Герої: Старий, Юна Дівчина і Юнак.
-------------------------------------------
Фрагмент # 1
Дівчина весело бігала по кімнаті, збираючи речі. З величезним нетерпінням готувалася вона до своєї першої романтичної подорожі. І ось тепер, щасливо літала по кімнаті, окрилена мріями що, здавалося, нарешті оживали. Вона могла бачити їхній ріст, їх безмежне прагнення до життя.
Дівчина була юною і, звісно, гарною; її очі налиті блакитним сяйвом квітучої молодості; її юні груди здіймалися під могутнім напливом до цього невідомих емоцій. А серце просто-таки шаленіло, прагнучи вирватися на волю із задушливого ув’язнення жаркого, надмірно поміркованого тіла. То співала її молода, незаймана душа. Юній Дівчині потрібно було просто і беззастережливо віддатися цій незнайомій, але такій захоплюючий розум, силі. Власне це вона і зробила. І враз, нові ідеї та безмежні у прагненнях сподівання вщент переповнили збентежене волею серце, захлеснули його потужними, жаркими хвилями. Зараз капітулюючий розум підкорився природним інстинктам і дозволив їй мріяти про заборонене. Він так просто але наполегливо шепотів їй: а хто, хто має владу заборонити іти до безкінечності у бажаннях, у власних прагненнях, нехай навіть самих божевільних? В цю мить Юна Дівчина відчула, що життя, по-суті, є хвилею, що поволі несе вперед, а їй, Юній Дівчині треба просто віддатися цим хвилям. Це здалося їй таким приємним.
І речі, котрих торкалися тонкі пальці - дзвінко падали на підлогу. Дівчина, звісно, не помічала це. Та й що їй було тепер звертати увагу на такі нікчемні дрібниці – вона була вільна! І зараз відчувала це кожним своїм рухом, кожною частинкою юного, непокірного тіла.
Юна Дівчина була щаслива, можливо, уперше за своє коротке існування, і зараз усе її єство, красномовно промовляло, можливо навіть - щосили кричало це.
Фрагмент # 2
Так, мрії вміють збуватися, хоча рідко і не у всіх. Але Юнак був переконаний, що він є унікальним у своєму ставленні до світу, до подій що населяють Землю. Він щиро вірив у симпатії світу до себе, любив світ, і світ щедро одарював його своєю цілковитою байдужістю. Юнак дійсно розумів, що доброта цього жорсткого світу полягає у цілковитій байдужості. Тож, світ обходив його стороною і не дарував своїх сюрпризів. І це було справжнє людське щастя.
Юнак кохав і був коханим. Він любив Юну Дівчину за її природну красу і світ душевний, хоча думав і казав, що любить просто так. Чи було то брехнею? Юнак спочатку не вірив у своє щастя, а потім, потрохи звик і навіть перестав цінувати його. Хоча добре розумів це. Так природно! Він був щасливий жити своїм простим, але справжнім життям, удосталь насолоджуватися справжніми почуттями і не любив замінників та консервантів. Юнак відчував кожну мить життя, кожну краплинку прохолодного дощу. Він намагався зрозуміти усе, чого торкалася його рука, що могли бачити короткозорі, але допитливі очі. Нажаль, іноді це зовсім не вдавалося. Але він жив життям не мертвим, а живим.
Цього ранку Юнак відчував особливу силу і приємний спокій. Його душа переживала суцільну гармонію із душею Юної Дівчини. Адже, вони готувалися мандрувати, відвідувати досі незнайомі місця, що так приємно збуджували уяву. Він перебував у піднесеному настрої.
Час минав швидко і Юнак, узявши важкого, набитого усім необхідним рюкзака і у полоні думок про майбутній відпочинок, пішов до будинку, де мешкала Юна Дівчина.
Фрагмент # 3
Брудний, до дірок затертий одяг. Мертвий погляд потухлих очей.
Тихими, болісними кроками Старий йшов, погойдуючись по вируючо-байдужій вулиці, яка кипіла своїм звичайним повсякденним життям - зранку зустрічала вічно поспішаючих людей які, не помічаючи її зацікавлених поглядів, бігли працювати; вдень - чомусь відверто сумувала за ними, а ввечері їй просто хотілося спочити від них під жовтувато-гарячим промінням ліхтарів…
Для Старого це був звичайнісінький ранок, нічого не обіцяючий, нічим не дивуючий - усе було як завжди. Старий мав звичку рано вставати, ще задовго до сходу сонця і проводити ранок у цілковитій самотності, хоча, зрештою, і увесь день він проводив у такому стані, але ранком було щось особливе. Йому вкрай хотілося пройтись по досі дрімаючим вулицям міста, помилуватися біганиною заспаних людей, спостерігати за їх життям. Адже тепер воно, Життя, проходило повз його, не помічаючи Старого зі своєї височини. Він просто заздрив цій метушні, цим живим людям, цим трамваям, що гучно перегукувались між собою, а їхні гучні голоси ще довго літали над старовинною площею міста. З кожним днем Старий відчував неминучий прихід Смерті. Ось він вже досить ясно чує її тихий могильний голос, бачить впалі очі. А вона знову зволікає, знову не приходить.
