Якщо піднятись по вулиці Городецького, то дійдеш до площі Івана Франка, де примостився театр того ж самого імені. Позаду театру сіріє бік славнозвісного будинку з Химерами. Попереду, а саме біля головного входу, майорить спішно причеплене гасло: «Коронація слова».
Молоді люди нашвидку розгортають червону доріжку, та кваплячись несуть до неї діжки. У діжках в такт крокам персоналу неспокійно качаються туї. Їм не до смаку вся ця метушня і вони з усіх сил посилають імпульси легковажним молодикам: «Обережно! Ради всього святого, не упустіть, обере… Ой! Ффуууух…….. Обережно!»
Тривоги, на щастя, не справдились і дерева без ускладнень почесною вартою виставлені по обидві сторони килима. Поодинокі краплі дощу, що недавно скінчився спішать поцілувати червону поверхню, до котрої ось-ось торкнуться підошви геніальних дипломантів та лауреатів «Коронації слова».
На ґанку весело гомонить ошатне, впевнене у собі товариство. Подалі від них інший гурт. Не такий блискучий, тихий і нерішучій. Зразу можна помітити, що то люди «нє мєстниє». Їх очі розгублено перестрибують з нарядного натовпу до суворих охоронців, які підпирають двері. І на дверях ті погляди завмирають. Бо саме за цими дверми, що ведуть у святая святих і відбудеться церемонія, на яку чатує ця публіка. Вони переминають з ноги на ногу і чекають, коли ж їх впустять?
Ці несміливі і є винуватцями всіх метушливих приготувань. Вони і є лауреатами. А може і дипломантами.
− А вас впізнають? − тривожно запитують їх рідні і друзі, всі ті, кого вони запросили відсвяткувати свій тріумф. Лауреати лише відмахуються досадливо. Бо й самі збентежені таким прийомом.
О шостій вечора до театру під'їхав дон Педро у супроводі російського дипломата. Дон з цікавістю кинув погляд на конкурсантів.
− Вони тут з п'яти годин, − шепотнув на вухо дону Педро його російський друг, котрий не зрозуміло звідки діставав інформацію.
− Які люди, які люди! − випурхнула з дверей театру Висока особа, не примушуючи себе довго чекати.
Палко тиснучи руки Дону та дипломату ґречно вклонилася:
− Прошу, прошу, − і потягнула за собою.
Це був наче сигнал. Люди поспішили всередину. Нерішучий натовп призерів - письменників і собі вервечкою попід стіночкою обережно попрямував до входу. Найбільш сміливий ступив на поріг. Та дорогу грізно перекрили:
− Ваше запрошення, − охоронник простягнув руку.
Лауреат нервово смикнув головою.
− Я учасник, − викрикнув пискливо.
− Хтось може підтвердити?
Учасники тихо запанікували.
Виключенням з правила до театру під'їхала «чорна іномарка», як охарактеризував машину один з приїжджих і відтіля з'явились зразу три діви, не гірш за голлівудських красунь. Чорнява, руда та русява. Русява вже тримала винагороду у вигляді великого букета кремових троянд. Ці панянки попрямували крізь юрбу лауреатів не звертаючи уваги ні на них ні на охорону. Вигляд новоприбулих говорив сам за себе і досить голосно: маємо право!
На щастя тупцювання преміантів помітили організатори. Непорозуміння швиденько залагодили і охоронці знехотя посунулись вбік. Майбутні дипломанти так і не ступивши (щоб ненароком не забруднити) на почервонілу доріжку з полегшенням зітхнули і нарешті протиснулись до фойє.
У фойє лауреати нерішуче переминались, вирішуючи, що робити далі. На них чекала гримерна, де вони, як учасники конкурсу могли б залишити речі.
Речі, рекомендувала адміністрація, не повинні бути коштовними, бо за їх збереження ніхто не ніс відповідальності, а тому ніхто не міг гарантувати: чи дочекаються вони на справжніх господарів, чи отримають нових?
Ті, що опирались на здоровий глузд зметикували, що у дощову погоду навіть парасолька може стати неабиякою коштовною річчю, тому вирішили весь скарб залишити при собі.
Песимісти їм наслідували, та неспокійний внутрішній голос постійно скиглив усередині, що й це не допоможе і їх пограбують у любому випадку.
Руда, чорнява та русява окупували диванчик, вільну площу від посягань зайняли оберемком тугих троянд.
− А це хто такі? − тихенько спитав Дон у свого російського гіда.
− Чорнява − то учасниця, за інших інформації не маю.
Дон Педро пожалкував, що всезнаючий росіянин на цей раз мав такі мізерні відомості, бо панянки його зацікавили. Особливо руденька.
