдати стріляють з автоматів у щілини, нас починають підтримувати вогнем з інших БТРів. Хвиля чорних розсікається чергами і відступає. Ми теж відступаємо, поспішаємо прикрити "Урали". На щастя, чорні не здогадалися вдарити по ним, нарвалися на БТРи. Я думаю, чи встигли втекти Капуста та Григоров чи їх згубила жадність. Досвідчені ж офіцери! Як можна було так помилитися! Не зв'язати простих речей! В мене тремтять руки. Мені погано. Шлунок зводить судома. я падаю на підлогу БТРа. Мене підхоплюють, садять.
- Пане, лейтенанте, вам погано?
Кажуть це поважно. Тримають мене, щоб я не впав. Хтось протягує флягу.
- Це коньяк майора. Випийте трохи.
Я п'ю, коньяк пече мені всередину, але я п'ю, щоб трохи заспокоїтися. Мабуть, вперше у житті я відчуваю себе на межі істерики. Я близький до того, щоб зірватися, почати кричати та плакати.
Коньяк трохи заспокоює. Тремтіння не проходить, але слабшає. Потім я згадую ту жінку з дитиною. Зелені очі в одязі чорних. Я розумію, що того не може бути. Ніяк не може. Все фантазія. Мені просто здалося. Видіння, багато уява, через яку я ледь не загинув. Це ж треба, полізти під постріл! Ідіот! Григоров легко міг би попасти в шию і тоді все, капець.
Чутні постріли. Це з БТР, який їде останнім, стріляють про всяк випадок.
- Застава! - кричить водій.
БТР зупиняється, відкривають люк, допомагають мені вийти.
- Лейтенанте! Сучий сину! – до мене підбігає Капуста. – Ти подивися!
Він показує спину, з якої стирчать два наконечника з стріл.
- І ось! – ще одна стріла влучила в каску. - Я уже думав, що нам пиздець! Якби ти їх не зустрів, вони б нас прибрали! Лейтенанте, розумієш! – він кричить, плекає мене по плечам, регоче, він увесь у крові, схожий на якого поганського ідолу, якому принесли щедру жертву.
- Що тут відбувається! – чую я гримотіння Москаленко.
- Пане полковнику! Під час переслідування чорних наштовхнулися на дуже великий їх загін! Завдяки мужності лейтенанта змогли відбити атаку і відступити майже без втрат, а ще і з полоненими! Багато полонених!
- Полонені?
- Три машин бабів набили! Такого врожаю ще не було!
- Майор!
- Прошу вибачення, пане полковнику!
- Всі в штаб! Термінова нарада! Полонених у підвал! Посилити пости! Готуємося до нападу!
Через кілька хвилин ми вже були в штабі. Капуста на мапі показував хід бою. Брехав, бо не розповідав, як з Григоровим почав шарпати покинутий обоз і як, майже дивом, не загинув від навали чорних. Я не став його виправляти, мені було важко говорити. Я був шокований усім, що відбулося. Відчував себе так, наче моя голова перемотана багатьма шарами бинтів і я десь далеко-далеко.
- Скільки було в загоні, який напав?
- Більше тисячі.
- І чого це вони пустили попереду жінок та дітей?
- Мабуть хотіли заманити. Засідка. Звичайні штучки чорних. – впевнено відповідав Капуста на запитання полковника.
- Щось вони дуже помилилися.
- Ні. – хоч як не важко, я вирішив сказати.
- Що, ні? – полковник строго дивився на мене.
- Вони тікали.
- Хто?
- Жінки і діти. Мабуть, в степу йде якась війна. Одні чорні проти інших. Жорстока війна, коли чорні вирішили, що краще буде прориватися через нас, аніж здатися. Вони тікали, а їх переслідували.
- Дурниці! Чорні ніколи раніше не воювали між собою! Тобто воювали, але не так, щоб віддавати нам жінок.
- Може в степу щось трапилося?
- Що там могло трапитися?
- Не знаю. – в мене почало тріпатися око. Я заморився, я хотів залізти в ліжко, укритися ковдрою з головою і лежати без жодного руху.
- Що з тобою, лейтенанте?
- Мені погане!
- Піди відпочинь. Григоров, стаєш на чергування.
- Але...
- Жодних "але"!
- Капуста, перевір полонених і пости. Чорні можуть напасти, ми повинні бути готові.
Я ледь дійшов до кімнати. Денщик допоміг роздягтися, вклав на ліжко, укрив ковдрою.
- Давай ще, мені холодно.
Він кинув на мене кілька кожухів, які притаскав звідкілясь. Я заліз у ту гору з головою і відчув, що все відбувається насправді. До цього, все було як гра, як пригода. А тепер я побачив смерть. Навіть коли я стріляв по чорним з гармати, то було не насправді. За багато метрів, вибух, якісь фігурки падали на землю, гра. А ось коли жінкам різали горлянки, коли дитячі голови лускали від автоматних прикладів...
Я затремтів. Я захотів втекти кудись. Я не міг жити з цим. Мене нудило і вивертало. Погано, так погано мені ще не було ніколи. Я напхав повний рот ковдри і скавчав, як собача, яке переїхала машина.
У двері постукали.
- Можна? – запитала Мальва.
Я буркнув щось у відповідь.
- Що з тобою?
- В тебе є снодійне? – я виліз з під ковдр та кожухів.
- Снодійне?
- Так, снодійне. Мені треба швидко заснути, прямо зараз. Дуже треба!
- Добре, зробимо.
Вона пішла, швидко повернулася, вколола мені щось і я втік від пекла думок і спогадів, що мигкотіли у мене в голові.
