- Знаєш, мені страшно. Сьогодні я вирішив переглянути сімейний альбом. На першій фотографії, яку я побачив була жінка, молода, дуже гарна, з густим, хвилястим волоссям і глибоким поглядом. Я не впізнав її. Виявилось, що це моя мати. Ти розумієш, я вже не впізнав свою маму! – чоловік виглядав дуже стурбовано. Його русяве волосся було неохайно укладене, краватка зсунута на бік, погляд постійно бігав.
- Ого! Та то нічого. Я колись із свої другом Ромою так напився, а після того і накурився, що зранку не міг згадати, як мене звати…
- Але ж ти згадав, сам згадав. А я з кожним днем пам’ятаю себе все гірше. Я перестаю бути собою, розумієш? І мені немає кому про мене розповісти: жінка, остання рідна душа, померла півроку тому. А дітей в нас не було – нам не дали дозволу, тому що в мене пересаджений ген інсуліну, це значить, що в мене був цукровий діабет.
- А чого ж не дали дозвіл?
- Тому що на даному етапі людям замінюють гени тільки в соматичних клітинах, ну, в усіх клітинах, крім статевих.
- А мама? Вона вже теж померла?
- Тридцять років як…
- Ого! Воно не дивно, що ти її не пам’ятаєш. Ти ж напевно зовсім маленьким був?
- Мені тоді було п’ятдесят чотири. – він помітив здивований погляд бомжа і поспішив відповісти на запитання, яке той, скоріше всього хотів поставити. – А зараз, Гєна, мені вісімдесят шість.
Гєна зміряв поглядом чоловіка, що сидів поряд із ним на сходинці: на вигляд йому ніяк не можна було дати більше сорока – сорока п’яти років.
- Ого! – протягнув він, подумав, і додав, - Нє, ти мене дуриш.
- Перед тобою експеримент! Чотири роки тому мені, і ще тридцяти восьми людям ввели комплекс генів, що мали нас зробити молодими. І, як бачиш, зробили. Мало того, я дедалі молодшаю.
- Чувак, тобі подарували друге життя!
- Гірше. Теоретично я став безсмертним.
Гєна прошептав:
- Безсмертним, - подивився на небо замріяним поглядом і зробив великий ковток пива.
- Я мав би радуватись, правда? От я і радувався, спочатку. Але у мене почали виникати проблеми із пам’яттю. Справа в тому, що у мене були сильні органічні порушення головного мозку. Я переніс свого часу два інсульти. І вся справа в тому, що мозок сам не відновлюється. Але ми знайшли можливість заставити мозок регенерувати…
- Ми?
- Так. Я був в команді вчених, що розробили всю цю методику. Так от, ми заставили стовбурові клітини епендимної глії ділитись і диференціюватись у … - він помітив, як Гєна злегка скривився,- ну, не важливо. Коротше, мої старі нервові клітини помирають, але роблять вони це дуже швидко, і з ними помирає моя пам’ять. Вона мала б «перейти» на нові, але не встигає, ти розумієш? Не встигає! І я стаю ніким! Ніким! Ніким! Мене вже «тимчасово» відлучили від роботи, бо я став забувати різні там тонкощі. Скоро мені треба буде наново вчитись! Але толку з того? Навіщо мені вічне життя, таке вічне життя? Я не знаю, чого від нього чекати. От ти, скажи мені, ти знаєш для чого живеш? Що ти чекаєш від свого життя? – він дещо нахилився до свого співрозмовника і подивився йому прямо у вічі. На лобі і під носом у нього виступили краплинки поту. Його власні очі продовжували бігати, дивлячись то в праве то в ліве око сидівшого поруч Гєни.
- Ну-у, чекаю, що мені перепаде десь якась роботьонка, ну. А так…живу, і чекаю, коли вже помру…
- Щасливий, ти принаймні цього можеш чекати…
Він дістав гаманець, вийняв з нього усі гроші і протягнув Гєні:
- Тримай от, тобі знадобиться.
Гєна деякий час подивився на гроші. Потім нерішуче взяв їх і продовжував на них дивитись. Від здивування, чи то від радості у нього відняло мову. Пересиливши себе він вимовив:
- Дякую, але… - він підняв голову, а його співрозмовник вже був біля входу у торговий центр, а він навіть не знав його імені.
- Ей, дивіться! – вигукнув юнак і кудись побіг.
За мить люди, що були на площі біля торгового центру, зібрались навколо якоїсь події. Усі шептались. Одні вимовляли слова голосніше, інші майже безшумно.
- Розбився, на смерть. – казала тихо якась жінка.
- Стрибнув, з даху стрибнув, я бачив! Отам був де напис, між буквами «В» і «И». Постояв і раз – і все. – розповідав якийсь дідусь.
- І хто його туди пустив? – запитав якийсь кремезний чолов’яга.
- Алло, пришліть швидку до торгового центру, і міліцію. Тут людина з даху впала. – хоч хтось зробив щось розумне у цій ситуації.
Гєна побачив натовп і пішов подивитись, що сталось. Він поринув у натовп з головою. Йому завжди усі події потрібно було бачити самому, навіщо когось розпитувати.
- Обережно, вибачте, пробачте. – за хвилину він пробрався у перший ряд. Його нещодавній співрозмовник лежав на бруківці, обличчям донизу, а навколо голови повільно, спокійно і гордо розтікалась калюжа безсмертної крові. Гєна подивився на стоявшу поруч бабусю, потім знову на співрозмовника. Він невпевнено вказав рукою на тіло і привідкрив рот, щоб щось сказати, але слова застрягли у нього в горлі. Він вийшов з натовпу і сів на лавці. Він розкаже усе міліції; так треба буде розказати міліції.
На площадці, обмеженій жовтою поліетиленовою стрічкою метушня почала зменшуватись. Люди у білих халатах діставали ноші із карети швидкої допомоги – значить, судмедексперти закінчили свою справу. Міліціонери опитали усіх свідків, у тому числі і сивобородого Гєну, і відправили їх по домам. Двоє чоловіків попрощались із міліціонером, вийшли за жовту межу і направились до свого транспорту.
- Що ти думаєш із цього приводу, колего? – запитав сивуватий чоловік у довгому чорному плащі, відкриваючи двері авто.
- Я думаю, що це дійсно самогубство, але почекаємо, який висновок зроблять судмедексперти із міліцією, – відповів інший, на вигляд дещо молодший, вдягнутий у теракотовий костюм.
- Власне я хотів поговорити не про це. Мені починає здаватись, що увесь наш експеримент приречений на невдачу.
- Чому? – запитав молодший, розвівши брови, але дивлячись у лобове скло. Він натис педаль акселератора, і електричний двигун майже безшумно повіз їх до інституту.
- Мені починає здаватись, що людина просто не здатна жити вічно. Дивись, це вже восьмий. Правда, це перше самогубство. Двоє померли від аутоімунізації, решта, відчувши молодість, кинулись в екстремальні види спорту, хоча замолоду ніколи ними не займались. А щурі-то більше семи років уже прожили, і хоч би один помер. Безсмертя суперечить природі людини, і вона підсвідомо намагається його позбутись. Людина перестає цінувати життя, їй здається, що ціла вічність попереду, і це її лякає.
- Що ж, тоді наша задача не подарувати людям безсмертя, а навчити їх жити. Жити якомога довше.
