Я зробив свій останній стрибок. Дивно, але першим відчуттям була не полегкість у купі з шаленим натиском вітру. Навіть шлунок не відразу відреагував. Не було у голові почуття відчаю, чи розкаяння у вчиненому. Єдине, що відчувалося справді яскраво – це примарна присутність твердої поверхні під лівою ногою. Моє тіло часто жахалося тому, на що вела його моя голова. Власне, і голова ніколи не знала, на що ж справді спроможне моє тіло. Тому вона так часто змушувала тіло відступати.
Нарешті обличчя заворушилося від холодного руху майже твердого повітря. Зіниці розширилися, а ноги з іще більшим відчаєм почали шукати на що б опертися. І от залепетав порожній шлунок. Ліва нога пекла від болю у тому місці, яким вона опиралася на край, з якого відштовхнула усю цю конструкцію з м’яса та кісток.
Коли ж голова опанувала тіло своїм недоречно холодним спокоєм, в душі розквітла безтурботність. М’язи розслабилися і свідомість заполонив безкінечно твердий стержень логічного мислення. Я почав згадувати…
***
Коли було зроблено перший стрибок? Чи не тоді, коли я бачив своїх друзів дуже далеко внизу, а сам стояв на краю вишки, скутий гумою, і вислуховував настанови інструктора. Це було незабутньо. Мої ноги того разу теж намагалися відчути під собою опору, якої вже не було. Голова занурилася у воду, захлинувши мій крик і гума понесла мене вгору. Почувався героєм, хоч і був висміяний друзями. Але це не він, не перший стрибок.
Можливо це той стрибок, яким я хотів розвідати глибину під невеликим урвищем? Тоді, зависнувши у повітрі на висоті трьох метрів, я гостро відчув у роті присмак пива. Тіло було зібране у позу бомбочки і дупа дуже гостро відчувала майбутнє зіткнення з мілководдям. Від цього відчуття я зробився іще твердішим. Удар відбувся. Та дуже скоро я зрозумів, що до дна мені не дістати, а отже мені, цілому і неушкодженому, пора випливати на поверхню і повідомляти стурбованим (не наляканим) і хмільним обличчям про те, що стрибати сюди можна.
Згадав! Не він був першим.
Мій друг образив мене і, не зважаючи на це, вдарив мене першим.
Нас рознімали сусідські бабусі, а потім я промивав подряпини у ванній. У двері подзвонили. На порозі стояв він. Обличчя було засмучене і загадкове.
- Ми їдемо в село... Мама питала, чи ти не хочеш поїхати з нами?
Вчора був останній дзвоник. Усі вже встигли роз'їхатися по селах, тільки ми удвох залишилися. Усі мої родичі були з міста, тому цього літа, як і будь-якого іншого, мені не світило поїхати на літо в село. А мій друг, який з'явився у нашому класі цього навчального року, пропонував зараз поїхати до нього в село. Природно, я відповів:
- Ні!
Продовженням до заперечення був звук гримаючих дверей.
Я зайшов у вітальню, де з людей були тільки постаті на екрані телевізора. Та як він міг? Мій кращий друг! Сказав, що в моєму альбомі немає жодного малюнка! Та хто він такий?
Крізь шпарину в гардинах було видно бусик його батька. Цей вусатий чолов'яга щось пакував у багажне відділення.
Природно, що я сказав своєму другові, буцімто він дурень. Але ж не бив його! Телевізор погас. У батьківській спальні почувся скрегіт. Сему, нашого чорного пухнастого кота, закрили і забули. Я випустив його на двір і зустрів на сходах маму мого друга. Вона саме спускалася униз, несучи великі сумки.
- Що мама не пускає?
Я похитав головою. А що мені мама? Як захочу, можу світ за очі піти!
В моїй кімнаті було теж порожньо, якщо не враховувати різні речі, розкладені мною по поличках. Я взяв у руки злощасний альбом і почув як заводиться двигун.
Спочатку ключі не потрапляли в замкову щілину, а потім сходи незграбно тікали геть з під ніг. Машина вже розвернулася і була готова виїхати з подвір'я. Я побачив обличчя свого друга крізь вікно бокових дверей. Він миттю розкрив двері і я застрибнув на ходу. Зараз я розумію, що це був мій перший стрибок.
Село було правильним. Довкола бігали кури. Люди набирали воду з криниць, а коли ми проходили повз них, вони казали: "Слаіссу!". На що мій друг відповідав, а я повторював за ним: "Сланаікібо". Мені здавалося, що то якесь таємне привітання, серед мешканців цього загубленого десь у лісі села. Воно звичайно не було загублене, бо повз нього проходила траса.
