Ніколи не міг зрозуміти фрази "ера мобільних телефонів". Якщо згадати, що лише десять років тому про мобільники всі знали лише з кіно, а його наявність вказувала на високий статус. То яка тут "ера"? Пригадую свій перший мобільний телефон – беушний "Mitsubishi" з потертими цифрами на кнопках. І точно пам'ятаю, що мені було соромно його показувати своїм друзям. Не тому, що телефон був у такому стані, а тому, що він у мене тоді вже був. На початку 99-го. Коли жоден з моїх друзів про таку річ у своїй кишені навіть мріяти не міг.
Не те, що зараз. Коли будь-яку людину можна виловити будь-де, просто набравши її номер. Напевно, навіть письменники-фантасти про таке і не здогадувались, коли писали свої романи. Людина в наш час стала доступною, ніби інструмент на верстаті в хорошого майстра, який все розкладає на відстані руки.
На фоні такої масової мобільної "мобілізації" забувається, що колись люди жили без маленьких телефонів-слайдерів чи жабок і колись латинські літери S, М та S нічого не значили. Коли зустрічаєш людину без мобільника, то здається, що на машині часу до нас прибув житель позаминулого століття. А коли від такого прибульця чути аргументи типу "хочеться, щоб ніхто не турбував", то стає якось... смішно, чи що?
Можна багато роздумувати, наскільки мобільний зв'язок змінив бізнес, або що така масова телефонізація зробила доброго для покращення загального добробуту. Та я переконаний, що жодна сторона людини не була настільки змінена, як особисте життя. Стосунки між чоловіками та жінками настільки швидко починають розвиватись, що деколи навіть дивуєшся, коли ж це встигає почуття вирости до ТАКИХ розмірів, що він і вона вже й не уявляють свого життя одне без одного. Те, на що колись витрачались роки листування зараз робиться за тиждень з допомогою коротких текстових повідомлень. І якось непомітно зникають конверти з проштампованими марками. Списані чорнилом аркуші паперу стають такими ж рідкісними, як древні пергаменти, заховані під склом у музеї.
Не буду роздумувати над тим, чи це добре, чи погано. Це ніби родинна пляма на тілі. Так є – і все тут. При потребі можу розповісти і про те, що втрачається якась романтична ниточка, коли любовні послання приходять з характерним писком мобільного телефону, а саме повідомлення писане латинкою, де "w" означає "ш", а літеру "ж" малюють якщо не з допомогою "z", то простою зірочкою. Nu a jakwo treba, to govorytymu pro wvydki, majze momental'ni vidpovidi na zapytannja, jaki stavyt' spivrozmovnyk, znaxodja4ys' daleko.
Думаю, що читач зрозуміє, що я маю на увазі. "І новим користайтесь, і старого не цурайтесь" – так переіначу слова поета. І те, і друге. І забуте, і винайдене. Лише таким чином можна говорити про романтику в тому значенні, в якому її присутність повинна бути у житті кожної людини. Я, звичайно ж, можу й помилятись. Але вся ця прелюдія, весь цей вступ я був змушений написати, щоб читач зрозумів причини моїх подальших думок та вчинків. Вони, напевно, будуть здаватись надуманими. Але так як і Шерлок Холмс був персонажем надуманим, маючи свого прототипа, все, про що я розповідатиму має свою підставу.
Я розповів про свою зустріч з Мартою. Але цього ще не достатньо, щоб читач у повній мірі зміг уявити собі її персонаж. Те, що я побачив цю дівчину перед головним входом в перший корпус "Політеху" і біла трубка ватману в її руці може наштовхнути на думку про архітектурний факультет. Саме така думка у мене виникнула, бо свого часу мав дуже багато знайомих студентів-архітекторів. Але виявилось, що Марта вчиться малювати. Вже згодом, коли ми з нею розговорились, вона розв'язала бантик на стрічці й показала мені те, що було всередині того звитку. Всякі там куби й конуси. Кулі. Й пляшки (зі слів Марти передаю: викладачі, напевно, чимало трудяться над тим, щоб учні мали якусь натуру, тому пляшок мають стільки, що здавши їх можна організувати стипендіальний фонд для особливо обдарованих).
Особисто мене завжди вражало вміння малювати. Не подумайте – я такий хлопака, який наївно вірить, ніби головне не те, як малюєш, а те, з яким настроєм. Коли йде спілкування на такі "художні" теми, то в опозицію реалізму я не соромлюсь ставити Ван Гога чи там Матіса. Чи Моне? Одним словом – зовсім не схожість з натурою вважаю вершиною мистецтва. Але не зважаючи на таку думку мене завжди вражали люди, які вміли просто взявши олівець в руку намалювати щось таке, що не відрізниш від реального предмету. Пляшки – це ще квіточки. От коли доходить до портретів, то тут всі мої доводи і аргументи на користь всяких там нереалістичних напрямків зникають. Бо хіба може щось зрівнятись з контурами обличчя, в яке ти закоханий, і яке з точністю до найдрібнішої деталі виведено на прямокутному аркуші?
Ось в цієї дівчини так було. Хочеться назвати таке вміння талантом, але ви б бачили автопортрет, який Марта мені подарувала, ви б зрозуміли, що слово "талант" звучатиме, як обмеження. Як рамка, в яку хочеш втиснути морський простір.