Цього ранку Старий просто не міг стерпіти лякаючої тиші, що так поволі, але займала майже усе його життя. У відчаї він спробував продовжити цю вирішену боротьбу…
…В очах Старого палав невиліковний страх, вони померло горіли блідим хворим сяйвом. Це був погляд пропащої людини, спроможний налякати перехожих. Зустрічні очі відразу відверталися, боячись передати їх власнику невиліковну лихоманку.
Старий кидався з одного місця в інше, бубнів незрозумілі слова, щось вигукував, супроводжуючи це все безсилими, але ще запальними рухами. Нарешті добравшись до потрібного під’їзду, почав повільно підійматися сходами. Сухі губи не переставали бубоніти несуразні слова, і останні, мов стая голубів, зриваючись злітали, хлопаючи крилами, у небо.
Фрагмент # 4
Старий задихано йшов безпощадно-довгими сходами. Старі покручені пальці із жадібністю хапали потертий поручень. Важко було. Ще важче десь там, глибоко у собі, у скаліченій часом, чи то людьми, душі. Тихі, німі сльози відчаю спрокволу потекли по старому, зморщеному обличчю, яке ще зовсім недавно було юне і гарне. Тяжка гіркота і незрозумілість скували Старого. Йому стало прикро. До болю прикро. Раптом він цілком тверезо усвідомив, що він старий, самотній і нікому непотрібний. Життя пройшло і більше ніколи не вернеться, не нагріє його своїм теплим сонячним промінням. Ніколи! Цей вирок ще довго блукав у коридорах його помираючої свідомості.
Фрагмент # 5
У цю мить, Юна Дівчина радісно хлопнувши дверима, побігла сходами униз. Така граціозна і безпосередня – стрункою ластівкою вилетіла із квартири, мов із клітки. Аж раптом її широко відкриті очі помітили щось дивне. Вони не могли, відмовлялися зрозуміти, осягнути побачене. Сталось щось небезпечне. Фатальне. Її юні очі сфокусували дещо неможливе - мертве, але й досі живе, давно померлі очі ще живої людини, що виражали німий відчай і безпорадну скорботу, сяяли чорним бездонним проваллям.
Юна Дівчина відчула гостру біль, яка довгою, іржавою спицею наскрізь проткнула її молоде серце. Вмить вона відчула себе набагато старшою, набагато досвідченішою.
Так, її ясний, мов серпневе небо, погляд зустрів грозу розпачі і пізнання старого. Відтепер Дівчина стала занадто дорослою, надто старою. Дивна це була річ.
Фрагмент # 6
Із радісними сподіваннями Юнак чекав Дівчину у тіні невеликого саду біля її багатоповерхівки. Він знову і знову перевіряв чи нічого не забув вдома, чи приготував усе необхідне для подорожі. Наче усе - із легкістю думав він і щоразу подивлявся на свій старенький, але дорогий йому годинник. Зараз вона прийде і вирушимо нарешті у казкові місця, у казкові гори, де будемо тільки ми і краса цього світу з усіма можливими і неможливими барвами.
Однак, час продовжував вицокувати безліччю різноманітних годинників, повільно, але переконливо продовжував робити неможливі земні справи, продовжував до нескінченності, продовжував до відчаю, а голівка Юної Дівчини все не з’являлася на горизонті під’їзду.
Аж раптом – ось вона, його люба, якось повільно і несхоже на себе, вийшла у двір.
Фрагмент # 7
Вони йшли довго, згибаючись під тяжкою ношею рюкзаків. Йшли мовчки. Мрії залишили їх уяву назавжди. Іншими були їх руки – зараз вони були розважливими. Поміркованими. І Дівчина була позбавлена квітучої молодості, і Юнак був іншим. Хоча, тепер обидва вже не помічали це. І люди, що були навкруги їх - не помічали це.
Їм було байдуже.
І усьому Світові було байдуже.
І тій Природі, тим далеким горам, що так обожнювали їх Юнак і Дівчина – було байдуже.
Фрагмент # 8
Невдовзі після цього Старий став щасливим і помер.
Юна Дівчина І Юнак продовжували бути разом, але останній відчував, що попри усі свої намагання мусить розділяти Юну Дівчину із чимось могутнім і невідомим. Мабуть, думав він, цей світ, якого він так щиро і незрадливо любив, став-таки не байдужим до їхнього простого людського щастя.