Батьки Любчика залишили нас на подвір'ї однієї з його трьох бабусь. Тьотя Надя сказала, що вони потім з дядьою Вітьою повернуться і привезуть мені різні речі, які їм спакує моя мама.
Бабусю Любчика звали Уляна Прокопівна. Вона здалася мені спершу дуже милою жінкою. Вона всадила нас за стіл, поклала перед нами миски з чимось, що було дуже смачно. Погладила кожного по голові, попитала хто я і що я, а потім зникла.
Ми облазили кожний кутик подвір'я. Зазирнули в кожну щілину, перебрали усі речі Любчикового дідуся. Було знайдено шматок тонкої іржавої труби і радою двох знавців було постановлено зробити перекладину. Нам не вистачало тільки двох опор, між якими і треба було поставити перекладину. Біля дрів ми знайшли "рискаль", "шуфлю", сапу і ще щось назви чого не знав сам Любчик. Усе це було металевими штуками, прикріпленими до дерев'яних палиць. Палиці нам були потрібні, а металеві штуки - ні. Тому ми повідламували їх. Зкріпили палиці по дві і встромили їх в землю, а потім між ними поставили трубу і примотали її дротом.
Я був важчий за друга і тому він сказав:
- Якщо ти зможеш на ньому висіти, то я точно зможу.
Я підстрибнув і боляче впав, продовжуючи тримати у витягнутих вгору руках трубу. Вся наша конструкція посипалася мені на голову. Він реготав, а я кинувся на нього з трубою. Відбулася коротка сутичка, Любчик почав мене душити. Я вирвався і сховався за дерево. Він відбіг і сховався за інше.
- Афган! - Закричав він, що мене дуже здивувало.
Я не бачив його, тому визирнув. Він щось кинув у мене. В плече вдарилося руків'я великого ножа. Я підняв ніж з землі і кинув у нього, кричучи:
- Афган!
Перед тим, як ніж смачно розбився об стовбур дерева, за яким ховався я, Любчик встиг розрізати мені сорочку, а я порізав йому руку. Чомусь він почав дуже хвилюватися за ніж. Узявши в одну руку руків'я, а в іншу - лезо, він вибіг на середину городу і закопав ніж.
Увечері я дізнався, що в ножа було ім'я. Цей доблесний воїн, що загинув у нерівному бою з твердим стовбуром і був похований з почестями, звався "Чистиком". Уляна Прокопівна промовляла це слово з особливою чуттєвістю. Вона його любила, як люблять солдат молоденькі дівчатка, що залишаються вдома, доки ті йдуть воювати.
Також я дізнався, що Чистик вже осягнув сенс свого існування. Його призначенням на цій планеті було чистити бабину сапу, коли та повертається з городу.
Я і Любчик стояли під стіною з гордо піднятими підборіддями. Всією своєю поставою ми висловлювали зневагу і образу до цих безпідставних і ганебних звинувачень у зникненні Чистика. Мовляв, ніякого Чистика ми не знаємо і шкоди йому не завдавали. Уляна Прокопівна не вгавала, а брудна сапа в її руках виказувала абсолютну агресію по відношенню до нас. Але ми були незворушні і, можливо, нам вдалося б вийти сухими з води, якби Дмитро Стахович, дідусь Любчика не виніс на подвір'я рештки нашої перекладини.
Завила сирена, у небі пронеслися бомбардувальники і нашому підрозділу довелося негайно покинути квадрат. Мені здавалося, що сапа ось-ось влетить мені у плечі. Уляна Прокопівна обернулася в моєму сприйнятті жахливою міфічною потворою, що була готова зараз нас зжерти, а Дмитро Стахович реготав, дивлячись, як ми намагаємося протиснутися у ледь прочинену фіртку.
Наступна бабуся Любчика, а всього їх в тому селі було троє, прийняла нас без вагань. Вранці коли ми прокинулися і вийшли на двір, побачили серед подвір'я здоровенну купу сіна. Над цією купою височів балкон другого поверху.
Любчик стрибнув перший. Я бачив як він зник у золотавому морі сухої трави. Ми стрибали до тих пір, поки мене хтось не вхопив за руку після чергового стрибка і різким рухом вирвав із дитячої безтурботності. Ми з Любчиком відлетіли на кілька метрів від купи і вислухали цілу лекцію про те, що ми могли скалічитися. Цього разу кричав двоюрідний брат дяді Віті, Андрій. Важко було зрозуміти цього молодого чоловіка.