Про відсутність таланту в цій дівчині я можу говорити вже з впевненістю. Натомість в ній живе щось набагато більше. Щось таке, що дозволяє їй правильно знаходити слова, коли вона розмовляє. Настільки правильно, що мені, з моїм декількарічним "письменницьким" досвідом приходиться навіть відчувати щось схоже на заздрість. Бо знову переконуюсь, що всі мої старання ніколи не дадуть моєму слову бодай частину тої сили, яку має вона, коли ставить запитання або про щось розповідає.
Простіше сказати, що в ТАКУ дівчину просто неможливо не закохатись. Якось сама собою вся увага зосереджується на ній, наче сонячне світло, яке проходить через лінзу і попадає в одну точку. Та невже це треба пояснювати?
Одним словом – я почав до неї залицятись. Вона відповіла взаємністю. Такою жіночною взаємністю, що й досі не можу стопроцентно упевнитись в тому, що ж саме твориться в її душі, які там почуття крутяться невеличким ураганчиком. І від цього стає якось ... цікаво. Непередбачуваність – вона завжди будоражить. Ніби захоплюючий детективний роман.
Як й годиться, перший крок у розвитку стосунків зробив я (принаймі, я так думаю!). Написав листа. Його зміст зараз не пригадаю, але знаю точно, що їй він сподобався. Бо вже за два дні після того, як я кинув конверт у скриньку, пролунав телефонний дзвінок. Марта вирішила подякувати за листа. Й ще додала, що воно було безподобно.
Так й почалось те, що я вважаю якщо не романом, то принаймі романчиком.
Вперше це трапилося вночі. Темніє взимку настільки швидко, що деколи взагалі важко сказати, коли ніч починається. Якось без будь-яких натяків на вечір день ніби вимикається. Небо темніє, автомобілі засвічують свої фари, вулиці міста наповнюються жовтуватими конусами під високими ліхтарями.
Той вечір я просто валявся з ноутбуком на колінах. Такий собі звичайний вечір, коли хочеш написати ще хоча б декілька речень, але натхнення кудись пішло, хлопнувши дверима. Як жінка після сімейної сцени. Жахливий стан!
На журнальному столику пунктирним звуком почав вібрувати телефон. Три рази. Прийшло повідомлення.
Я не з тих людей, які одразу ж кидаються читати смски. Деколи буває, що я чую сигнал мобільника, а не підходжу до нього декілька годин. Навіть забуваю, що він давав про себе чути. А потім дивуюсь, коли бачу на екрані засвічений конверт і фразу "3 new sms".
Я ще трохи потримав пальці на клавіатурі. Натхнення навіть і не думало повертатись. Наша сімейна сцена його образила більше, ніж мені здалось спочатку. Тоді я потягнувся за мобільником. Я рідко коли отримую погані новини через смски. Тому мав якусь надію, що повідомлення якщо не поверне мені натхнення, то принаймі дасть хоча б якусь позитивну емоцію.
Написала Марта. Її ім'я не введене в мою телефонну книгу (так само, як і номер моєї сестри, мами й інших близьких людей, чиї номера телефонів я набираю завжди по пам'яті). Але побачивши тільки останні цифри номеру я зрозумів, від кого.
"Ty ljubyw dyvytys' na zirky? U nas nebo prosto kazkove!" – написала вона. Я посміхнувся. Почав було писати відповідь, а потім стер те, що встиг набрати. І зателефонував до неї.
В телефонній трубці пролунав її голос. На задньому фоні були якісь звуки – здається, гавкала собака. Не знаю, де вона знаходилась в той момент. Не уточнював.
Після традиційного привітання й шаблонної фрази "як справи?" я поцікавився тим, що вона написала мені у своєму повідомленні. Вона посміхнулась. Я це почув у її голосі, в інтонації. Розумієте, про що я? Вона посміхнулась і відповіла, що зараз стоїть просто під ковпаком зоряного неба і вирішила поділитись з кимось враженнями.
Оце я називаю жіночністю в самому прямому значенні цього слова. Як пухнастий котик, який зловив мишу й бавиться нею, штовхаючи лапкою, щоб вона бігла – саме так жіночність примушує дівчину розмовляти з грою в голосі та словах. Марта не уточнила, що хотіла поділитися враженнями саме зі мною. Навпаки – вона ніби наголосила на своєму "з кимось". Ніби підкреслила, що мені насправді поталанило, коли вона випадково набрала мій номер.
Ми ще порозмовляли про щось таке, про що зазвичай розмовляють хлопець з дівчиною. Напевно, збоку це б звучало якось дивно – фрази наші були настільки пропитані картинними словами, що можна було б присоромити довгі коридори галереї в Луврі.
Коли ми прощались, я пообіцяв Марті, що обов'язково вийду на вулицю, щоб глянути на зірки. Вона ще висловила бажання отримати від мене бодай коротке повідомлення, в якому я також покажу, наскільки захопливим буде це видовище.
І сказала, що ще трохи постоїть на вулиці, дивлячись вгору.
Я повернувся до комп'ютера, який вже вимкнув монітор – я був відсутній більше десяти хвилин. Лише доторкнувся до клавіш, як екран засвітився. Розпочате речення здалось мені тоді якимось безвихідним тупиком. І я просто захлопнув ноутбук, переконуючи себе в тому, що за годинку натхнення все ж повернеться.
