Казка про принцесу, яка заблукала
Якщо від міста, в якому Ти живеш йти вісім місяців на схід, а потім ще чотири місяці на південь, потім перепливти величезне озеро і ще два місяці пройти вздовж берега широкої річки, то можна дойти до величезного замку.
Замок цей є найбільшим у світі. Його будували з гірського каменю чотириста будівельників протягом сорока років. Вони ставили товсті стіни, підносили до неба височезні вежі, прокопували потаємні ходи, які своїми лабіринтами крутились під замком.
В тому замку жив Старий Король, який правив цією землею задовго до того, як широка річка наповнила своїми водами величезне озеро. Він був настьльки Старий, що міг би навіть згадати часи, коли навіть не було гір, з яких будівельники спускали каміння для будови його замку. Міг би згадати, якби його пам´ять не стала слабкою від старості.
У Короля крім слуг, лакеїв та війська була ще прекрасна маленька донечка. Її ім´я було настільки приємним для слуху, що з далеких країн приїжджали мудреці, щоб подивитись на дівчинку, яка так називалась. Коли вона починала сміятись, то здавалось що навіть мохнатий зелений мох на кам´яних стінах замку починає сміятись разом із нею.
Вона раділа кожному дню, кожному сонячному промінчику, кожній людині, яка тільки була знайому з нею. І все довкола також раділо.
Та якось Король пропав. Слуги шукали його у тронній залі, лакеї дивились за ним в їдальні та у вестибюлі. Військо обійшло всю країну, та не знайшли навіть сліду від Старого Короля.
Всі сумували. Старий Король був добрим і справедливим. Байдуже, що слабким на пам´ять. А особливо сумувала маленька принцеса.
Від її суму все довкола ніби перестало жити. Навіть мохнатий зелений мох на кам´яних стінах замку мало не плакав. Сонечко закрилось хмарами і почало сльозити дощовими краплями.
Принцеса сумувала п´ять днів. Вона сумувала у тронній залі, сидячи на величезному троні її батька. Вона сумувала у їдальні й вестибюлі. Й ніщо не могло викликати її посмішки.
Та через п´ять днів принцеса вирішила знайти Старого Короля. Якщо його не було у тронній залі, не знайшлося в їдальні та вестибюлю, якщо по всій країні не було навіть і сліду Старого Короля, то він міг лише заблукати серед сотень тисяч кімнат величезного замку.
Принцеса знайшла маленьку свічечку і запалила її, бо сонечко все ще закривалось дощовими хмарами і не могло своїм промінням освітити замок. Маленька свічечка своїм одним-єдиним промінчиком ледве діставала до підлоги, коли принцеса несла її в руці. А високі стелі замкових кімнат були закриті темрявою.
Принцеса пройшла декілька кімнат. Їй було страшно. А маленька свічечка майже догорала. Вона пройшла далі й далі. Старого Короля не було. Але принцеса зрозуміла, що вона сама заблукала серед сотень тисяч кімнат величезного замку.
І вона заплакала, тримаючи в руці маленьку свічечку, яка вже повністю догоріла.
Її плач ехом пролетів усіма сотнями тисяч кімнат величезного замку. І Старий Король, який через свою слабку пам´ять не знаходив виходу, почув цей звук. Плач принцеси змусив Старого Короля згадати кожну кімнату величезного замку, згадати, де знаходиться вихід. Король навіть згадав часи, коли не було гір, з яких будівельники спускали каміння для будови замку.
Старий Король легко відшукав принцесу. І разом вони вибрались із лабіринту сотень тисяч кімнат.
Слуги, лакеї і військо дуже зраділи, коли побачили Старого Короля і прекрасну принцесу, яка посміхалась так, що навіть усміхнувся мохнатий зелений мох на стінах замку. Сонечко виглянуло з-за хмарок й перестало сльозити дощовими краплями.
Та найбільше радів Старий Король, який тепер кожного вечора сидів у тронній залі, тримаючи принцесу на колінах, і розповідав їй цікаві історії тих часів, коли ще не було гір, з яких будівельники спускали каміння для будови замку.