Не бажаючи виказувати зацікавленості панянками неквапом пішов коридором. Підлогу переходу прикрашала колись червона, а зараз блідо-рожева потерта від старості килимова доріжка. Мабуть, колись вона радувала око кожного, тепер же могла стати втіхою лише археологу-ентузіасту. Дон Педро зрозумів, що ця убога доріжка втілює великий державний задум. Його здогадку підтверджували і занехаяні вимикачі і ще безліч дрібних деталей. Рипуча підлога, стільці лише злегка освіжені лаком всі ці речі, на думку дона Педро, свідчили про єдність мистецтва з маленьким українцем. Своїм виглядом вони запевняли, що театр, як рівного сприйме кожного, бодай і жебрака, не бентежачи показною розкішшю.
І навіть близькість до Будинку з Химерами, резиденцією президента, не завадила зберегти у храмі мистецтва цю «незатейливось в обстановке» − (вислів російського друга дона Педро). Таким чином одним пострілом досягались дві цілі: з однієї сторони шанувалися демократичні принципи, а з іншої неабияка економія на коштах для ремонту.
Стільці у партері були трохи незручні, та хіба це може зупинити справжніх поціновувачів муз? Справжні поціновувачі мужньо витримують усі незручності і це навіть підвищує їх самооцінку. Бо треба дійсно по справжньому любити мистецтво, щоб сидіти на таких стільцях.
Дон Педро спитав у дипломата, чи притримуються у Росії таких же театральних традицій? Які збільшують попит до мистецтва у різних верств населення? Дипломат скрушно розвів руками.
− У деяких містах нам це вдається ще ліпше ніж вам, але столиця ще не вилікувалась від потягу до імперських амбіцій і любить напустити пилу в очі, − зітхаючи повідомив.
Сидячи у партері та підвищуючи самооцінку дон Педро знов примітив яскравих панянок. До їх кампанії додались ще кілька молодиків. Це чомусь дону Педро зовсім не сподобалось і він вирішив позбавити легковажних своєї уваги. Тим більш з динаміків загуло соковитим баритоном:
− Шановні пані та панове! Через п'ять хвилин розпочнеться церемонія «Коронації слова».
Дон Педро витяг зі спеціальної кишеньки на жилеті швейцарського годинника, стилізованого під старовинний. Годинник бездоганно відраховував час. Але точність на таких церемоніях, як примітив Дон, річ дуже приблизна. Ось і зараз швейцарський педантизм відлічив 25 хвилин, а бадьорий підбасок повідомив, що до початку залишилось три хвилини. Ще за двадцять хвилин аніскільки не бентежачись від невідповідності об'яв з дійсністю голос незворушно проголосив:
− До початку залишилась хвилина.
Хвилині сповнилось п'ятнадцять і коли вона вже сподівалась святкувати свою шістнадцяту хвилю народження, світло нарешті згасло і драпіровки важких куліс розійшлись у сторони. Пил, що спокійно дрімав у складках спросонку не вдержався і посипався на підлогу здіймаючи невелику хмарку обурення, та його швидко спинили струменями диму.
Дон Педро побачив на сцені велике червоне полотно, що звисало зі стелі, утворюючи собою шатро. Задовгі краї шатра вкривали всю сцену. Попереду стояла дівчина. Донна Роза, його служниця, зразу би примітила що шатро недбало попрасували. Та донна Роза − це така охайна пані, що причепилась би і до трохи брудного завісу і до портьєр, тож добре, що вона поралась у будинку дона Педро, а не сиділа десь поряд. Бо маючи багато чеснот ця пані вміла дуже бурхливо висловлювати вголос своє незадоволення. А так дівчина на сцені могла без зайвих перешкод демонструвати майстерність, що вона і зробила.
Розкинула руки і звернулась віршованими строфами до публіки чоловічим голосом. Дон Педро трохи розгубився, а потім зрозумів, що дівчина тільки рухалась, а вірші линули у записі. Він швидко оговтався, хоча поєднання тендітної діви з грубим басом створювало трохи неприродне відчуття. Та довго мудрувати над цим не прийшлось, бо червона матерія на якій стояла басовита дівчина раптом взялась пухирями. Дон Педро побачив, що під нею заплутались декілька бідолах, і даремно намагаються вивільниться. Вони вже борсались на усю силу, і дівчина з великими труднощами вдержувала рівновагу. Вона стояла наче посеред розбурханого моря, як раптом ув'язнені порозривали матерію і почали з'являтися на люди.
Рятуючись від них дівчина за допомогою механіки злетіла на канаті до стелі. Почуваючи себе у небезпеці прийняла ефектну позу. Зігнула ніжку, відхилила голівку і більш напружуватись не стала. Мабуть вирішила, що й так виглядає досить блискуче.
Дон Педро зрозумів, що це якась алегорія, але не міг здогадатись, що саме за нею криється. Добре, що хоч згодом, при нагородженні (що то значить високообдарована людина!) один лауреат пояснив, що то булькав пекельний шоколад творчої наснаги у якому звиваючись варились письменники, такі, наприклад, як Кокотюха. Зал вдячно аплодував за пояснення.
− Шоколад має солодкий та гіркий присмак, − далі просвіщав лауреат, та про це дон Педро знав і без нього. Що-що, а шоколадом ласував частенько.