Я вимкнув світло у кімнаті. Підійшов до вікна. Вулиця з восьмого поверху здавалась маленькою. Схожа на фотографію в тих календарях, де місто знімають з висоти пташиного польоту. Я глянув на небо. Через скло зірки були майже непомітними. Тому я відчинив вікно, сів на підвіконник і глянув догори.
Немає таких людей, які хоча б один раз не ставили перед собою запитання типу "як же ж це все може бути взагалі безмежним?". Зоряне небо, яке примушувало древні народи видумувати пантеони богів, і сьогодні може показати людині, наскільки дрібною істотою вона є. Або навпаки – розуміння того, що можеш хоча б усвідомити всю велич космосу робить тебе на крок ближчим до чогось невідомого. Настільки невідомого, що починаєш розуміти всі ті древні народи, і від того враження мозок сам починає шукати слова, щоб дати імена новим богам.
За вікном шуміло вечірнє місто. Від головної вулиці мій будинок відгороджений сусідньою дев'ятиповерхівкою, тому світло вуличних ліхтарів не відволікало моє око від споглядання зірок. З міста нічне небо споглядати набагато важче – кіловати електрики, спалюваної у лампах різного накалу наче накривають населений пункт світловим куполом. Але навіть у найбільших мегаполісах можна знайти місця, над якими цей купол не такий щільний, і зірки можна побачити. Як у захмареному небі, де рвані діри хмар відкривають невеличкі частини зоряної стелі.
Здається, я живу саме під такою діркою. З мого вікна можна побачити хай невеличку, але повноцінну частину космосу. Ось і зараз я просто сидів, схрестивши на грудях руки від того холоду, який вривався до кімнати через прочинене вікно. Й дивився на зірки.
Напевно всі чули історію про професора-астронома, якого студенти запитали, для чого ж вивчати науку про зірки, якщо найближчі сотні років людина не добереться навіть до найближчих світил. Професор відповів: людина від свині відрізняється лише тим, що людина деколи дивиться на зірки.
Історія стара, як і сама астрономія. Але в такі моменти, коли дивишся на зірки, сидячи на підвіконнику, сам себе переконуєш, що тепер ти вже точно відрізняєшся від тварини.
А десь в просторі земної планети на ці ж зірки дивиться людина, про яку хочеться думати (та й не лише хочеться – думаєш!) під час цього споглядання.
І тут це почалось. Навіть зараз я лише на рівні здогадок можу говорити про відчуття, яке буквально втрутилось в моє тіло, наповнюючи його собою.
Я заплющив очі. І відчув... Гм, навіть досі не можу добрати правильних слів, щоб описати свій стан. Бо це навіть не відчуття, це було якесь переконання... це було щось набагато більшим, ніж віра в те, що я дихаю, чи в те, що я чоловік. Я відчув себе Мартою!
Знаю, що все це може звучати смішно. Але я дійсно відчув себе нею. І все тут. Я ніби стояв десь зовсім в іншому місці і дивився на зірки, піднявши обличчя до неба. Якось зрозуміло було, що моє лице наче перетворилось на її, що мої очі стали такими ж блакитними. Я відчув одяг, який був на ній, відчув сумочку на її плечі... І я став думати так само, як думає вона.
Навіть приблизно не можу розповісти про всі ті зміни, які трапилися тоді зі мною. Десь в глибинах мозку, який своїми розмірами може змагатись навіть з тим Всесвітом, шматок якого я спостерігаю у прочиненому вікні, десь там у мене почали породжуватись думки, які можна вважати основою життя. Щось таке, що заховане далеко у підсвідомості, але керує кожним кроком, кожним словом людини. І я побачив те, що заховане у ній. Воно на долю секунди наче перейшло всередину мого Всесвіту-мозку, стало частинкою мене. І одразу ж зникло.
Я розплющив очі й подивився на вулицю. Освітлені вікна в сусідній дев'ятиповерхівці намалювали на ній незрозумілу геометричну фігуру, схожу на китайський ієрогліф. Внизу маленьким жучком проїхав автомобіль, витягнувши перед собою вусики, намальовані яскравими фарами. Десь між будинками хтось сміявся, звуки сміху відбивались від стін, перетворюючись на щось театральне. Я ще трохи подивився вниз. Потім зістрибнув назад до кімнати й зачинив вікно.
Тоді я не знав, що зі мною трапилося, але це мені точно сподобалося.
Я взяв свій мобільник і набрав її номер телефону. Світло вмикати не став.
У світі так багато речей, які не піддаються жодному розумінню. Можна філософствувати, креативити, видумувати все, що заманеться. Але від того виникає лише ілюзія розуміння ситуації. Бо людина, напевно, створена зовсім не для того, щоб розуміти що таке, наприклад, життя. Або час. Або почуття. Ось і я зараз знаходжусь на волосині від того, що почну виливати свої думки з приводу, чому так стається, що з'являється людина, без якої не можеш уявити свого існування. Думки крутяться в голові, як сніжинки під час завірюхи. Й так само осідають нерівними сугробами, накриваючи собою все, що залишилось під відкритим небом. Лише декілька хвилин, і довколишній світ перетворюється на казковий засніжений простір.
Наше з Мартою спілкування, напевно, почало рухатись по тому руслі, коли ми не просто закохані й дуріємо, зустрівшись. В деяких деталях ми розмовляємо більш ніж прагматично, і я би навіть сказав, що ведемо себе мало як не подружня пара, що прожила разом не один рік. Чи це добре, чи погано – не скажу. Так є. І все тут.
