КАЗКА ПРО ФУТБОЛЬНИЙ М’ЯЧ
Футбол. Лише про нього можна складати казки й писати книги. Але цього разу мова піде не так про саму гру, й зовсім не про футболістів. Сьогоднішня казка – про футбольний м’яч, який ще ніколи не катався по газонній траві футбольного поля.
Він був справжнім футбольним м’ячем. Зшитий з чорних та білих шестикутних шматочків шкіри, він був справжньою прикрасою... комори. Саме так – комори. Його придбали минулого року й подарували хлопчакові, який мріяв стати футболістом. Подарували на День Народження, бо він сам висловив таке бажання. Так і сказав: „Хочу мати футбольний м’яч”.
Не минуло і тижня після того, як футбольного м’яча витягнули із пакунку з бантиком, а хлопчина забув про свою мрію. Тепер він вже хотів стати індіанцем. І бігав кімнатами, почепивши на волосся пір’їни й розмалювавши обличчя фарбами.
По секрету скажу, що через декілька днів хлопчина вже хотів стати космонавтом. А потім забажав бути лікарем. Звичайно, нічого поганого немає в тому, що людина хоче багато різних речей. Але коли жодну річ до пуття не доводить – то що в цьому хороше?
Так ось. Наш футбольний м’яч лежав на запиленій поличці в коморі. Поруч із ним лежала Коробка з іграшками для ялинки та Зошит із наклеєним гербарієм на сторінках. Коробка знала дуже багато цікавих історій, бо кожного року її витягували, розвішували іграшки на зелених гілках ялини і веселились, розповідаючи різні історії, віршики, співали всякі пісеньки. А Зошит з гербарієм вмів розмовляти латиною і дуже добре розбирався у ботаніці.
Не дивно, що Футбольний М’яч подружився зі своїми новими сусідами. Коробка була веселою та дотепною. Вона дуже влучно жартувала і М’яч разом із Зошитом реготали від її анекдотів. Правда, переважна більшість історій, що розповідала Коробка, були Новорічними. Але це не заважало їм бути веселими.
Від Зошита М’яч також багато чого дізнався. Про справжню газонну траву, про те, як її засівають на стадіонах, як за нею доглядають. Зошит навіть декілька разів говорив назву стадіонної трави на латині. Але М’яч не міг навіть виговорити ті звуки, які його сусід знав на пам’ять.
Про себе Футбольний М’яч розповідав з неохотою. Йому було якось соромно, що він лежить тут, на запиленій поличці в темній коморі. Народжений для того, щоб котитись по траві, щоб попадати у ворота, забиваючи гол, він був змушений просто мріяти про футбол. Гра йому часто снилась, коли він засинав. І там, у снах, він знову й знову залітав до воріт. А глядачі, які прийшли на стадіон, щоб подивитися на гру, схоплювались зі своїх місць, обнімали одне одного, свистіли на радощах й підкидали капелюхи вгору.
Коли ж М’яч прокидався, він знову знаходився в коморі. На полиці, поруч з Коробкою та Зошитом. І йому часто ставало якось сумно від того, що ніколи він не буде грати у футбол.
Минав час. Проходили дні та ночі. Коробка вже жартувала якось не так, як завжди. Бо надходила зима. І скоро її повинні були зняти з полиці, щоб порозвішувати на ялинкові гілки блискучі іграшки. Зошит без упину розказував про різні види ялинок, повторюючи їхні назви на латині. Лише Футбольний М’яч сумував. І здавалось враження, ніби він взагалі не чує ні жартів, які кидала йому Коробка, ні розповідей про ялинки, які лунали від Зошита з гербарієм. М’яч дуже часто зітхав, і лише надіявся, що його прогризуть миші, які на час холодів переїхали сюди, в комору. Бо на вулиці, якщо вірити їхнім словам, вже давно випав сніг.
Миші були доволі компанійськими. Вони перебрались сюди якимись ходами, що прогриз їхній пра-прадід. Цілим сімейством вони вилізли звідкись з-під підлоги, тримаючи у своїх лапках маленькі валізи. При їхній появі Коробка закричала. Вона сказала, що не дозволить, щоб її гризли якісь там миші. А Зошит з гербарієм лише усміхнувся. Виявляється, він знав цих мишей ще від тоді, як на його сторінки наліплювали засушені рослини. Тоді Зошит був ще зовсім порожнім й дуже багато мандрував у рюкзаку господаря дому. В одній із таких подорожей Зошит й познайомився з мишами.
