Мабуть, вона була птахом. Сивим та втомленим. В її очах палав сум із гірким присмаком любові. Замріяний птах, що зупинився спочити, звільнитися від утоми власних бажань. Дивно, але простий спокій обернувся на неволю. Раптом Нібиптах пригадала, що не мала жодної зупинки за останній проміжок часу, довжиною в життя троянди. І тільки вони - гострі та довгі шипи, залишилися непривітними, мов плач пустельного вітру, спроможний поранити як її, так і інших нібиптахів. Хоча ні, вони відлетіли далеко у небо. Високо. І не наздогнати їх уже. Надто пруткими вони виявилися. Сивий Нібиптах дещо забарилася. Птаство залишило її…
Так тихо, непомітно, пришкандибуючи на одну ногу прийшла Осінь. Неквапливим був її холодний поступ. Та щось урочисте було в ньому, щось величне і невблаганне. Нібиптах відразу відчула це. Сперечатися було марно, змагатися тим паче.
Осінь мала приємний освіжаючий подих. Подих здатний, якби ненавмисно, прохолодою розвіяти усі марні сподівання. Осінь з легкістю може розборкати давнішню рану, а потім, не дивлячись на це - приголубити, шепотіти приємні слова тихим, протяжним голосом вітру, плакати разом з вами дощем. В унісон. З Осінню ви не одинокі, вона здатна старіти разом із вами. Але Нібиптах не вірила в її грайливу щирість. Вона розуміла, що плач для Осені - всього лише гра сезону, через деякий час вона буде сміятися весіннім сонцем та плакати від радості блискучими струмками. Так, Осінь мінлива та легковажна.
І ось тепер, обернена тонким павутинням-курявом ароматної кави, Нібиптах дивилася у вічність. Тихим, бездонним поглядом. Глибже, глибже у безодню небуття…
Зі старенького магнітофону плавно звучали сумно-барвисті звуки протяжного блюзу. Він з такою легкістю забрав Нібиптаха кудись далеко-далеко з її самотньо-сірої кімнати…
…Все більше спогадів, яскравих моментів, минулих трагедій та перемог. Зараз вони були такими комічними, нікчемними…
Нібиптах помітила тінь. Зверху. То були крила. Їй стало по-справжньому весело. Сміх лився із неї нескінченим потоком, рікою. Лунав по до цього мовчазній квартирі. Летів високо під стелю, переплітаючись із плакучим блюзом.
Нібиптах полетіла. Нарешті її давня, завітна мрія збулася. Вона навчилася літати. І зараз це здавалося їй зовсім легкою справою. Птаство прийняло її до себе. Нібиптах летіла разом із Осінню…
Недопита кава перестала плести маревні візерунки-павутиння. Прохолола.