Вихідний день. Зустрічаємось десь в районі університету. Я почав здалеку. Хоча ні – зблизька. Не думаю, що поцілунок – це дуже далеко. Куди ж ближче, правда?
Як справи? – Все добре. Як там мама? – нормально. Сестра як? – чудово. І тому подібні запитання. Декілька уточнень з приводу якихось там справ, які на той момент сприймались, як важливі.
Потім ще трохи уточнення стосовно часу, що його ми можемо сьогодні приділити одне одному (думаю, що це дуже хороша звичка – уточнювати наявність часу). Достатньо, щоб пообідати разом й провести якусь культпрограму.
Львів – це дуже вигідне місто для проведення часу. Можна просто блукати брукованими вуличками, серед будинків, які туляться один до одного, залишаючи якнайменше простору. На Ратуші б'є дзвін, відраховуючи чверті. Його гул якимось ритуальним звуком розлітається по всьому історичному центру Львова.
Я вже давно хотів скласти путівник по Львову, Києву та Одесі для закоханих пар. Описати місця, куди хлопець може повести дівчину, а куди дівчина може запросити кавалера. Три міста, які вважаю справжніми діамантами, я вже давно хочу показати іншим з такої точки, щоб якомога більше відкрити їхній романтизм. Але це буде в майбутньому, якщо знайду у собі силу перемогти лінь.
Того дня ми пішли в галерею. Забігаючи наперед можу розповісти про те, як добре розважитися в галереї, не загружаючись нудними монологами про "школи", "періоди", "техніки", "напрямки" й тому подібне. Просто треба зіграти у гру: ви обоє дивитесь на картину, не читаючи таблички під нею. І тоді кожен говорить свій варіант назви. Потім дивуєтесь, як же це ви обоє були близько до правильної відповіді. Тим більше, якщо дивитесь на портрет жінки з опущеною вуаллю, а картина називається "Жінка з опущеною вуаллю".
Марта з азартом кинулась відгадувати назви картин. Десь це виходило просто, ну а десь ми обоє дивувались: про що думав художник, коли називав своє полотно?
Крок за кроком, картина за картиною. Паркет скрипить під ногами, в кутику на кріслі сидить жіночка і в'яже – працівник галереї. Слідкує, щоб усе було в порядку. Кімната за кімнатою. Зал за залом. І ми підійшли до тої картини...
Полотно розтягнулось на всю стіну. Намальований на ньому чоловік дивився кудись в сторону далеких гір. Він чимось нагадував Диявола. Погляд його ніби шукав чогось нового і водночас прощався з чимось старим. Марта своїми очима вивчала картину від одного кутка картини до протилежного. Її блакитні зрачки бігали з такою швидкістю, що здавалось, ніби вона читає якийсь вірш й перебігає з одного рядка на інший.
- "Забуття" – промовив я. Не знаю чому, але мені чомусь в голову вистрілило саме це слово. Назва для цієї картини явно не підходяща. Але я свій хід у грі зробив.
Марта глянула на мене. Такий її погляд я бачив лише тоді, коли ми вияснили що ми... підходимо одне одному. Суміш подиву, захоплення і зацікавленості.
- "Забуття"? – перепитала вона, ніби не розчувши. Подивилась на картину і відповіла: – Я хотіла сказати те саме.
Вона знову повернулась до мене і поглядом ніби вимагала пояснень. Так буває, коли комусь покажеш карточний фокус, а той хтось ніби і захоплений, але все ж знає, що це лише фокус і має якесь цілком логічне пояснення.
Я лише потиснув плечима.
- "Подорож у гори", невід. худ, Франція, кін. 18 ст. – прочитав я на табличці. – Невід худ! – повторив я з наголосом, ніби так і думав.
Марта посміхнулась і також прочитала напис на табличці.
- Дійсно невід худ! – сказала вона. – А це що? – запитала мене, показуючи на наступну картину, де був намальований чоловік з дуже зморщеним обличчям і густими бровами. Як у Брежнєва.
- Так це і є...
- Той самий Невід худ! – перебила мене Марта, завершуючи початий мною жарт. Тепер вона вже дивилась на мене так, ніби секрет фокуса ось-ось відкриється її розумінню.
Картина насправді називалась "Старий". Але ми вже були захоплені зовсім іншою грою.
Бо з кожною наступною картиною наші відповіді все частіше й частіше були схожими одне на одного, як дві ксерокопії. Вони рідко співпадали з реальними назвами, але це нас вже не цікавило. Бо вже наперед Марта знала, що подумаю я. А я промовляв назву ще до того, як її скаже вона.
З галереї ми обоє вийшли так, наче щойно передивились наповнений емоціями фільм. Ніби прожили життя. Й від цього нам обом стало настільки близько одне до одного, що склалося враження, ніби ми є одним цілим. Однією людиною.
Того дня думки вже не читались. "Сеанс телепатії завершився" – сказав я, після того, як ми декілька разів невдало намагались дізнатись, що твориться в голові в іншого.
Марта на це лише посміхнулась. Й запитала:
- Але ж ми ще спробуємо?
- Однозначно – відповів я, намагаючись скопіювати інтонацію Жириновського. Вона засміялась.