Поки миші розпаковували свої валізи, поки голова сімейства мишей розмовляв із Зошитом, згадуючи минулі дні, поки Коробка все повторювала й повторювала, що не дозволить, щоб її гризли якісь там миші, М’яч знову спробував у мріях зіграти у футбол. Але розмова між Зошитом й мишами, і нарікання Коробки відволікали його від роздумів.
Вже згодом, коли миші влаштувались, коли Зошит наговорився з ними, коли Коробка все ж згадала якийсь жарт, що стосувався мишей (всі голосно засміялись, особливо миші!), лише тоді М’яч зміг знову поринути у свої футбольні мрії.
Через декілька днів М’яч дізнався, що голова сімейства мишей був справжнім футбольним вболівальником. Він виліз на поличку, де жив М’яч, підійшов маленькими кроками і запитав, в яких іграх приймав участь його новий знайомий. Коли М’яч відповів, що ще жодного разу не грав у футбол, голова сімейства мишей здивувався. І тоді він розповів про те, як грають у футбол, про те, як виглядає стадіон, освітлений гігантськими ліхтарями.
Голова сімейства мишей знав дуже багато футбольних команд. Він розповів М’ячеві про кращих гравців, про кращих тренерів. Від миші М’яч дізнався про різні смішні ситуації, які траплялись на футбольному полі. І про суддівські рішення, які змушували вболівальників на трибунах дудіти й свистіти.
Всі ці історії були цікавими. М’яч із захопленням слухав мишу. Але десь всередині він все більше й більше переконувався, що краще вже йому не жити на світі, ніж знати, що ніколи не буде грати у футбол.
Голова сімейства мишей помітив, що М’яч сумує. Своєю лапкою він погладив чорно-білу шкіру М’яч і сказав, що якщо довго і наполегливо мріяти, то мрія точно здійсниться.
І Футбольний М’яч після цих слів став мріяти з подвійною силою. Він не просто грав у футбол у своїх мріях. Він відчував, як трава лоскоче його шкіряні боки, він чув, як тренер щось кричить, підказуючи футболістам, які грають на полі. М’яч настільки заглиблювався у свої мрії, що гра в футбол, здавалось, ось-ось стане реальною.
Прийшла зима. Коробку з іграшками зняли з полиці, але вже за місяць вона повернулась, тримаючи в пам’яті купу нових історій та анекдотів. Ними вона знову почала веселити всіх в коморі. Навіть сімейство мишей – їх Коробка вже вважала якщо не друзями, то принаймі сусідами.
Коли настала весна, миші зібрали свої валізи й повернулись до своїх нір, попрощавшись з жителями комори. Вони подякували за гостинність й пообіцяли повернутись наступної зими. Голова сімейства мишей посміхнувся М’ячеві. А М’яч підморгнув у відповідь миші. Його мрії вже настільки були реальними, що сам М’яч вже не сумнівався, що рано чи пізно він буде грати у футбол.
Коли миші покинули комору, спершу було трохи сумно. Навіть жарти, що їх підкидувала Коробка, звучили з сумними нотками.
Але через декілька днів двері комори відчинились. Зайшов господар дому й подивився на полицю. Він простягнув руки до М’яча й взяв його з полички.
Виявляється, сусідські діти, які вирішили зіграти у футбол на зеленій весняній травичці, побачили, що їхнього м’яча прогризли миші. Господар дому згадав, що десь в коморі у нього є нікому не потрібний Футбольний М’яч, який вже багато часу покривається пилюкою десь між Коробкою з іграшками та Зошитом з накреєним гербарієм.
Коли Футбольний М’яч вперше торкнувся трави, він навіть здивувався: настільки вона була подібною до трави, яку він бачив у своїх мріях. Він весело засміявся і засрибав по газону.
Й лише тоді побачив невеличку нірку, з якої до нього посміхався голова сімейства мишей.