Віра Павлівна витягла нас з-під обстрілу свого сина і всадила за стіл. Де ми не хотячи набивали собі шлунки різною смакотою. У вікно було видно, як люди розбирають купу сіна. Дуже скоро нашому погляду показалася острова, на якій трималося сіно. Вона стирчала саме звідти, куди ми стрибали. Горло якось так стислося, що стало боляче ковтати і я навіщось подивився на свої руки.
Віра Павлівна була хорошою жінкою. Вона нас не примушувала ні до чого та ще й дала грошей на морозиво. Ще вона сказала, що ходила у сільраду і дзвонила у місто, щоб повідомити Любчикових батьків, бо моїх вона не знала, що з нами все добре. Після обіду вона сказала, щоб ми йшли у Яр і забрали Машку. Чомусь мені здалося, що Машка - то якась стара, товста і немічна жінка, яка чомусь скотилася в Яр і ніхто не хоче по неї піти. Як вияснилося, Машка - це просто корова.
Яр був чудовий. Любчик розповів мені, що колись тут було озеро, яке висохло і зараз тут пасуть корів. Ми скочувалися схилом Яру і бігли вгору. Здалеку почувся звук літака. Він летів дуже низько. Ми видерлися на найвище місце і стали махати руками та горланити, щоб пілот нас помітив. І, як нам здалося, він нас помітив, на знак чого знизу літака блимнула лампочка. Літак пронісся і пішов на розворот, а ми почали сигналити ще більше. Коли він повертався, то летів іще нижче. Настільки низько, що, здавалося, можна до нього дострибнути. Мені здалося, що я побачив пілота, який показав мені піднятий у гору палець і мигнув правим оком. Любчику здалося, що пілот мигнув йому. І знову він вдарив мене перший.
Ми котилися так страшно і стрімко, що я не помітив, як влучив ліктем у коров'ячий пляцок. Але коли ми зупинилися, у повітрі дуже сильно пахло горілим.
Над Яром було протягнуто високовольтну лінію. Обірваний кінець одного із кабелю ховався поруч у густу траву. Туди вела стежка, яку, напевно, протоптала Машка.
Шкіра на ній потріскала і зі щілин ішов їдкий дим. Вона лежала у такій позі, наче зроблена була із жорсткої гуми.
Віра Павлівна, мабуть, втратила віру в людей, коли побачила те, що залишилося від Машки. Не було лайки, не було погроз розповісти усе батькам. Вона навіть не дивилася на нас, а просто плакала. Ні, плакала вона не просто. Захлиналася і, здавалося, ось-ось їй забракне повітря і серце зупиниться. Мені не вистачило сміливості дивитися на це і я відчув, як Любчик тягне мене геть з подвір'я до своєї третьої бабусі.
Вона прийняла нас радо. Схоже було на те, що вона іще нічого не знає про наші з Любчиком пригоди, а тому спокійно говорила і розпитувала про все на світі. Це була весела і цікава жінка. Любчик сказав, що не знає, чому її називають бабусею, бо вона ніяка їм не родичка.
Вона розбудила нас дуже рано. Пообливала холодною водою, нагодувала вареними яйцями і посадила перед телевізором. Ми довго сперечалися про те, що дивитися. Каналів було аж три, та ми все одно посварилися і навперебій перемикали їх.
Раптом по всіх каналах почали показувати сніг. А через мить зник і сніг, натомість ззаду телевізора засочився густий туман. У цю мить на порозі з'явилася Марія Олексіївна і побачила двох негідників, що стоять з протягнутими до димлячого телевізора руками. Та це було вже не важливо. У виразі її обличчя можна було легко прочитати бесіду із двома попередніми бабцями.
- В са-а-ад!!! - рявкнула Марія Олексіївна і стіни перед моїми очима різко змінилися стовбурами яблунь і вишень.
На одному із дерев висіла гойдалка. Чомусь нам захотілося всістися у неї одночасно вдвох. Пролунав звук обірваної струни, після чого пролунали наші зойки. В кущі смородини щось заворушилося. Ми почали підкрадатися. Виявилося, що це - руда курка. Раптово прокинулися навички мисливців і почалося переслідування птаха.
Вона вже майже втекла, але раптово перед нею виникла стіна виноградника. Налякана курка почала видиратися вгору по цій стіні, перечепилася, зірвалася і, заплутавшись у лозі, зламала собі шию. Любчик підійшов до неї і потикав пальцем в пір'я. Ніякої реакції. У нього знову зіпсувався настрій.