Для чого взагалі існує романтика? Відчуття романтичного зовсім не подароване людині природою. Це не генетично закодований інстинкт, який може керувати людською поведінкою. Зовсім ні.
Дурна думка. Але мені здається, що романтика з'явилась, як необхідність. Для того, щоб вижити. Не людству. А людині. Людство виживе, хай би там що. Як вид воно продовжуватиме плодитись, розмножуватись й прогресувати. Але людина може зникнути, якщо вб'є в собі "подобу і образ Божий".
Тільки уявіть собі, що кожен день ви живете на вістрі меча. Кожен день ви прокидаєтесь з відчуттям, що сьогодні помрете. Кожен ваш вчинок робиться лише для того, щоб вижити, щоб відтягнути момент смерті до наступного ранку, який буде зафарбований в такі ж траурні фарби, як і вчорашній. Чи довго зможете протягнути у такому житті? Чи довго ви залишатиметесь людиною?
Ми їмо для того, щоб не померти з голоду. Ми одягаємось, щоб не замерзнути. Ми кохаємось, щоб вижив наш набір хромосом. Але та частина, яка дійсно є подобою Божою, створила для нас кулінарію і моду, щоб їли й одягались люди не з думкою про уникнення смерті, а з відчуттям, що вони шукають щось прекрасне. І створила романтику, щоб спілкування між чоловіком та жінкою не було лише тваринним потягом. Щоб воно перетворилось у виставу, головним глядачем якої є...
Та це я щось запалився. Почав кидати слова читачеві, ніби служниця перед особою королівської крові висипає пелюстки троянд на тротуарі. Щоб підкреслити значення того, хто йде. Або читає – в моєму випадку.
Після випадку в галереї ні я, ні Марта не мали змоги дивитись на зірки. Погода була такою, що небо не відкривалось навіть на секунду. Хмари, які висипались донизу дощем або мокрим снігом. Декілька днів бушував шквальний вітер, який зривав з будинків листи шиферу, ламав у парку дерева і збивав біг-борди.
За ці дні я не бачив Марту. Лише довгі телефонні розмови ставали для нас тою частиною життя, яку можу назвати головною. Розмовляли ми про все. Ділилися враженнями про прочитані книги, описували свої мрії. Інтригували одне одного, забавляючись словами і фразами, наче діти з м'ячем на ігровому майданчику. Дуже часто вона малювала, тримаючи телефон між плечем та вухом. А я в такому ж положені дописував розпочаті абзаци.
Точно не згадаю, скільки днів тривали погодні катаклізми. Але настав вечір, коли я знову отримав смс, в якому Марта знову написала, що дивиться на зірки.
Того вечора я був за містом – поїхав відвідати свого діда, який всього й розваги має, що дивиться "5 канал" або ж матчі англійської прем'єр-ліги по "МегаСпорті". В момент, коли я отримав повідомлення від Марти, я складав дідові компанію і в повну силу волав, коли Шевченко, одягнутий у блакитну форму "Челсі", знову не забив.
Телефон запищав. На дідове запитання "хто це?" я лише встиг кинути фразу "Чарівна паняночка!". І вийшов на вулицю.
Небо над селом було куди помпезнішим, ніж над міськими вулицями. Від тої кількості зірок, яка висіла над головою, у мене по спині забігали мурашки. Я покрутив головою і спробував знайти знайомі сузір'я. Крім Ведмедиць, які одразу ж кидаються в очі, й Чумацького шляху, який світлою доріжкою поділив небеса на дві частини, більше ніякі зірки в сузір'я не складались. Тому я просто подумав: а на яку саме зірку зараз дивиться вона?
Небесна сфера блистіла астрономічними тілами, а я розгублено шукав світило, яке відбивається зараз від її очей. Мені чомусь згадалось, як ми легко вгадували думки одне одного, коли гуляли залами картинної галереї. І в цей момент я твердо вирішив, що зараз точно знайду ту зірку, на яку дивляться Марта.
Вздовж Чумацького шляху, ближче до того сузір'я, яке я з дитинства називаю Лучником. Бо зірки утворили форму вигнутої дуги, посередині якої блистіла найяскравіша. Ніби кулак лучника, який стиснув зброю.
І тільки я зупинився поглядом на цій зірці, як на мене знову накотилась хвиля, в яку я вже окунався декілька днів тому, сидячи на підвіконнику у своїй квартирі. Тільки якщо тоді це була хвиля, то зараз мої відчуття нагадували відеоепізоди, зняті любительськими камерами, коли цунамі виводить океан з берегів. Повільно морська вода підходить все далі й далі, підіймається, затоплюючи собою все, що залишилось на березі.
Щось подібне почало творитися зі мною. І це зовсім не нічне небо так мене вразило – зовсім ні. Я знову наче вліз всередину Марти, але цього разу відчуття вже не давало причин для сумніву. Тим більше, що вона почала говорити до мене.
- Ти це відчуваєш? – запитала мене Марта. Її голос звучав просто в моїй голові. Знаєте, це було подібно на звук музики в навушниках. Коли слухаєш плеєр або радіо в такий спосіб, то звуки наче всередині голови лунають. Ось так було й з голосом Марти.
- Та відчуваю! – відповів я. Відповів не подумки, а вголос.
- Слухай, аж страшнувато стає... – сказала вона.