Нагороджуючи конкурсантів організатори не забули і про торішніх переможців. Для ознайомлення з життєвим шляхом колишніх, перед глядачами швидко опускався невеликий екран і направлений проектор висвітлював чорно-білі світлини рожевого дитинства майбутніх ще тоді геніїв. Глядач міг ознайомитись, як виглядає дитинка, осяяна божим даром.
По ходу церемонії глядачам повідомили, що на заході учасники могли не тільки получити грошову премію, а ще й зустріти свою половинку. Так, наприклад, за допомогою «Коронації» двоє одиноких сердець перетворились на письменницьку подружню пару під відомим прізвищем Шевченко.
Російський дипломат ошелешено вигукнув:
− Ты смотри, не «Коронация слова», а вечер «Кому за тридцать!», −і заспівав тихенько:
− Люди встречаются,
Люди влюбляються,
Женяться…
Дон Педро не втерпів і знов оглянувся на руду пані. Традиції започатковані Шевченками на церемонії йому сподобались.
Та й взагалі, весь захід був дуже незвичайний.
Дуже розрадила зал якась відома артистка. Вона гучним голосом сповістила:
− Христос воскрес!!!
Її звістка, що прозвучала наче Ієрихонський трубний глас, примусила стріпонуться навіть деяких зморених учасників, що тихенько куняли, чекаючи своєї черги в номінаціях.
− Воістину воскрес, − спросонку автоматично загукали вони у відповідь.
Поділившись цією несподіваною звісткою життєрадісна артистка вирішила, що раз таке діло, то публіка повинна неодмінно познайомитись ще й з творчістю Гарсіа Лорки у російському перекладі.
Дон Педро не зрозумів, чи був той Лорка у свій час теж номінантом на премію «Корони» чи лише являв собою взірець, на який повинні були рівнятися конкурсанти., та вірш вислухав уважно.
Після цього вдалого виступу захід все більш почав нагадувати широке родинне коло, або такий собі сільський клуб. По-простому, навіть по сімейному вийшов на сцену Покальчук. Тьмяно дивлячись сонцезахисними окулярами у темний зал, він вирішив продемонструвати, що талановита людина − талановита в усьому.
Така сама нескінченна, як сюжети книжок полилась з його вуст пісня. Не в змозі дочекатися її закінчення глядачі оплесками висловлювали свій захват, і піднесений Покальчук з новим натхненням виспівував далі. Деякі особливо чутливі до музики навіть не могли стримати істеричних реготань − так збудило їх це незвичайне виконання. Дону Педро здалось, що збадьорений Покальчук завів пісню по другому колу. Це на думку Дона було вже перебором, але він терпляче слухав. А коли Покальчук закінчив, плескав йому разом з усіма шалено і вдячно.
Так само розкуто почувались і лауреати. Особливо ті, що вже не раз получали винагороди. Кокотюха, якого вже згадували, піднявся на поміст разом із своїм нащадком, котрого ніс на плечах, з дитинства привчаючи до успіху.
Потім ще одна лауреатка пішла до сцени тягнучи за собою молодшу родичку. Молодша родичка була у прозоро білих одежах і символізувала собою музу.
Дон Педро не здивувався б, якщо слідом за ними появився би у проході ще хтось з крилатим Пегасом на поводу. Але Пегасів, навіть не крилатих на сцену виводити не ризикнули. Мабуть побоялись, що ті залишать після себе пахучі кінські яблука, в які ненароком можна і вступити.
Натомість на сцені з'явилось подружжя, котре отримало приз за книгу, яка вісім років тому навіть не пройшла першого відбору.
− Я вдячний тим, хто читав нашу книгу, − ґречно кланявся чоловік.
Розчулена Ольга Сумська, а церемонію вела саме вона на пару з Остапом Ступкою, так от, розчулена Ольга поспішила ще потішити авторів.
− Чекайте, чекайте, − звернулась до подружжя, що вже збиралось покинути сцену, − ваш твір, як самий романтичний, отримав додаткову премію в п'ять тисяч євро!
Її добре поставлений голос дзвінкою облетів усі куточки театру. Дон Педро почув у відповідь здавлені стогнання, та скрегіт зубовний. «Невже хтось заздрить цим щасливцям?» − обернувся до залу Дон.
− Гривень, Олю, − поспішив виправити ситуацію Остап, − і попередивши сердечні напади, що назрівали серед письменницької братії голосно повторив − Гривень! Євро, можливо, запровадимо у наступному році.
У залі залунав сміх полегшення. Напруга спала.
Та цей маленький інцидент не міг зіпсувати святкову атмосферу і дон Педро отримав неабияку насолоду і від побаченого, і від почутого. Правда, зовсім не запам'ятав ні творів, ні їх авторів, та хіба це мало значення? Адже при бажанні про це завжди можна дізнатись на сайті «Коронація слова». Головне − це ж відчути дух заходу!
Все хороше коли не будь закінчується. Набігав кінець і «Коронації»
Скоро повинен був розпочинатись фуршет, на який дон Педро покладав чимало сподівань. Та про це − колись іншим разом.