Від Марії Олексіївни ми теж тікали, але не довго. Я вже поволі йшов, а Любчик біг і озирався. Аж тут він вдарився головою у живіт дяді Віті, свого тата, відлетів і впав.
Дядя Вітя нічого не сказав, просто підняв його на ноги і відкрив двері бусика. Коли він подивився на мене, зробилося дуже лячно. Потім ми їхали утрьох і обливалися холодним потом. Дядя Вітя ніяк не вгавав і чим гучніше він кричав, тим швидше їхав бусик. У багажному відділі були складені металеві коробки, які підскакували на кожній ямці. Від цього шум стояв неймовірний.
Тому, коли мене взялися виховувати мої батьки, то я спокійно заснув, наче під колискову.
Потім Любчика не стало. Уся його сім'я виїхала за кордон і я більше його не бачив.
***
Перший стрибок я згадав. До землі вже не так багато, але час іще є. Минуло всього кілька секунд, а обличчя вже промерзло, наче взимку. Ніздрі почали злипатися від інею. Як же я дійшов до свого останнього стрибка? Чому я зараз падаю? Безумовно думати в такому становищі дуже важко, та, якщо раптом вдається, то думки виникають гострі, тверді, та лаконічні.
Отже, останній стрибок. Знайомство з Танею відбулося дуже різко і незвичайно. Вже було надто пізно, щоб лягати спати і вона нарешті відійшла. Почала сміятися. Звичайно - це була істерика, та так краще, ніж отупілий погляд в нікуди. В неї було дуже красиве обличчя. Його навіть не псував зламаний ніс і посинілі щоки. Власне у мене обличчя теж було розбите.
- Розумієш, іду. Я вже мільйон раз ходила через цей парк. А Зінка, дура, ще казала, щоб я була обережна. Наврочила.
Я ще й досі не знав, як її звуть. Це були її перші слова. Сам не розумію, чому не викликав ні швидку, ні міліцію.
- Там темно було. Я не відразу і зрозуміла, що вже лежу в кущах. А він такий смердючий. Запхав мені руку за пазуху, я думала мене знудить від його перегару. Я навіть не встигла нормально поборотися. Ні з того ні з сього він завмер і став озиратися, а потім схопився і вискочив із кущів. Я почала підводитися і тут він залітає спиною вперед. Паде і лупить мене ліктем в обличчя. А потім зник. Правда я цього вже не бачила. В очах зірки. Знову встаю. Навпомац виходжу з кущів, а тут мене знову хтось хапає. Нарешті я згадала, що в мене є сумочка.
У цьому місці почав реготати я.
- А я іду. Нічого не видно. Думаю, давай ліхтарика засвічу. Тільки дістав, тільки ввімкнув, а тут із кущів така пика вилазить, що вже тільки за це садити треба. Звичайно я злякався, але руку вперед кинув. Вияснилося - дуже вдало, між іншим, кинув. А ліхтарик впав і погас. Я нахилився, щоб його підняти. За щось вхопився і пізно зрозумів, що то було. Тут мене так влупили...
Сміятися було дуже боляче і від цього робилося якось по особливому смішно. Смішним здавалося усе і ми сміялися коротких шість місяців, а потім я купив перстені і вона сказала: "Так!". І я перестав сміятися. Здавалося, що одним "Так!" вона забрала у мене всього мене і не залишила ні краплі. Майбутній тесть вже розписав мені де буде стояти моя майбутня машина, а теща почала обирати колиску.
Батько заспокоював так, наче завтра мене беруть на фронт, а мати розповідала чим треба намащувати п'яти, щоб народилася здорова дитина. Куріння зайняло дозвілля. І я став засинати обертаючись спиною до Тані. Спокій попрощався зі мною назавжди.
Але зараз я зрозумів. Мені потрібно було подорослішати. Вже скоро я торкнуся землі. Вже видно розгублених людей на галявині. Вони до останнього нічого не знали. Але настанови мої виконали. Зібралися усі. Сьогодні день нашого весілля. Висотометр показує критичну позначку. Руки хапаються за груди, різко натягуються стропи і вітер тисне на розгорнутий у небі парашут. Інструктор напевно зараз плаче. Мабуть йому ще не доводилося навчати таких здібних екстремалів.
Та цей стрибок, напевно, не останній. Це мій другий перший. Все що попереду - біг з перешкодами. Та я навчився стрибати високо і далеко, а отже, Таню, тобі не слід хвилюватися.
Прорвемося.