Й лише вона промовила, як мені стало моторошно і я відчув себе малим хлопчиком, який посперечався з друзями і в темну ніч пішов гуляти на кладовище. І знаєш, що боятися нема чого, але піджилки тремтять.
- Тут така сама ситуація. – Відповів я. – Але мені чомусь думається зовсім не про це.
Вона глянула на зірку зацікавленим поглядом. Тобто, я не бачив, як там вона дивилась у небо, але моє обличчя само змінило міміку, і я вже за мить відчув це зацікавлення, яке проявила вона.
- Слухай, а у Тебе лице так само не слухається? – тепер запитав я. Бо якось незвично було, коли м'язи на обличчі ніби й підкоряються тобі, але живуть якимось своїм життям. Таке відчуття, як в стоматологічному кріслі, коли в ясна вкололи анестезію, а щоки й губи німіють, втрачають здатність рухатись. Для того, щоб переконатись, що моє лице залишається моїм я почав рухати язиком, корчити гримаси, надувати щоки, витягувати вперед губи, звернуті в трубочку.
- Перестань! – сказала вона. Голос звучав так, ніби вона ось-ось засміється. Тут засміявся я. Бо уявив, як вона виглядає: стоїть десь, дивиться на зірки і корчить гримаси. Я почув, як у моїй голові сміється вона.
Раптом вона притихла. І запитала:
- Що це з нами?
- Не знаю. – відповів я. – Чесно не знаю! – повторив, бо відчув якусь ноту в її думках, ніби вона вважає, що я таки приховую від неї секрет фокуса.
- Здається, що... – почала вона, але не договорила до кінця. Зв'язок перервався і ось я знову один стою на подвір'ї й просто дивлюся на небо.
Марта з ногами всілась у велике м'яке крісло - коли вона приїжджає до мене, то це її улюблене місце. Я ж сидів на письмовому столі. Кімната була освітлена лише настільною лампою. Книги, які повсюду валялись у мене вдома, в такій напівтемряві зливались зі столом, з підлогою, з підвіконником – з усім, на чому вони тільки були. Перед кріслом, в якому сиділа Марта, я розстелив карту зоряного неба.
- І на яку зірку тоді ти дивилась? – запитав я. Марта знову подивилась на карту. Хоча намаловані зірки було видно добре, і легко можна було розібрати сузір'я з назвами, написаними на латині, я повернув настільну лампу так, щоб кружок світла падав просто на карту.
- Здається на цю. – Марта нахилилась до карти і тикнула пальцем.
Я став на підлогу. Своїми піддошвами я відчув м'який килим - Марта вже давно привчила мене ходити вдома босим. Я взяв в руки карту. Вона була великою і тримати її було незручно. Мабуть, я був схожим на пенсіонера, який читає в парку на лавочці величезну розгорнуту газету.
Я повернувся обличчям до півночі – до того кутка, в якому сиділа Марта. Знайти північ чи південь не складно. Особливо, якщо ти хлопець, який в дитинстві тільки те й робив, що малював древні карти, тримав їх над свічкою, щоб папір пожовтів й здавався дуже старим. І позначав хрестиком місце, де захований скарб.
- Я точно пам'ятаю, що Ведмедиця була над старою вишнею – сказав я і підняв карту над собою намагаючись, щоб Полярна зірка була на півночі, а Велика ведмедиця з того боку, де на подвір'ї в мого дідуся росла вишня. Карта зімнулась. Марта піднялась з крісла й підійшла до мене. Залізла під карту і допомогла випрямити її. Ми двоє наче ховались від дощу – стояли близько одне до одного, тримаючи над собою величезний аркуш паперу. – Ще трохи сюди – керував я, тримаючи Полярну зірку там, де їй належить бути, а Марта крутила нашу паперову небесну сферу, повертаючи Ведмедицю в те місце, на яке я вказував. – Стоп! Кажись так! – вигукнув я. Марта застигла на місці, боючись навіть поворохнутись.
Я повільно повернув голову в той бік, де був мій "Лучник". І та яскрава зірка, від погляду на яку у мене почалось... ну ви знаєте, про що я!
"Лучника" я знайшов одразу ж.
- Ну то я тебе вітаю – тихо сказав я, нахилившись до Мартиного вуха. Карта зашелестіла над нами і наше небо парашутом опустилось на підлогу. – Ми з тобою дивились на одну й ту саму зірку.
Ми швидко одягнули на себе куртки. Я взув кросівки на босу ногу. Марта ж не стала зав'язувати шнурівки – просто засунула їх всередину взуття. Ми вийшли на вулицю. Полярну я знайшов одразу. Велика ведмедиця також висіла своїм гігантським ковшом над сусіднім будинком. Але для того, щоб побачити ту зірку, на яку ми обоє дивились декілька днів тому, нам з Мартою прийшлось обійти дев'ятиповерхівку. Але вулиця за цим будинком була освітлена ліхтарями та вивісками магазинів. Тротуари відбивали світло величезними дзеркалами калюж, через які пішоходи перестрибували, або обходили по бардюрах. Автомобілі, які зупинялись перед червоним оком світлофора, гуділи моторами, навіюючи відчуття завершення робочого дня.
Ми пройшлись ще трохи, обійшли квартал і зупинились перед дамбою, яка рятує моє місто від повені, коли навесні річка напивається води з гірських вершин і перетворюється в неконтрольовану стихію. Десь далеко ниточкою світився міст. Але його світло було не надто яскравим і зоряне небо тепер відкрилось нам у всій своїй красі.
Першою нашу зірку побачила Марта. Вона притулилась до мене, ніби говорячи:"зараз почнеться!". Я глянув на "Лучника" (аж тепер згадав, що навіть не подивився, як це сузір'я називається насправді). Зосередив свою увагу на найяскравішій зірці. І тут... нічого не трапилося.
Ми стояли з Мартою, мало не обнявшись й дивились в одну точку зоряного неба. Це було... романтично, але зовсім не те, що ми обоє відчували ось вже двічі. Спершу тоді, коли я сидів на підвіконні й дивився у вікно, а потім коли був у свого дідуся. Тоді ми обоє якось відчували думки й почуття одне одного, наче стали одним цілим. Однією людиною. Але не зараз. Зараз не було нічого такого, що могло б здивувати чи вразити.
Ми ще постояли трохи. Я в думках все повторяв і повторяв фразу "Марта, прийом!". Потім, коли я сказав це їй, Марта довго сміялась. І називала мене Алексом, а себе – Юстасом.
Нам обом було весело. Але нерозгадана загадка додавала мені й Марті якогось такого азарту, від якого все інше здавалось одноразовим, несправжнім. Ніби замок з піску, збудований на березі моря – ним насолоджуються, але всі знають, що він вже на наступний день зникне.
Щоденні турботи. Ненавиджу говорити про них, але дуже часто вони роблять нас. Вони з частотою краплі води можуть змінити навіть кам'яний характер. Місяць, рік, ще декілька років. І ось ти вже дивуєшся, куди діваються мрії, які ніби зовсім недавно перетворювали твою кров у паливо, примушуючи кудись бігти, щось шукати. Ти зупиняєшся й на мить прозріваєш. Згадуєш, що в цьому тілі колись жила людина, яка чогось бажала. А обставини зрівнюють все із силою снігової лавини.
Так само було і зі мною. Марта поїхала, я знову декілька днів лише вів телефонні бесіди з нею. А будні собою якось затерли відчуття того загадкового, яке нам подарувала зірка.
Я пишу ці рядки і задумуюсь... А можливо це ті турботи і подарували мені розв'язок? Щоденна рутина, яка примусила сховати загадку кудись всередину, в таку глибину, де у кожного захований сивий бородатий мудрець. Навіть він декілька днів задумано дивиться на завдання, погладжуючи свою бороду, поки ти бігаєш і займаєшся тими щоденними турботами. А потім бац! – твій старий бере палицю до рук і щосили б'є тебе кудись так сильно, що в голові починає гудіти. Він дає знати – розв'язок знайдено.
Не знаю, як у кого, а мене мій старий завжди б'є посеред ночі. Деколи так дасть, що приходиться вмикати комп'ютер і стукати пальцями по клавіатурі, записуючи його думки. Аж до самого ранку. І тоді на роботу приходжу, ніби після п'янки. Очі схожі на червоні сливи, обличчя бліде, як у заядливого курця. А працездатності нуль.
Я не пригадаю, що саме снилось мені в ту ніч, коли мій старий вирішив мене розбудити. Я відкрив очі. І зрозумів, що вже знаю відповідь. Знаю, що саме примушувало нас з Мартою відчувати себе одне одним.
Я зірвався з ліжка, намагаючись знайти свій мобільник. В темноті провів рукою по тумбочці – не знайшов. Рука наткнулась на рамку з фотографією, яка впала, гучно вдарившись по лакованій поверхні тумби. Блін! Треба увімкнути світло. Терер моя долоня гладить стіну. Ну де ж цей вимикач? Клац! Люстра під стелею своїми трьома лампочками заставила мене примружитись.
Мобільний лежав біля подушки. Я схопив його і почав набирати номер Марти. Разом з тим схопив штани і почав натягувати їх.
- Привіт... – сонним голосом сказала Марта, коли я вже застібував ремінь.
- Ти дуже хочеш зараз спати? – запитав я.
Я почув, як Марта потягнулась.
- А що, є якісь пропозиції? – запитала вона.
Я на секунду відставив телефон від вуха, бо одягав футболку.
- Я, здається, знаю, що з нами тоді трапилось! – сказав я.
Мені здалось, що Марта моментально забула про сон. Наче я хляпнув на неї холодної води.
- Що я повинна робити? – запитала вона. От дівчина! Я десь в голові вже побачив образ, наче вона вже стоїть одягнена і чекає на подальші інструкції.
- По-перше: що там у вас з зірками твориться? Хмари не заважають? – почав я. Говорячи це я вимкнув світло й підійшов до вікна, щоб подивитись на ситуацію у себе. Небо було чистим. І зоряним.
- Над нами хмар нема. – відповіла Марта. В трубці я чув, як штори ковзають по карнізу.
- Одягайся і виходи на вулицю. Коли будеш вже там, то маякни! – сказав я.
Вона лише відповіла "добре". Я вимкнув телефон. Знову засвітив світло в кімнаті. Почав натягувати шкарпетки, наспівуючи щось собі під ніс. У мене було таке відчуття, ніби я кудись зараз їду. І швидко збираюсь, бо за декілька хвилин біля під'їзду на мене чекатиме таксі, на якому поїду до аеропорту чи вокзалу. Хто їздив нічними поїздами, чи вилітав десь так в годині третій-четвертій ночі, той знає, про що я.
Коли я натиснув на кнопку ліфта, то почув, що він на першому поверсі. Повільно підіймається. Я побіг вниз по сходах. Так набагато швидше. Бо буду на вулиці ще до того, як ліфт підійметься догори.
Я не біг, але йшов дуже швидко. Вийшов на головну вулицю. Було морозно – коли я вдихав, то в ніздрях легенько пощипувало. Десь далеко їхав товарний поїзд, громихаючи своєю вагою по старій залізничній лінії.
Марта зателефонувала, коли я вже підходив до дамби. Їй легше – зоряне небо вона може побачити просто в себе на подвір'ї. Це мені треба бігти кудись, щоб воно було хоч трохи кращим, ніж з мого вікна.
- Ну? – лише сказала вона.
- Значить так! – почав я інструктаж. – Зараз ми обоє забуваємо про ту зірку, на яку дивились тоді! – тільки я сказав це, як мій погляд сам знайшов сузір'я "Лучника". – Можна дивитись в ту сторону, але тільки не на неї. Це зрозуміло?
- Ясно! – сказала вона. Я посміхнувся. Бо мені здалось, що інтонація в Марти була така ж, як і в солдата, який кидає своєму командирові "так точно!".
- Твоє завдання – знайти для себе якусь зірку і дивитись на неї. – продовжував я. – Ну а я повинен вгадати, на якій саме ти зупинилась.
- Обмеження є? Ну, крім тої одної? – запитала вона.
- Обмежень ніяких! Починаємо?
- Так точно! – раптом відповіла вона. Якраз тим тоном, від якого я ще декілька секунд почав посміхатись.
Ми вимкнули телефони. Десь там Марта провела поглядом по небесній сфері. Я ще трохи подивився на "Лучника", даючи своїй дівчині час для пошуку. В моїй голові грутилась її відповідь... "так точно!".
Ще декілька секунд. Думаю, що вже можна. "Раз, два, три, четыре, пять… Я иду искать!" – дитячий голос чомусь прокричав це у моїй голові.
Я заплющив очі, намагаючись забути лінію , намальовану сузір'ям лучника. Товарняк десь там далеко продовжував громихати. Звук, здавалось, став гучнішим.
Я підняв обличчя догори і лише тоді підняв повіки. Небо вразило мене тою кількістю зірок, яку я побачив. На мить я засумнівався, що можна вгадати, на яку зірку зараз дивиться інша людина. Ця мить у мене прослизнула в уяві обличчям мого університетського викладача з "Теорії ймовірності та математичної статистики". Але це обличчя промовило до мене голосом Марти:
- Так точно....
Ковзаючим поглядом я дивився на зірки. В той момент відключилась моя увага і моя уява. Я ніби торкався до неба, яке на дотик було схожим на шовкову стрічку, що нею Марта перев'язує свої малюнки, скручені трубкою.
Я зупинив погляд. На маленькій зірочці в невідомому сузір'ї. Подивився на неї, і тут почув Марту:
- І довго мені так чекати? – запитала вона.
Й лише після цього я відчув себе нею. Величезна картина почуттів накрила мене всіма своїми фарбами. Зірки вже не висіли над моєю головою бездушними світлими крапочками, а стали ніби простором, в який я сам окунувся, як у прохолодне море у спекотний день.
- Ти знайшов?!!! – аж заверещала Марта. Серце у мене почало бити частіше. Дихання збилось, ніби я щойно пробіг кілометр і вирішив з кимось заговорити.
- Кажись знайшов... – відповів я, сам не вірячи в те, що сталось.
- Ну а тепер пояснюй! – почала вимагати Марта.
- Зачекай... – мені раптом стало погано. Знову схоже на довгу пробіжку довкола стадіону, коли хочеться впасти на траву і дихати дуже швидко й глибоко.
Здалося, що Марта відчула це. Вона торкнулась мого обличчя своєю долонею. Погладила мене по щоці.
Ще трохи, і мені стало легше. Серце продовжувало битись швидко, але відчував я себе набагато краще.
- Ну? – Знову з вимогою я почув голос Марти. Вона вже знала, що я можу говорити.
- А ти хіба сама не зрозуміла, що трапилося? – запитав я.
- Нам треба випадково дивитись на одну й ту ж саму зірку? – відповіла вона, чекаючи мого підтвердження.
- Схоже на те... Схоже на те... – сказав я.
Ми трохи помовчали. Це не означає, що спілкування наше, наш зв'язок припинився. Зовсім ні. Бо ми обоє відчували одне одного так, як кожна людина може відчувати саму себе. Навряд чи це можна буде колись висловити!
Ми обоє стали наче радіоприймачами, настроєними на одну хвилю. На один діапазон. А ручкою перемикання для нас стали зірки...
- Слухай, а як це так виходить? – запитала Марта. – Для того, щоб читати думки, нам треба знайти одну і ту ж зірку. А для того, щоб знайти цю зірку, нам треба читати думки. Так?
- Здається так!
- Ну тоді я нічого не розумію. – Відповіла вона.
- А ти думаєш що я щось розумію? – запитав я. Трохи помовчав і сказав: - та це мені подобається.
Вона наче стала ще ближче до мене.
- Але ми ж ще спробуємо? – поцікавилась вона.
- Однозначно! – відповів я, імітуючи голос Жириновського.
Вона засміялась.
